Леонід Кравчук
Перший Президент Незалежної України назавжди увійшов в історію. При цьому саме він став тим, хто не зумів добути весь відведений йому термін. Не пропрацювавши й трьох років та програвши на позачергових виборах, він змушений був залишити крісло Глави держави. Щоправда, без особливих пручань, але й не з власної волі.
Це перший і досі єдиний випадок в історії України, коли до усунення Президента доклав руки парламент. На той час він мав більше повноважень, ніж Глава держави (аж до ветування його указів), і під тиском певних обставин проголосував за позачергові парламентські й президентські вибори.
Чинників, що посприяли такому рішенню, було чимало. Глибока суспільно-економічна криза, конфлікт між парламентом та Президентом, що спричинив параліч влади, спроба реваншу партноменклатури, яка бажала повернути втрачені позиції, та, нарешті, гіперінфляція...
Леонід Кравчук із легкістю погодився на дочасні вибори, і не думаючи триматися за крісло. Це був нечуваний прецедент. Ба більше, спершу він навіть не збирався висувати свою кандидатуру, хоч мав усі шанси залишитися в президентському кріслі. І залишився б, напевно, якби не втратив дорогоцінний час, до кінця тримаючи інтригу та розповідаючи, що не піде на вибори, бо люди, мовляв, незадоволені.
Лише під загрозою того, що наступним Главою держави може стати кандидат, який обіцяв двомовність та піарився на проросійських гаслах, ставленик «червоних директорів» та комуністів екс-прем’єр Леонід Кучма, Кравчук за кілька днів до закінчення реєстрації таки прислухався до вмовлянь оточення й погодився балотуватися. Понад те, він навіть випередив конкурента в першому турі, набравши 38,36% підтримки проти Кучминих 31,17%.
Очевидно, Леонід Кравчук сподівався, що й другий тур мине без сюрпризів. Але зненацька в справу втрутився Донбас, і перший український Президент зазнав поразки.
Хто і як допомагав Леонідові Даниловичу перемогти Леоніда Макаровича, достеменно досі невідомо. Але, за свідченнями очевидців, причетних до виборчого процесу, без маніпуляцій, на жаль, не обійшлося.
Принаймні, відомо, що на ранок після перегонів виникли проблеми з підрахунком голосів на окремих дільницях, потім Донбас змушений був перераховувати взагалі всі бюлетені... Що було далі — загальновідомо.
Леонід Кучма
На відміну від першого Леоніда (Кравчука), Леонід другий (Кучма) прийшов на посаду Глави держави надовго. Він швидко зорієнтувався в ситуації й, не зволікаючи, взявся впорядковувати умовний безлад, який коївся на його новому гігантському умовному «заводі».
Щоб не повторити долю свого попередника, він для початку мав розібратися з парламентом, відібравши в нього «зайві повноваження». Верховна Рада, на чолі якої був соціаліст Олександр Мороз, звісно, усіляко противилась, але Леонід Кучма усвідомлював, що без створення сильної виконавчої вертикалі, здатної «ефективно працювати в умовах наростаючої економічної кризи», у нього нічого не вийде, і таки дотиснув.
«Виявивши політичну мудрість», Президент та голова парламенту 8 червня 1995 року підписали Конституційний договір, який де-факто став тимчасовою Конституцією й, визнаючи Президента Главою держави та главою виконавчої влади, наділив його повноваженнями призначати Кабмін включно з прем’єром.
Далі Кучма уміло зміцнив свою вертикаль, при цьому регулярно змінюючи прем’єрів, звільняючи їх за зайву самостійність. А ще — оголошує війну корупції, узаконює діяльність фінансово-промислових груп, по суті, закладаючи основи нинішньої олігархічної системи, патронує грандіозну приватизацію та просуває багатовекторність...
Так минув його перший президентський термін. А вже після перемоги на другому (знову ж — завдяки політтехнологічним маніпуляціям із виведенням у другий тур комуніста Петра Симоненка) почалися реальні неприємності.
