Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Березень 03, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 25 Сiчень 2019 00:55

Суспільні «примхи» соціологічних досліджень

Rate this item
(0 votes)

Со­ціо­ло­гіч­ні до­слі­джен­ня, кот­рі ма­со­во про­во­дять­ся в Ук­раї­ні на­пе­ре­до­дні ви­бо­рів, за­зви­чай не об­ме­жую­ть­ся са­мим ли­ше праг­нен­ням ви­зна­чи­ти лі­де­ра май­бут­ніх пе­ре­го­нів. По­де­ку­ди ви­вчен­ня гро­мад­ської дум­ки має на ме­ті ще й до­слі­ди­ти су­спіль­ні на­строї сто­сов­но важ­ли­вих по­дій.

Сучасних громадян нашої держави в цьому контексті без перебільшення можна назвати суспільством... невдоволених. Торік 70% населення були впевнені, що події в країні розвиваються в неправильному напрямку й лише 18% вважали, що все загалом гаразд. І це — вже доволі стійка тенденція.

Кількість невдоволених зростала ще задовго до Майдану: якщо 2010-го їх був 51%, то вже в середині 2013-го стало 66% (дані Центру Разумкова). У 2014 році, на хвилі постреволюційної ейфорії, невдоволених поменшало, але дуже незначно: до 58%.
Відтоді тенденція не тільки відновилася й міцно закріпилася: у 2015–2017 роках 67–74% українців вважали, що країна рухається «кудись не туди» (дані Фонду «Демократичні ініціативи»).
У політичній площині такі цифри прийнято використовувати як один із головних доказів неспроможності керівництва держави, а отже, нагальної потреби його поміняти. У тому, що ротація еліти необхідна для розвитку суспільства, немає сумніву.
Питання в тому, яким способом і за яким принципом її слід міняти. І рівень народного незадоволення є досить сумнівним критерієм, оскільки задоволених у світі загалом катастрофічно бракує.
У тому, що їхня країна рухається в неправильному напрямку, впевнені 62% мешканців планети — такий висновок на основі аналізу даних 25 країн на різних континентах 2016 року зробила організація Ipsos. Причому в західному світі незадоволені становили абсолютну більшість: у Франції — це 88%, у Швеції — 73%, у Німеччині — 71% і так далі...
До того ж якщо придивитися прискіпливіше до суспільних настроїв, виявиться, що українське невдоволення — вкрай суперечливий показник. Судячи з даних соціологів, наші співгромадяни певні, що ситуація погіршується з року в рік. Приміром, підсумки 2018-го негативно оцінили 67% громадян, зазначивши відносне поліпшення лише обороноздатності та міжнародного іміджу країни.
Усе інше — від стану медицини до рівня злочинності — на думку суспільства, чимдалі гіршає. У 2017-му песимістичні настрої мали 69% населення, у 2016-му — 73% (дані Фонду «Демократичні ініціативи»).
Отже, якщо бездумно довіритися суспільній думці, то виходить, що Україна вже багато років стрімко котиться до катастрофи, зіставної за своїми масштабами з руїною 1990-х чи навіть гіршої.
Але, на щастя, вітчизняна соціологія має в розпорядженні різноманітний інструментарій, який дає змогу зазирнути трохи в глиб суспільних настроїв. Передусім це стосується індексу соціального самопочуття, який вимірюється в Україні з 1995 року.
Він обраховується на основі комплексного опитування, присвяченого тому, наскільки конкретній людині вистачає тих чи інших благ, починаючи від грошей, харчів та одягу й закінчуючи самореалізацією, суспільним визнанням тощо.
Відповідно, чим більше особа відчуває дефіцит усіх цих благ, тим нижчим буде індекс. «Нульовим» значенням вважається показник 40 балів: нижчі дані свідчать про те, що люди почуваються погано, вищі — про хороше самопочуття суспільства.
Отже, практично до середини 2000-х значення індексу коливалося довкола 35 балів, що соціологи інтерпретують як украй незадовільний рівень. Найгірший показник (33,7 бала) був зафіксований у часи тяжкої кризи 1998 року.
Тенденція до поліпшення почалася з 2004-го, коли на хвилі революційної ейфорії показник подолав межу 37,3 бала. 2006-го він піднявся до 38,3, а 2008-го сягнув 39,4.
Потім почався певний відкат, але 2014-го — вочевидь, знову на революційному підйомі, — ми ще раз упритул наблизилися до «межі нормальності» й соціологи зафіксували рекордні на той час 39,5 бала (дані Інституту соціології Національної академії наук України).
Здавалося б, війна, інфляція та політична нестабільність мали занурити суспільство в чорну депресію, але не так сталося. Незважаючи на все, у 2016-му індекс самопочуття знизився зовсім трохи, 2017-го вирівнявся, а 2018-го ще й поповз угору.
Відтак саме торік — вперше за часи Незалежності! — він досяг позитивного показника 40,7 бала (дані Інституту соціології Національної академії наук України). І все це під акомпанемент нарікань на всебічне погіршення життя, «неправильний» рух країни тощо.
Виходить вельми цікавий висновок: з року в рік громадяни скаржаться на занепад, а тим часом їхнє самопочуття поволі покращується. Річ тут, звісно ж, не в масовій нещирості чи неточності досліджень. Як показує та ж таки соціологія, люди схильні оцінювати стан справ у країні гірше, ніж про це свідчить їхнє особисте становище.
Ще яскравішим підтвердженням того є такі два показники: індекс особистого добробуту та індекс сприйняття суспільного добробуту. Перший свідчить про те, як особа оцінює власне становище (матеріальне забезпечення, стан здоров’я, моральне самопочуття тощо), а другий — про те, як вона оцінює загальне становище в країні.
Згідно з методологією значення індексів можуть коливатися від мінус 100 до плюс 100 балів (відповідно найнижча та найвища оцінки). Останні результати, отримані торік у травні, також виявили значну невідповідність між значеннями обох індексів.
