Передісторія
Загалом про те, що історична «діжка пороху» коли-небудь врешті вибухне, говорили давно й багато як польські, так і українські науковці й дослідники відносин між нашими двома країнами. Понад те ця «діжка» кілька разів диміла, коли до влади в Польщі приходили консерватори.
Скажімо, проголосована в обох палатах польського парламенту в липні 2016-го резолюція, яка визнавала вбивства переважно польського населення на Волині в 1943–1945 роках геноцидом, для української сторони стала початком погіршення відносин.
Імовірно, для поляків це трапилося трохи раніше. А саме — у 2015-му, коли в парламентських стінах було проголосовано декомунізаційний пакет законів. Цей надзвичайно потрібний крок, котрий став поверненням боргів ще й перших років Незалежності України, містив серед іншого законопроект про визнання воїнів Української повстанської армії борцями за Незалежність України.
Як відомо, для наших північних сусідів тема УПА доволі дражлива. Тодішній президент Польщі Броніслав Коморовський відреагував на ухвалення згаданого закону досить стримано, сказавши, що не варто драматизувати той факт, оскільки документ стосується насамперед минулого. Однак і він не минув нагоди зазначити, що це ускладнить польсько-український діалог.
Цікаву думку стосовно нинішнього похолодання двосторонніх відносин висловлює історик Святослав Липовецький: «З погляду власного пантеону героїв українці ніколи не матимуть підтримки сусідів. І, хоч як дивно, Бандера, ОУН, УПА та інші феномени визвольних змагань найкраще демонструють, наскільки близькими відносно цих понять є Росія та Польща.
Українцям ніби заборонено мати своїх героїв, особливо тих, які артикулюють державницькі прагнення. Врешті, і росіяни, і поляки розуміють: історична постать, яка змагалася за українську державу, автоматично була ворогом російської чи польської держави.
А у випадку Бандери та його соратників вони були ворогами і Польщі, і СРСР, і Третього рейху. Врешті, Степан Бандера сидів у польських в’язницях та нацистському концтаборі й був убитий рукою агента КДБ.
Уся відмінність української позиції — ми лише хотіли здобути свою державу, і всі спроби її проголосити в першій половині ХХ століття закінчувалися збройними конфліктами з нашими сусідами, які вже мали свої держави.
Поляки готові говорити про рівноправність та «вашу й нашу свободу», але перед обличчям спільної загрози. Коли ж мова заходить про українсько-польські відносини, тут українцям відведена відома нам роль «молодшого брата».
Ескалація
Прихід до влади в Польщі консерваторів, які отримали не лише свого президента, а й більшість у парламенті, перетворив тамтешню політику на суцільне вирішення «історичних несправедливостей», що особливо загострилося на українському та німецькому флангах.
Певний час незгода в питаннях історії не шкодила двостороннім відносинам. Попри гучні й різкі заяви «сірого кардинала» польської політики Ярослава Качинського польський та український президенти продовжують регулярно зустрічатись у двосторонньому форматі.
Незважаючи на попередній суперечливий крок наших західних сусідів — уже згадуване голосування в Сеймі щодо трагедії на Волині 1943–1945 років, ніхто не скасовував візиту Анджея Дуди до Києва в межах святкування 25-ї річниці української Незалежності.
На конструктиві домовлялися про спільні проекти, нові пункти перетину кордону тощо. Та й недавні спільні заяви глав двох держав з приводу російської агресії надихають на оптимізм щодо подальшого розвитку українсько-польських відносин.
І все ж таки не можна не звертати уваги на те, що паралельно в Польщі, зокрема на сході країни, поруч з українським кордоном уже понад рік триває так звана війна пам’ятників: паплюжились українські могили, руйнувалися пам’ятні знаки.
Слід визнати, що деякі з них справді були встановлені незаконно, як, наприклад, зруйнований торік навесні меморіал воякам УПА в селі Грушовичі біля Перемишля. Але його встановили ще в 1990-х, і домовленість між двома країнами про знесення чи перенесення мала б відбуватися на урядовому рівні.
Як зазначив голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, на території України також є понад 150 польських меморіалів, установлених незаконно. Після торішніх подій він оголосив, що українська сторона припиняє процес легалізації, адже на той час у Польщі поруйнували вже понад десяток наших меморіалів і могил.
Далі настало літнє відносне затишшя, а восени ситуація знову розігрілася не на жарт. Спершу польська сторона висловила незадоволення написом на меморіалі воякам «Карпатської Січі» на Верецькому перевалі, далі візит віце-прем’єра Глінського до Києва, під час якого він не дістав бажаних дозволів на пошукові роботи та ексгумацію останків поляків на українській території, що спричинило аж ніяк не дипломатичні висловлювання польського міністра закордонних справ Вітольда Ващиковського та доволі дивну поведінку під час дводенного візиту до Львова.