Старт їм поклали зникнення журналіста Георгія Гонгадзе та вибух касетного скандалу. Головний на той час опонент Кучми Олександр Мороз оприлюднив записи розмов, зроблених буцімто в кабінеті Президента. З них нібито стає зрозуміло, що саме Кучма та його оточення можуть бути причетні до зникнення журналіста.
У країні почалась організована опозицією акція «Україна без Кучми», люди вийшли на вулиці, у столиці з’явилося наметове містечко, а акції непокори перекинулися на всю країну. Верховна Рада упродовж 2001 року кілька разів намагалася висунути недовіру Леоніду Кучмі, та безрезультатно.
Навесні наступного року вибухнув новий скандал, цього разу пов’язаний із нібито продажем до Іраку в обхід міжнародних санкцій чотирьох українських систем пасивної радіолокації літаків «Кольчуга».
До нього також доклав руку майор Мельниченко, який щодо цього дав свідчення перед Великим Журі в суді Сан-Франциско, розповівши, що в його записах є розмова, у якій Президент нібито обговорює деталі цієї спецоперації з керівником «Укрспецекспорту».
Новий скандал завдав ще потужнішого удару по Кучмі й міжнародному іміджу України. Західні політики почали відверто уникати українського Президента. Ситуацію загострила історія з «темниками», розсилку яких у ЗМІ організував тодішній очільник президентської Адміністрації Віктор Медведчук.
У країні почався другий виток акцій громадянської непокори «Повстань, Україно!», організований на той час опозиційними партіями — «Нашою Україною», БЮТом, СПУ та КПУ.
Основна вимога — дострокові вибори Президента. Юлія Тимошенко пропонувала також проведення референдуму, який мав би підтвердити недовіру Кучмі, але з цього нічого не вийшло. 15 жовтня 2002 року суддя Апеляційного суду Києва Юрій Василенко за заявою опозиційних нардепів навіть виніс постанову про порушення кримінальної справи стосовно Президента України Леоніда Кучми за 11 статтями Кримінального кодексу.
Здавалося б, режим Кучми от-от затріщить по швах, але Глава держави й цього разу встояв. Плече йому знову підставив донецький клан. Кучма призначив Прем’єр-міністром (а за умовчанням — своїм наступником) очільника Донецької облдержадміністрації Віктора Януковича.
Акції помалу затихли. До кінця президентського терміну Леоніду Даниловичу залишалося всього два роки, і жодного сенсу «валити» його революційним способом опозиція вже не бачила, зосередившись натомість на підготовці до президентських виборів.
Варто також зазначити, що на фініші свого президентства Леонід Кучма організував політреформу, суть якої полягала у внесенні змін до Конституції, які скасовували президентсько-парламентську форму правління й вводили парламентсько-президентську. Це послаблювало владу Президента й підвищувало роль парламенту та Прем’єр-міністра в політичній системі країни.
Віктор Ющенко
Цьому політичному діячеві, котрий завдяки Помаранчевій революції опинився в президентському кріслі, на відміну від попередника, ніколи не загрожував імпічмент чи спроба усунення з посади революційними масами. Його добряче хитали в кріслі його ж соратники й вороги, але загалом він відносно безпечно пережив час своєї каденції.
Можливо, посприяло цьому послаблення президентських повноважень, яке він отримав як наслідок уже згадуваної політреформи. Скидати Ющенка не було жодного сенсу, та й не було особливо за що.
Конфлікт із давньою соратницею Юлією Тимошенко, яку Ющенко боронив ще перед Кучмою і, щойно ставши Президентом, призначив Прем’єр-міністром, вибухнув у нього вже за кілька місяців після інавгурації.
Уся його команда дуже швидко виявилася майже непридатним до життя організмом: пересварилися та розбіглися. Помаранчева коаліція в парламенті, що мала би бути опорою Президента, перетворилася на розсадник перебіжчиків, котрі регулярно підживлювали політичних конкурентів.
