Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Сiчень 20, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 22 Листопад 2019 12:13

Приборкання норовливих

Rate this item
(1 Vote)

ЧО­МУ ЧИН­НА ВЛА­ДА НА­МА­ГАЄ­ТЬ­СЯ УНОР­МУ­ВА­ТИ ЗА­СО­БИ МА­СО­ВОЇ ІН­ФОР­МА­ЦІЇ?

Те, що переважна більшість представників української влади в усі часи, м’яко кажучи, не надто полюбляла засоби масової інформації, відомо всім. Однак кожен «правитель» завжди мав якийсь власний «рецепт» того, як такі ЗМІ нейтралізовувати. Схоже, поступово з’являється він і у нинішніх «слуг народу».

Взагалі, тріумфальна перемога на президентських виборах Володимира Зеленського та його партії на виборах парламентських сформували у багатьох відомих діячів нової влади поблажливо-зневажливе ставлення до ЗМІ та журналістів.

Імовірно, їм здавалося, що високий рейтинг Глави держави буде цілком забезпечений одним відомим надлояльним до Зеленського телеканалом, періодичним відеоблогом Президента за кермом «Тесли» і вічними симпатіями українського електорату.
Глава Офісу Президента Андрій Богдан свого часу навіть дозволив собі самовпевнену заяву про повну марноту «четвертої влади» для «першої»: «Як довела наша виборча кампанія, ми спілкуємося із суспільством без посередників, без журналістів», — заявляв Богдан.
Однак, як тільки почалася рутинна робота над виконанням головних передвиборчих обіцянок Президента, як то встановлення миру на Донбасі і завершення «епохи бідності», виявилося, що все — не так просто. Рейтинг Глави держави хоч і залишається високим, але за останній місяць «просів» відразу на сім відсотків — із 73 до 66%.
На цьому тлі не варто забувати, що сам Президент ще в ході свого знаменитого понад півдобового прес-марафону чесно зізнався, що його ображає інформація в ряді українських медіа, які за старою доброю звичкою не дають спуску владі, демонструючи нульову толерантність до численних скандалів у новій команді.
Схоже, в оточенні Зеленського вирішили провести роботу над помилками, але у своєму стилі: спробувати зробити ЗМІ лояльними і поступливими слугами «слуг народу». Принаймні, упродовж останнього місяця представники влади здійснили багато спроб утрутитися в журналістську діяльність.