Потім була заява про список нев’їзних до Польщі українських чиновників і навіть заклики скасувати запланований на грудень візит до України Анджея Дуди. Щоправда, аж до такого, на щастя, не дійшло, більше того, як уже було сказано, згаданий візит навіть на певний час згладив низку двосторонніх шорсткостей...
Специфічна пам’ять?
Утім, як показали подальші події, бодай тимчасової консервації суперечливих історичних подій наразі не відбулось. І нинішня ситуація з ухваленням нової редакції закону про польський Інститут національної пам’яті — тому підтвердження.
Варто зазначити, що часові рамки, у межах яких працює згаданий Інститут, — це період з 1939-го до 1989 року включно, тобто період Другої світової війни, а також комуністичне правління.
Навіть сам цей факт видається дещо дивним, адже чому б настільки поважній структурі не вивчати й більш ранній період. Скажімо, початку ХХ століття, коли Польща відновлювала свою незалежність.
Звісно, давати поради державним інституціям сусідньої країни — річ невдячна. Та й уся історія з польським законом про Інститут національної пам’яті, вочевидь, більше пов’язана з внутрішньополітичними процесами в Польщі.
Так, доктор політичних наук, директор Центру досліджень проблем Російської Федерації Національного інституту стратегічних досліджень Максим Розумний пов’язує це з дрейфом тамтешнього політикуму, а разом із ним і польського суспільства в напрямку «позиціонування себе на міжнародній арені та у відносинах з Європейським Союзом, Росією та країнами-сусідами».
«Цей дрейф має об’єктивну природу, — переконаний експерт. — Саме тому не варто було навіть очікувати, що якісь заяви українського МЗС або звернення Верховної Ради зможуть вплинути і змінити якимось чином цю еволюцію польської політичної еліти та суспільства.
З огляду на це можна сказати, що Україна на даний момент розглядається Польщею і її політичним класом як молодший партнер у політиці, на інтереси якого необов’язково та навіть не слід особливо зважати. Для нас це не дуже приємна констатація, але вона випливає з дуже багатьох чинників.
По-перше, Польща сама взяла на себе роль адвоката України перед Євросоюзом, а також прикладу для України в економічному та політичному сенсі. По-друге, існує такий фактор, як українські заробітчани в Польщі: вони самим фактом своєї присутності, своїм статусом у польському суспільстві підсвідомо фіксують статус нібито другорядності України і українців для Польщі, для її амбіцій тощо.
Така ситуація не окреслює на майбутнє якихось перспектив прийнятного для України розв’язання цього конфлікту. Скоріше за все, він буде якимось чином пом’якшений або послаблений. Можливо, примирливими заявами з обох боків», — вважає М. Розумний.
Що далі?
Не варто забувати, що нині одним із найвиваженіших в українсько-польському питанні політиків є український Президент Петро Порошенко. Це зауважують, зокрема, й польські коментатори. Саме Порошенко ініціював проведення надзвичайного засідання Консультаційного комітету президентів України та Польщі після торішньої ескалації напруги.
Польські опозиційні депутати зазначають, що нинішня ситуація багато в чому запрограмована позицією консервативного польського уряду. Мовляв, після його відходу ситуація може змінитися. Але доти дуже важливо зробити так, щоб нинішній конфлікт бодай не загострювався далі. Він триватиме, доки для Польщі не виникне якась інша перспектива та позиціонування.
Тобто ситуація може змінитися, коли відбудеться поворот від консервативного і агресивного націоналізму поляків до ліберального та більш лояльного до оточуючого світу позиціонування.
Найближчим часом, поки ведеться боротьба між польськими консерваторами і умовною ліберальною проєвропейською позицією, такий поворот навряд чи можливий. А тому обходити історичні підніжки, як це було раніше, найімовірніше, не вдасться.
Тим часом переважна більшість експертів вказують на те, що в нинішніх українсько-польських відносинах є третя сторона — Росія. Тамтешній політикум, поза всякі сумніви, в цей момент п’є шампанське і потішається з цього конфлікту.
Однак навіть за нинішньої непростої ситуації слід пам’ятати, що відносини поза політикою між двома країнами складаються добре й мають шанс на успіх у майбутньому. Зокрема, економічний вектор: у Польщі працює близько мільйона українців, і, як зазначають економісти й аналітики, українці там потрібні.
Водночас найприхильнішими з-поміж сусідів наші співгромадяни є саме до Польщі. За даними недавнього опитування Соціологічної групи «Рейтинг», тепло або дуже тепло до Польщі ставляться 58% українців. Як зміняться ці цифри після останніх подій, покаже час.
Ярослав Галата