Бажаючи подолати політичну кризу, Віктор Ющенко ще більше її поглиблював, зокрема ініціювавши проведення Загальнонаціонального круглого стола, за результатом якого у серпні 2006 року було підписано доволі суперечливий Універсал національної єдності. Під ним поставили свої автографи представники всіх наявних у парламенті політичних сил, окрім БЮТу.
Спираючись на цей Універсал, Ющенко політично «воскресив» свого конкурента Віктора Януковича, призначивши його Прем’єр-міністром. Цим він остаточно позбувся прихильників серед мас, які свого часу боролися за нього на Майдані, але проблеми так і не вирішив.
Спроба відмотати ситуацію назад, розігнавши парламент, теж виявилася невдалою. Верховна Рада та уряд усіляко пручалися, подавали позови до суду. На розпуск тодішня політична еліта погодилася лише з четвертої спроби.
Але потім повернення на посаду прем’єра Юлії Тимошенко, яку Ющенко нарівні з Януковичем називав та й досі називає «однаковим злом для України», а співпрацю з нею «найбільшою політичною помилкою», було вимушеним і не дало нічого хорошого. До України ще не докотилась економічна криза, яка наростала у світі, але країну й далі трясло від кризи політичної, і кінця-краю їй не було видно.
Дуже скоро пропрезидентська фракція «Наша Україна — Народна самооборона» розвалила парламентську коаліцію, і Віктор Ющенко знову взявся розганяти Верховну Раду. Депутати знову пішли в суд, заблокували указ, але після тривалих коаліційних переговорів з’явилася нова коаліція й Верховна Рада продовжила існування.
Згодом трапився газовий конфлікт із Росією, розв’язання якого ще більше загострило протистояння між Ющенком і Тимошенко. Хоч як це парадоксально, урятували політичну ситуацію лише президентські вибори та привид реваншу в особі Віктора Януковича, який упевнено насувався на країну...
Віктор Янукович
Перемогу двічі несудимого «проффесора» деморалізоване суспільство сприйняло як невідворотне випробування долі. Навіть коли Янукович удався до неприхованого акта зради та підписав так звані Харківські угоди про продовження перебування Чорноморського флоту Росії в Криму ще на 25 років, суспільство не повстало.
Ба більше, серед політиків-опонентів не знайшлося достатньої кількості бійців, щоб завадити ратифікації цього акта капітуляції в парламенті. Спікера Володимира Литвина закидали яйцями, у залі під куполом літали димові шашки, обранці били одне одному пики та рвали сорочки, але сили були нерівні.
Усе це на тлі всеукраїнського паралічу здавалося хоч і героїчним, але все ж таки вчинком відчаю. Акція під парламентом теж не переросла в революцію, і Янукович зробив висновок, що йому нічого боятися й можна робити все, що заманеться.
Підписання та ратифікація так званих Харківських угод стали першою «червоною лінією», яку Янукович перейшов, але на цьому не закінчилося. Уже восени 2010-го на його замовлення Конституційний Суд скасував політреформу 2004 року та відновив дію Конституції України 1996-го, знову змінивши форму правління в країні на президентсько-парламентську з відповідним розширенням повноважень Глави держави.
Звісно, певний спротив Януковичу завжди існував, але система була такою нахабною та міцною, а опозиція безсилою, що особливого ефекту від нього годі було очікувати. Кілька позовів, поданих до суду на скасування Харківських угод, зокрема від юриста з Криму Костянтина Кулака, а згодом Андрія Левуса, майбутнього нардепа, фактично проігнорували, що й не дивно.
На жаль, суди й досі нерідко пливуть у фарватері влади, а в ті часи й поготів. Згадати хоча б судилище, влаштоване над Юрієм Луценком чи Юлією Тимошенко, які перетворилися на справжнє шоу беззаконня.
