Агресора, що скуштував крові невинних жертв, вже не зупинити політикою. Ми маємо перемогти. Одного дня прокинутися і зрозуміти: все, тепер ми сильніші, тепер ми можемо. Бо це — наша земля.
Ми повернемося, коли припинимо грати в чуже. Коли станемо собою без оглядки на Захід, Схід, на друзів та партнерів, на ворогів та їхніх спільників. Коли викинемо з власного мозку паніки та істерики, сценарії яких прописані в штабах загарбників. Коли зрозуміємо, що простором війни міг стати будь-який прикордонний регіон, а цьому просто випало. І то — не перше і навіть не друге його випробування. І всі біди його — голодомори, репресії, безнадійна несвобода — були такими самими, як деінде в Україні. І перемоги його, і намети на Майдані, і його-наші солдати в українській армії.
І тепер, коли держава знову не здатна, маємо вивозити і годувати не тільки армію, а й тих, хто не може вижити без допомоги. Буде ще один волонтерський сегмент. Але він того вартий, бо ми повернемося тоді, коли будемо готові віддавати недодане і промовляти не сказане, коли будемо готові відкрити обійми та обнятися. Бо немає їх. Є ми. Є Україна. І наша спільна перемога».
Сказано чудово, хоча, звісно, й не без емоцій. Скажімо, за всієї необхідності нарощувати власну міць, про допомогу від союзників та партнерів також не варто забувати. Зрештою, чимало західних політиків нині, нарешті, усвідомили всю повноту загрози, котра нависла над країнами Старого світу, а можливо, й не тільки над ними. І в цьому контексті 2015-й має стати продовженням тієї копіткої роботи, котра проводилася торік.
Пригадується, як невдовзі після розвалу Радянського Союзу доводилося читати публікації про те, що навіть у багатьох країнах Західної Європи велися цілком обґрунтовані дискусії на предмет доцільності існування НАТО. До речі, в Україні опоненти приєднання нашої держави до Північноатлантичного альянсу не раз використовували й цей аргумент.
Нині ж у НАТО, схоже, відчули таку собі «другу молодість». Можна не сумніватися, що поступове зміцнення блоку триватиме. Хочеться вірити, що й за рахунок наших устремлінь. Звичайно, у 2015-му Україна навряд чи навіть заявку на членство в альянсі подасть, але наповнювати реальним змістом недавнє парламентське рішення про скасування позаблоковості треба неодмінно.
Показово, що в цьому контексті випливає ще одне нагальне питання — нещадна боротьба з корупцією. Експерти небезпідставно вважають, що подолати її лише в самих Збройних Силах неможливо. Тож це питання стає ключовим щодо боєздатності війська і життєдіяльності усієї країни.
Цього року Україні доведеться продовжити розпочатий торік процес зі створення фактично нової армії. Перші кроки на цьому шляху вже зроблено. Зокрема, цьогорічним бюджетом, як і було обіцяно, передбачено виділити на потреби Збройних Сил три відсотки ВВП.
Більшість військових експертів — як в Україні, так і за кордоном — вважають, що загальнонаціональний військовий обов’язок і формування армії за радянським зразком — це вже навіть не вчорашній, а позавчорашній день. Зараз потрібне 100–120-тисячне професійне військо на постійній основі. Пропонуються різні моделі, але загальне бачення, здебільшого, збігається: нинішній досвід антитерористичної операції, поєднаний із передовими розробками світу, акумульованими в стандартах НАТО.
Передусім, ідеться про стандарти в законодавстві, фінансовому забезпеченні, організаційно-штатній структурі, штабних процедурах тощо. Навіть коли вони недосконалі, то проходять обкатку в бойових умовах. Та й слід визнати, що у світі навряд чи є щось ефективніше.
Армію, зазвичай, готують не до найімовірніших, а до наймасштабніших загроз. Так сталося, що в Україні вони збіглися, бо й та, й інша загрози виходять з боку Росії. Її агресія вимагає надзвичайно чіткої підготовки до протистояння. Саме тому потребують змін і воєнна доктрина, і стратегія національної безпеки та оборони. Ці завдання не можна відкладати в довгу шухляду — вони мають бути вирішені вже в першому кварталі нинішнього року.
Також потребує якнайшвидшого врегулювання діяльність добровольчих батальйонів, котрі показали неабияку ефективність у війні на Донбасі. Експерти вказують на кілька способів — від переходу до складу Національної гвардії до перепідпорядкування безпосередньо Президентові держави як Головнокомандувачеві. Інший варіант — введення до складу територіальної оборони, яку також потрібно вдосконалювати.