Якщо особистий добробут опитані оцінили хоч невисоко, але позитивно (6 балів), то ситуацію в Україні відповідно до даних Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), навпаки, різко негативно (–46 балів).
Списати таку диспропорцію на воєнні обставини не вийде, оскільки вона відтворювалася й у довоєнні часи. Приміром, у лютому 2014-го власний добробут українці оцінювали як плюс 8 балів, натомість стан країни — у мінус 40.
Причому зміни особистого становища необов’язково автоматично позначаються на оцінці загальної ситуації. Так, у 2012-му, 2013-му та 2014-му роках індекс індивідуального добробуту суттєво зріс (від 1 до 8 балів). Натомість індекс суспільного добробуту залишався практично незмінним        (–41, –39, –40 балів відповідно).
Звичайно, кореляція є, проте загальні оцінки явно відстають: якщо протягом 2016–2018-го індекс індивідуального добробуту покращився на 14 балів, то оцінка ситуації в країні — лише на 7 (дані КМІС).
Щодо причин такої невідповідності, у Київському міжнародному інституті соціології обережно припускають вплив «переважно негативного балансу висвітлення ситуації в Україні у ЗМІ».
Із цим важко не погодитись, оскільки значна частина медіа справді грішить певною тенденційністю. Чи то внаслідок політичної заангажованості, чи то в постійних намаганнях «вразити» аудиторію.
Свій вплив, без жодного сумніву, чинить і гібридна війна проти України, у якій широко застосовуються інформаційні впливи з метою дестабілізувати суспільство, посіяти зневіру та песимізм.
Однак списати все на мас-медіа також не вийде. У тому, що мешканці нашої держави схильні оцінювати ситуацію гірше, ніж вона є насправді, важливу роль відіграють об’єктивні історичні обставини. Причому йдеться не лише про завищені очікування, які неодмінно виникають після революцій і неодмінно не справджуються.
Після 2014 року Україна потрапила в зону турбулентності: війна, втрата територій, різке ускладнення економічної ситуації та інші відомі обставини зацементували у свідомості українців загальне уявлення про те, що над країною нависли колосальні загрози. І їхній масштаб такий, що на цьому тлі поліпшення особистого становища видається малозначущим і взагалі випадковим фактом, який не свідчить про суттєве поліпшення загальної ситуації.
Тобто фактично у цьому сенсі населення живе одночасно у двох вимірах: з одного боку, є повсякденність, де присутні робота, родина, друзі, планування відпустки тощо. Але з іншого — постійно проглядається такий собі світ небезпек, про які більшість громадян дізнається лише з новин.
Крім того, на тенденційність суспільної думки впливає процес реформування країни. Задекларувавши курс на зміни, Україна зіткнулася з тим, що вони відбуваються повільніше, ніж очікувалось. Уже сама невідповідність між запитом на зміни та їхнім темпом здатна породити цілу гаму сильних негативних почуттів.
Але в середині країни триває серйозна боротьба між силами, що не здатні або не зацікавлені довершувати реформи, і силами, які намагаються бути рушіями змін. Шукаючи опори в суспільстві, реформістські сили комунікують із ним у радикально мобілізаційному стилі.
Не секрет, що, окрім ретельного інформування про проблеми, тут використовується і радикальна риторика, і навіть відверта демагогія — одне слово, усе, щоб не допустити розфокусування суспільної уваги. Загалом це цілком слушна (і, власне, єдино можлива) стратегія боротьби.
Зрештою, вона дає свої плоди: принаймні олігархи та корупція постійно з’являються в списках загроз, які українці вважають головними (дані Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова).
Проте побічним ефектом мобілізаційної стратегії є деформація суспільних уявлень про масштаби та гостроту тих чи інших проблем. Приміром, попри загальну стурбованість корупцією кількість тих, хто стикався з нею бодай раз на рік, за останнє десятиліття суттєво знизилась: із 67% в до 41,5%. До того ж левова її частка локалізована в недореформованій медичній сфері (дані КМІС).
Таким чином, можна констатувати, що коли наші співгромадяни нарікають на повсюдний занепад, вони значною мірою ретранслюють загальні уявлення, які зовсім необов’язково відповідають їхнім особистим відчуттям і досвіду. А оскільки поінформованість простого громадянина про стан справ у країні вкрай посередня, то й поготів.
Приміром, як виявили соціологи, щодо курсу долара США суб’єктивно поінформовані 55% населення, щодо середньої зарплати в області та загалом по країні — близько 20%, щодо рівня інфляції та безробіття — 11% та 9% відповідно. Причому в усьому, окрім валютного курсу, якість цієї поінформованості дуже низька й уявлення мало відповідають реальним показникам (дані групи «Соціальний моніторинг»).
Неважко уявити, який простір для песимістичних фантазій тут відкривається. Загалом нічого катастрофічного в усьому цьому немає. Слабка поінформованість, суперечливість оцінок, поширення стереотипів і вплив на масову свідомість політичних ідеологем (на зразок «тарифного геноциду», «зубожіння» тощо) — усе це більшою чи меншою мірою характерне для будь-якого суспільства.
Питання в тому, до яких наслідків призведе використання цього невдоволення в політичних цілях. В ідеалі енергія масового обурення мала би бути використана для розв’язання найгостріших проблем і викорінення найнеприйнятніших явищ. Проте, як свідчить історія, енергією справедливого невдоволення можуть скористатися не тільки реформатори, а й ті, хто ставить перед собою цілком протилежні цілі.

Ярослав ГАЛАТА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».