Скажімо, в економіці нашій державі так і не вдалося повноцінно переорієнтувати свої ринки. Угода про асоціацію з Євросоюзом, котра мала б відкрити нові можливості, поки що не працює на повну потужність.
Зрозуміло, що в цьому є велика кількість об’єктивних причин, зокрема позиція деяких держав ЄС... Утім, це зовсім не означає, що завдання не можна вирішити. Просто це саме рішення — складне і потребує розв’язання цілої групи завдань, а ось тут якраз і були основні пробуксовки.
Оскільки експортно орієнтовану українську економіку не вдалося повноцінно запустити, то й ринок праці почав активно стискатися. Індикаторів багато, але найбільш промовистих два. По-перше, це — зростання рівня безробіття, яке за результатами 2016-го дійде до позначки як мінімум у 12%. Це — за методологією Міжнародної організації праці. За фактом же, вочевидь, цифри навіть більші, враховуючи ту частину людей, яка перебуває у вимушених відпустках або працює неповний робочий тиждень.
По-друге, цього року значно активізувалися міграційні потоки з України. За даними низки досліджень, нині суттєво зменшилися грошові перекази до нашої держави від заробітчан, що працюють на Заході. На перший погляд це означає, що частина з них повернулася додому. Однак насправді ситуація — значно драматичніша: їхні родичі масово рушили до тих держав, де першопрохідці уже освоїлися за певний період...
Чи можна серйозно доводити, що нічого жахливого з реальними доходами, а отже, й із купівельною спроможністю не сталося на тлі зростання споживчих цін удвічі протягом 2014–2016 років і втрати гривнею у той самий період часу дві третини своєї вартості? Скоріше за все, навряд чи. В результаті те різке уповільнення інфляції, яке ми спостерігали цього року — до 12–14%, уже не здається аж надто великою перемогою. Особливо якщо врахувати, що середня зарплата в країні перебуває в межах 200 доларів, а це автоматично відкидає Україну до категорії найбідніших країн Європи.
Додатковим свідченням є і той факт, що значна частина українських домогосподарств раптом опинилася на програмах соціального забезпечення. На тих самих програмах, учасниками яких соромно бути в цивілізованому світі. І якось абсолютно дивно слухати вихваляння вітчизняних урядовців звітами про те, що вже понад 50% населення отримують субсидії...
Глобальна економічна мета для України — це зробити так, аби народ почав жити краще. Жодній країні не вдавалося побороти принизливу бідність без забезпечення економічного зростання на рівні від п’яти відсотків щороку. В Україні це завдання ще більше актуалізується ще й тому, що навіть під час війни ми все одно змушені віддавати близько 5% нашого ВВП тільки на обслуговування вже наявних державних і гарантованих державою боргів.
У борг брати можна (якщо обережно), але треба забезпечувати високі темпи зростання. І ці темпи зростання мають бути набагато вищими за ті, які ми показуємо цього року і збираємося продемонструвати наступного.
Зробити це, базуючись на старій, архаїчній експортно орієнтованій моделі зростання, основу якої становить сировина, не вдавалося нікому. І навряд чи вдасться нам. Модель зростання має бути змінено в бік інвестиційного компонента. А інвестиційне зростання — це похідна від якості бізнес-клімату в країні.
Напевно, вже варто припинити сподівання на те, що, трохи «підкрутивши» державні механізми, можна забезпечити ці зміни. Завдання має бути розв’язано принципово. Не можна провести податкову реформу і сподіватися, що все одразу зміниться. Необхідний новий «мотор» — у вигляді якісної судової системи, у вигляді інституцій, які захищають права власності, у вигляді якісної системи державного управління, у вигляді антикорупційних судів, руйнування монополій і подальшого зростання конкуренції. Взагалі, всього того, про що уже понад два роки волають громадянське суспільство та іноземні партнери України.
Руслан ІВАНІВ