Сектор безпеки має враховувати як силові засоби, так і несилові. Перші кроки тут також уже зроблено, зокрема створено Комітет з питань розвідки. На черзі — розбудова потужних засобів стримування. А взагалі ці питання мають чітко бути відображені в державному оборонному замовленні на нинішній рік.
Враховуючи реальність військової загрози, реформа армії, вочевидь, перетворилася на найбільш пріоритетне завдання 2015-го. Однак це зовсім не означає, що про інші галузі поки що потрібно забути. Як уже було сказано, подолати корупцію в самих лише Збройних Силах неможливо. Потрібен комплексний підхід, котрий забезпечить цілковите очищення системи.
Сьогодні дуже часто, при виникненні тих чи інших проблем, доводиться чути виправдання: «Так що ж ви хочете, в державі — війна!» Звісно, рахуватися з цим потрібно. Однак далеко не все варто списувати на події на Сході України. Дуже часто — навпаки, будь-яку власну бездіяльність намагаються виправдати війною.
Події останнього року засвідчили загальну неефективність українського державного механізму. Чи ж не найбільше проявилася майже цілковита деградація судово-правоохоронної системи. На щастя, тепер ніхто не ставить під сумнів необхідність її негайного реформування. Інше питання — як?
Згідно з планами урядовців, реформи в цих сферах проводитимуться в кілька етапів. Після початкових «косметичних» кроків минулого року настає основна робота. Якщо все піде за планом, повністю завершити реформу планується до 2018-го.
Поки що особливого оптимізму, на жаль, не спостерігається, адже якихось радикальних змін ані в судовій системі, ані в правоохоронному відомстві постмайданний «уряд камікадзе» не зробив. Коротко нагадаємо, що ще торік у квітні, на хвилі перемоги Майдану, Верховна Рада ухвалила Закон «Про відновлення довіри до судової влади в Україні». Саме він мав забезпечити люстрацію судової системи. На підставі цього документа була створена Тимчасова спеціальна комісія, уповноважена перевіряти суддів. Однак її працівники відразу наразилися на саботаж з боку самого судового корпусу, який, схоже, абсолютно не бажає втрачати корупційну монополію.
У свою чергу, це заважає проводити й люстрацію представників інших органів влади. Чимало з люстрованих восени чиновників нині масово штурмують судові інстанції, намагаючись поновитися на попередніх «хлібних» посадах.
Сьогодні в Україні існує узгоджений Міністерством юстиції та громадянським суспільством проект нової редакції Закону «Про судоустрій і статус суддів». Утім, саме через згаданий вище саботаж експерти прогнозують великі складнощі у втіленні його в життя, навіть у разі проходження через парламент.
На думку багатьох експертів, головним інструментом утвердження нової якості суддів уже цього року мають стати: прозорий конкурсний добір на посади, справедливі механізми відповідальності служителів Феміди, реальне суддівське самоврядування, громадський контроль за судовою системою і судочинством, запровадження системи приватних виконавців тощо.
Що ж до правоохоронних структур, то з минулорічних досягнень можна виділити перетворення Внутрішніх військ на Національну гвардію. Під час обрання нового складу уряду в парламенті було презентовано проект Стратегії розвитку органів внутрішніх справ України.
Уже тільки відвертий ледар не вказував на благородний намір перетворити правоохоронні органи з карального на сервісний підрозділ. За оцінками експертів, влада обов’язково розпочне цю реформу, бодай, під суспільним тиском. Та подібна діяльність багато в чому буде переважно показушною. Зокрема, в тому, що, насамперед, реалізовуватимуться суто косметичні зміни, котрі не зачеплять підвалин системи. А реальна масштабна реформа можлива лише за умови максимального втручання в цей процес громадськості, що, власне, і є одним із наших головних завдань на нинішній рік.
Згідно з Конституцією, саме у 2015 році в Україні мають відбутися вибори до місцевих органів влади. Після відносного «затишшя» після перемоги Революції гідності на нашу державу просто-таки посипалися різноманітні волевиявлення. Але якщо президентські та парламентські вибори були позачерговими, то оновлювати місцеву владу, як кажуть, час настав.
Відбуватися місцеве свято демократії має наприкінці жовтня 2015-го. Однак ще в листопаді-грудні 2014-го серед політичного бомонду з’явилося чимало охочих провести вибори вже навесні. Якщо цей задум вдасться реалізувати, то й це волевиявлення буде достроковим. Але чи є в тому сенс і нагальна потреба? Спробуємо з’ясувати.