Градус політичного божевілля постійно зростав, але ні інструментів, ні сил зупинити узурпатора не було. Та, як це завжди буває в таких безнадійних випадках, щось пішло не так. Відмова Януковича підписати Угоду про асоціацію між Україною та Євросоюзом спрацювала як детонатор, і люди вийшли на вулицю. Втім, це був лише акт обурення. Можливо, і цього разу Янукович вийшов би сухим із води.
Але система вже себе не контролювала, і пролилася кров. Далі вже було суспільству гріх не скористатися ситуацією. Янукович ще робив спроби зупинити своє падіння, застосовуючи доступні прийоми, ініціював ухвалення диктаторських законів, дав дозвіл на розстріл протестантів, але це його не врятувало.
Ледь досидівши чотири роки в кріслі Президента, він змушений був рятуватися втечею, залишаючи за собою пограбовану вщент країну, кров і трупи. Печаттю зрадника, якою він остаточно підписав собі вирок, став лист-прохання до Путіна про окупацію України Росією...
Петро Порошенко
Історія п’ятого Президента України на тлі всіх інших українських гарантів особлива. Він отримав країну в стані війни, з анексованим Кримом, деморалізовану, пограбовану та майже без армії. Навіть якби в когось було бажання усунути його з посади Глави держави, то така спроба розцінювалася б уже як диверсія та державний переворот в інтересах ворога.
Власне, ця формула — «не розхитуйте човна, усі, хто проти влади, це — колаборанти» й стала його страховим полісом фактично на весь термін.
Це зовсім не означає, що Петро Порошенко увесь цей час поводився як святий, не робив дурниць і не нажив собі численних ворогів. Узяти хоча б Закон про особливий статус Донбасу, ухвалення якого викликало в суспільстві вельми неоднозначну реакцію.
Порошенка звинувачували і в зраді національних інтересів, і в торгівлі на крові, і в небажанні воювати, та в чому завгодно.
Проблема в іншому. Будучи продуктом своєї епохи та оточення, яке його зростило, Петро Порошенко припустився помилок, яких не тільки можна було уникнути, а й конче необхідно було це зробити. Країна після Революції Гідності дуже сильно змінилася й потребувала нових правил гри.
Натомість Порошенко далі грав за старими, хоча й доволі помітно модернізованими, правилами. Він оточив себе людьми, яким довіряв, але які його системно використовували. Однак розсварився з тими, які готові були працювати й жити по-новому, але були з інших, скажемо так, політичних площин.
Проєкт зі знищення Порошенка було запущено майже відразу з обранням його Президентом. Але обертів він набирав у міру того, як загострювався його конфлікт з олігархами, особливо з Ігорем Коломойським. Тонни бруду, які роками лилися з телеекранів і затоплювали Інтернет, рано чи пізно мусили в щось вилитися. Весь доробок Порошенка, який містив величезний список добрих справ та досягнень, удалося доволі успішно знівелювати, рекордно піднявши його антирейтинг.
Але фінальним акордом, що остаточно поховав надії Порошенка на другий термін, став скандал з обвинуваченнями таких собі Гладковських — Свинарчуків. Він здійняв справжній шквал обурення в суспільстві і фактично остаточно знищив Порошенку репутацію.
Але навіть при цьому в політиці Порошенкові вдалося залишитися, маючи прихильність 25% виборців, що доволі немало. Більше того, він став другим в українській історії політиком, котрий із президентського крісла пересів у депутатське. Досі такий «привілей» мав лише Леонід Кравчук.
Власне, саме зараз Петро Порошенко цілком адекватно реагує на всі дії чинної влади і навіть намагається згладжувати найбільші прорахунки так званої «Зе-команди». Яка, на превеликий жаль, усе ще не навчилася робити будь-яких висновків із чужих помилок... Ну і в цьому не було би великої біди, якби в її руках не перебувала доля держави та її громадян.
Ярослав ГАЛАТА