Сумнівні ініціативи
На початку листопада міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський заявив, що має намір ініціювати введення кримінальної відповідальності для журналістів за маніпуляцію інформацією.
За його словами, планується «введення в законодавство поняття і критеріїв маніпулювання громадською думкою, маніпулювання суспільною свідомістю і введення як адміністративної, так і кримінальної відповідальності за таке маніпулювання, за замовлення такого маніпулювання, за здійснення такого маніпулювання».
Звісно, ініціативи почати боротьбу з так званими фейками і замовними матеріалами формально виглядають надзвичайно привабливо. Адже чого гріха таїти, в українському медіапросторі не бракує «видань» (передусім Інтернет), більше схожих на зливну інформаційну яму.
Але більшість із них формально не мають до України жодного стосунку — їхні домени і хостинги розташовані далеко за її межами, а редакцій у звичному сенсі слова немає взагалі. Відтак ініціативи притягнути до відповідальності подібні псевдоЗМІ за допомогою нового законодавства виглядають наївно і безперспективно.
Тоді як українським виданням, що поважають себе, якраз і можуть загрожувати серйозні проблеми. Адже практично будь-яку статтю за бажання і вправності можна назвати «маніпуляцією». А вже гостра політична публіцистика як суб’єктивний погляд автора є, ймовірно, «маніпуляцією у квадраті». Але саме своєю суб’єктивністю вона й цікава читачеві...
Спроба влади перенести відповідальність за свої промахи і огріхи на ЗМІ в ініціативі з новим законопроєктом є очевидною. Чому саме журналісти повинні виявитися настільки в «привілейованому» становищі і перебувати під постiйною загрозою судового переслідування за будь-яке написане слово?
Тим паче у вітчизняних судах, які можуть ухвалювати взаємовиключні рішення в одній справі? Невже менш відповідальні за маніпуляції ті політики, котрі в передвиборну кампанію обіцяли золоті гори, а після перемоги забувають геть про все?..
Наступною спробою наступу на свободу слова цілком можна вважати підготовку законопроєкту про засоби масової інформації в Україні, одним із пунктів якого пропонується введення так званого «фінансового фейр-плей». Про це заявив нардеп від пропрезидентської партії Олександр Ткаченко, колишній гендиректор телеканалу.
«Україна — чи не єдина країна в Європі, де переважна більшість приватних ЗМІ є збитковими. Це створює підозру, що власники впливають на журналістів. У футболі, в УЄФА ось уже десять років діє принцип так званого «фейр-плей». Умовно кажучи — скільки заробляєш, стільки і витрачаєш. Якщо, наприклад, упродовж трьох років ЗМІ є постійно збитковим, напевно, є шанс застосування певних санкцій», — заявив Ткаченко.
Подібні заяви від людини, котра з власного досвіду усе знає про нинішні принципи роботи більшості вітчизняних телеканалів, якось і коментувати не випадає.
Відтак обмежимося припущенням: а чи не доцільніше в даному питанні просто продовжувати реальну роботу, розпочату представниками попередньої влади, зі створення і утвердження суспільного телебачення і радіо? Того самого, чий рейтинг упродовж останніх років виріс просто в рази.
На жаль, влада переймається зовсім іншими проблемами. І можна сказати, що родзинкою для ЗМІ стало підписання Володимиром Зеленським одразу двох указів, що стосуються засобів масової інформації взагалі і журналістів зокрема.
Отже, спочатку Глава держави підписав указ про створення Ради з питань свободи слова та захисту журналістів. Незважаючи на цілком невинну назву, цей орган, зокрема, отримує повноваження визначати, хто є журналістом, а хто ні.
Тобто якась рада від влади буде вирішувати, хто з пишучої братії — журналіст, а хто, незважаючи на роки роботи в професії, просто багато років пише статті, ймовірно, як «хобі». Як вам такий поворот, шановні колеги?..
А вже 8 листопада Президент підписав ще один важливий указ. Згідно з ним до 31 грудня нинішнього року Кабміну доручено розробити і внести на розгляд Верховної Ради законопроєкт щодо врегулювання діяльності медіа в Україні, «передбачивши, зокрема, положення про вимоги та стандарти новин».
Не дивно, що така ініціатива стала чи не найбільшим упродовж нетривалого часу перебування Зеленського на посаді збудником обурення. Її однозначно було сприйнято як наступ на свободу слова та спробу зачистити медійний майданчик.
Щоправда, при певному наближенні дражливий крок утратив однозначність. Уже згадуваний вище міністр культури Володимир Бородянський пояснив, що йдеться буцімто передусім про легальні методи боротьби з інформаційною п’ятою колоною, про дієвий інструмент безпеки в гібридній війні.
І тут із ним справді важко не погодитися. Проте всі ж розуміють, що будь-яка досконала зброя в несумлінних руках у кожен конкретний момент може бути використана в інтересах влади загалом або відповідної групи впливу.
Тож занепокоєння — цілком обґрунтоване. Адже цілком імовірно, що в разі ухвалення такого «шедевра законотворчої думки» спеціальний орган виконавчої влади Кабінету Міністрів буде формувати «стандарти новин» для ЗМІ, пояснювати журналістам і медіа, що таке добре і що таке погано.
До слова, до такої «геніальної» ідеї не спромігся додуматися навіть президент-утікач Віктор Янукович, хоча в цілому нові законодавчі ініціативи шостого Президента дуже близькі до сумнозвісних законів «від 16 січня», що були ухвалені у 2014-му.
Утім, навіть і без «стандартів новин» вищеперелічених законодавчих ініціатив Зе-команди вистачить, щоб перетворити свободу слова в Україні на фікцію, а за допомогою рішень ручних українських судів залишити в медіапросторі тільки ті ЗМІ, які готові співати осанну новій владі, незважаючи на факти.
Тоді погрози нардепа від «Слуги народу» Богдана Яременка, який спершу вів у Верховній Раді переписку із секс-працівницями, а потім погрожував журналістам за її публікацію семирічним терміном позбавлення волі, можуть стати цілком відчутною реальністю.