На перший погляд, слідкуючи за тим, як торік у грудні бунтували у Вінниці та Запоріжжі, мимоволі думається: а чи не краще й справді змінити місцевих депутатів, котрі надто заплямували себе співпрацею з режимом Януковича, якнайшвидше?
Проте детальніший аналіз спростовує такі висновки. Хоча б тому, що всі переможці недавніх парламентських виборів обіцяли і продовжують досі обіцяти децентралізацію владних та фінансових повноважень — задля того, щоб більшість проблем, які виникають у житті рядового громадянина, можна було реально вирішити на рівні органу місцевого самоврядування.
Підкреслимо, тут ідеться не тільки про благоустрій територій, утримання й розвиток закладів освіти й медицини, а й про адміністративні послуги, приміром, різні дозволи та реєстрації, за якими українцям доводиться раз по раз мотатися до столиці. Така реформа місцевого самоврядування теж є однією з ключових, котра потребує якнайшвидшого вирішення.
«Проте з технічного погляду здійснити децентралізацію влади неможливо без адміністративно-територіальних перетворень, — наголошує голова правління Центру політико-правових реформ, депутат ВР кількох попередніх скликань Ігор Коліушко. — Передавати такий обсяг повноважень і фінансів, який декларує затверджена Кабінетом Міністрів ще торік у квітні Концепція реформ місцевого самоврядування, сьогодні можна хіба що великим містам. У селах немає суб’єктів, готових узяти на себе та ефективно виконувати такі повноваження.
Саме тому перед запровадженням децентралізації влади треба сформувати адміністративно-територіальні одиниці, спроможні виконувати нові повноваження. Але це потрібно реалізувати через внесення змін до Конституції України».
Власне, саме тут і криється причина того, чому з достроковими виборами до місцевих органів влади поспішати не слід. Парламентське волевиявлення було конче необхідним, бо без нього гальмувалися (навіть теоретично) будь-які реформи. Нині ж, коли проєвропейська коаліція має конституційну більшість, ніщо не заважає їй, відповідно до чинного законодавства, внести зміни до Основного закону. Зокрема, й ті, що стосуються місцевого самоврядування. Тим, хто забув, нагадаємо: для цього потрібно дві парламентські сесії.
От і виходить, що коли територіально-адміністративна реформа та децентралізація не будуть реалізовані до місцевих виборів, найімовірніше цю ідею доведеться відкладати. Причому (знову ж таки, найімовірніше), на цілих п’ять років — термін повноважень місцевих рад. Вони ж бо в Україні, зазвичай, значно живучіші, ніж загальнодержавний парламент, котрий уже не раз (а точніше — тричі із семи!) достроково припиняв свої повноваження.
Більше того, наразі нагальним є питання зміни до закону про вибори до місцевих органів влади. Чинний ухвалювався «під диктовку» Віктора Януковича та Партії регіонів улітку 2010-го. І його метою було забезпечити максимально сприятливий результат для режиму, що лише набирав обертів.
* * *
Звичайно, це — лише деякі нагальні кроки, котрих очікує суспільство цього року. Бо ж є ще питання анексованого Криму, про що потрібно, як мінімум, не забувати. І не втрачати зв’язку з тими політично активними кримчанами, котрі уже зараз ведуть неабияку роботу, щоб окупація не затягнулася на довгі-довгі роки. На жаль, чимало кроків, що робляться нині, щонайменше, небездоганні.
Є ще — великі суспільні очікування інших реформ, скажімо, в освіті та медицині. Є майже безнадійні сподівання на виконання поспіхом ухваленого Державного бюджету-2015. Навіть урядовці відверто визнають, що вже в лютому головний фінансовий документ буде переглядатися. Зрештою, як і низка податкових документів та норм, пов’язаних із наповненням цього самого бюджету. Бо ж ті закони, що не з меншим поспіхом голосувалися в «бюджетну ніч» з 28 на 29 грудня, також далекі від ідеалу.
Україна надто довго грузла в корупційному багні, щоб вирішити все й одразу. Але повторимо: будь-хто і будь-коли з настанням Нового року завжди сподівається на успіх. Особливо тоді, коли він потрібен, як ковток повітря...
На завершення ж хочеться навести ще одну коротеньку цитату. Її автор — голова представництва Європейського Союзу в Україні Ян Томбінський: «Успішні реформатори рідко виграють наступні вибори. Але Україна більше, ніж будь-коли, потребує сьогодні державника зі стратегічним баченням, що сягає за межі його чинного мандата».
Додати щось до цього важко. Залишається лише вірити, що носії саме таких мандатів у нашій державі справді є.
Ярослав ГАЛАТА