Оратори того збіговиська виголошували надзвичайно радикальні речі, принаймні, не менш антидержавні, ніж ті, що спровокували нинішню війну. Чи не найбільше тоді «відзначився» тодішній голова Донецької обласної ради Борис Колесников. Ось одна знакова, хоча вже й дещо призабута цитата з його виступу:
«Ми зобов’язані захищати інтереси своїх виборців. І якщо нам не дадуть змоги захистити свій вибір, ми готові йти на крайні кроки. У цьому випадку ми пропонуємо: висловити недовіру всім вищим органам державної влади, які порушили закон. Створити нову південно-східну Українську державу у формі федеративної республіки. Столицею нової держави стане Харків, таким чином буде відновлена перша столиця Української республіки».
На цьому ж збіговиську десятилітньої давнини ще один активіст Партії регіонів, нині покійний Євген Кушнарьов зронив свою «знамениту» фразу, котру й досі експлуатують прибічники відцентрових рухів в Україні: «Від Харкова до Києва — 480 кілометрів, а до кордону з Росією — лише 40». На жаль, нині ми чудово бачимо наслідки такої російської близькості...
За кілька днів до цього сепаратистського з’їзду відбулася ще одна вельми знакова подія — сесія Луганської обласної ради. Тут було ухвалене рішення про створення так званої автономної південно-східної Української республіки. Тоді дотепники назвали це можливе псевдоутворення «ПіСУАРом». Нині ж адепти так званого руського міра іменують його «Новоросією». Показово також, що депутати обласної ради, котрі ще десять років тому намагалися ініціювати подібні сепаратистські ігрища, проголосували за те, щоб звернутися за підтримкою до російського президента Володимира Путіна.
За підсумками сепаратистських збіговиськ, представники двох найсхідніших областей нашої держави ухвалили також рішення про проведення вже у першій половині грудня 2004 року (так званий з’їзд у Сєверодонецьку, нагадаємо, відбувся 28 листопада) референдуму щодо набуття статусу самостійних республік «у складі Української федерації». Крім того, Луганська, Донецька і Харківська (!) обласні ради заявили про перепідпорядкування собі міліції та інших державних структур. А ще — про припинення переказування грошей до державного бюджету. Відтак, чи варто тепер дивуватися тому, що чимало міліціянтів зі сходу опинилися на боці сепаратистів?
Неважко передбачити, якими наслідками могла б обернутися для України сєверодонецька авантюра. Саме такі наслідки ми спостерігаємо нині — через десять років. Однак тоді в Януковича та його оточення, вочевидь, не вистачило сміливості йти до кінця. Можливо, його найдалекоглядніші однодумці передбачали, що він ще повернеться до великої політики як переможець.
Зрештою, так воно й сталося, зокрема, тому, що команда переможців загалом і Віктор Ющенко зокрема відмовилися від власної ідеї, в якій ішлося про «Бандитам — тюрми!» Замість того, щоб на абсолютно законних підставах притягнути сєверодонецьких сепаратистів до відповідальності, їм дали можливість і надалі займатися політикою. Ну, а апетит, як відомо, приходить під час їди, відтак упродовж десяти років ідеї сепаратизму на сході тільки міцнішали.
Руслан ІВАНІВ