Журналістські стандарти у світі
Насправді історія відносин ЗМІ і влади в жодній країні не була всипана трояндами, однак ще в минулому столітті в розвинених країнах в цілому було встановлено максимально ліберальне до медіа законодавство. Так, у США право на свободу слова закріплено Першою поправкою до Конституції.
Як стверджується в тексті цієї поправки: «Конгрес не повинен видавати жодного закону, що стосується встановлення релігії або забороняє вільне сповідування іншої, або обмежує свободу слова чи друку, або право народу мирно збиратися і звертатися до уряду з петиціями про розгляд та задоволення скарг».
Верховний Суд США свого часу рішуче припиняв спроби обмежувати свободу преси навіть у тих випадках, коли офіційні відомства заявляли, що публікація в ЗМІ тих чи інших матеріалів є загрозою національній безпеці.
До середини 60-х років минулого століття у Сполучених Штатах Америки усе ж таки була можливість притягнення ЗМІ до відповідальності за наклеп. Однак після ухвалення рішення Верховного Суду США у справі «New York Times v. Sullivan» (1964 рік) ситуація в цій галузі докорінно змінилася. Піддавши аналізу політично гостру ситуацію руху за громадянські права, Верховний Суд визнав право ЗМІ на сумлінну помилку.
Відтоді публічні фігури, які бажають пред’явити ЗМІ позов за звинуваченням у наклепі, зобов’язані самостійно доводити, що опублікована про них інформація була помилковою і що редакція свідомо знала про це.
Говорячи іншими словами, редакція ЗМІ мала нести відповідальність тільки за «грубе нехтування» питанням про достовірність оприлюднених нею відомостей.
Цим прецедентом був установлений стандарт провини — «злий намір», наявність якого стала з того часу обов’язковим при розгляді позовів про наклеп у судах американських штатів.
А от у Євросоюзі ситуація може суттєво відрізнятися в різних країнах. Лідером за рівнем свободи слова у світі є Норвегія, за якою йдуть інші скандинавські країни та країни Західної Європи.
Так, згідно з проведеним неурядовою організацією Freedom House цьогорічним дослідженням про «Свободу преси у світі» в рейтингу Норвегія — на першому місці, Німеччина — на 13-му, Франція — на 32-му, Великобританія — на 33-му, США — на             48-му, Польща — на 59-му, Угорщина — на 87-му... До речі, в цьому переліку Україна посідає далеко не найгіршу 102-у позицію зі 180 країн.
При цьому станом на сьогодні в країнах ЄС немає спільного законодавства, що регулює відносини політикуму та ЗМІ. Для прикладу візьмемо ситуацію в Німеччині. Тамтешня п’ята стаття Конституції проголошує: «Кожен має право на свободу вираження і поширення своєї думки в словесній формі, в письмовому вигляді і у вигляді зображень і безперешкодно отримувати інформацію із загальнодоступних джерел. Цензура не проводиться».
Самі німецькі журналісти у спеціальному Кодексі преси визначили правила для своєї роботи. Серед іншого вони зобов’язуються не користуватися жодними пільгами, які можуть обмежити їхню незалежність. При висвітленні подій їм слід ретельно співвідносити приватну сферу і захист особистої честі, з одного боку, і право громадськості на отримання інформації — з іншого боку.
За тим, наскільки журналісти дотримуються цих принципів, стежать Рада у справах преси та Рада у справах радіомовлення. До Ради у справах преси громадяни можуть подати скаргу, якщо спостерігають порушення Кодексу преси.
Ця інстанція перевіряє скаргу. У разі порушень Рада надсилає відповідним редакціям вказівки на конкретні випадки, висловлює своє несхвалення або висловлює громадський осуд, які ті повинні опублікувати.
* * *
З огляду на те, що фракція «слуг народу» має більшість у Верховній Раді, шанси на те, що перелічені вище законодавчі ініціативи щодо обмеження свободи ЗМІ стануть законами, близькі до ста відсотків. Тільки, на жаль, це не призведе до підвищення відповідальності та поліпшення контенту українських ЗМІ — ефект буде абсолютно протилежним.
Утім, до всього цього, може, й не дійде. Зрештою, ми недаремно згадали «закони від 16 січня 2014 року», де, зокрема, запроваджувалася кримінальна відповідальність за наклеп, за «екстремістську діяльність», а також за незаконне збирання та поширення конфіденційної інформації про співробітників правоохоронних або судових органів.
Пригадується, буквально за кілька днів та сама Верховна Рада скасувала свої драконівські рішення. А ще за кілька днів їхній ініціатор — тодішній президент Віктор Янукович з ганьбою втік із держави.
Хочеться вірити, що Президент Володимир Зеленський та його найближче оточення, котре останніми роками жило в жорсткому гастрольному графіку, усе ж таки уважно стежили за ключовими подіями новітньої української історії. І зуміли винести з них бодай якісь уроки.

Ярослав ГАЛАТА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».