Незабаром Ющенко виступив перед своїми прихильниками в Києві, закликавши їх до непокори. Після цього була паралізована діяльність вищих органів влади, у тому числі президента і уряду.
Не переповідатимемо всіх нюансів політичного протистояння, а скажемо лише, що 27 листопада Верховна Рада України визнала результати виборів недійсними і оголосила недовіру ЦВК. А 3 грудня Верховний Суд України визнав численні факти порушення законів і Конституції України в ході виборів, у результаті чого вимоги Ющенка були частково задоволені — зокрема, результати другого туру голосування були оголошені недійсними і було призначено повторне голосування.
Воно відбулося 26 грудня 2004 року. Переможцем став — з результатом 51,99% голосів — кандидат від опозиції. Його опонент набрав трішки більше 44%. 23 січня 2005 року Віктор Ющенко офіційно склав присягу Президента України...
«Люди вже не боялись куль...»
У 2013 році Україна готувалася до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Незважаючи на те що тодішній прем’єр-міністр Микола Азаров заявив, що при підготовці документа «нам удалося захистити інтереси вітчизняної економіки і знайти компромісні рішення, прийнятні для обох сторін», незабаром уряд призупинив підготовку до підписання зазначеної Угоди. При цьому урядовці почали стверджувати: для того щоб наблизитися до ЄС, нам не вистачає 160 мільярдів американських доларів!
Урядовці лукавили, киваючи на дефіцит коштів: наближення України до Європи не хотів президент Росії Володимир Путін. Нагадаю, що восени 2013 року він зустрічався зі своїм українським колегою Віктором Януковичем, пообіцявши нам 3 мільярди «зелених». У вигляді кредиту, аби лише ми не підписували ніяких угод з Європейським Союзом. Тож коли Янукович поїхав до Вільнюса, де планував поставити свій підпис під Угодою, він цього не зробив...
Чимало українців, особливо серед молоді, почали висловлювати протести. У Києві, наприклад, з’явилися перші намети, де збиралися незгодні з такою політикою української верхівки. Потім почали відбуватися невеличкі мітинги. В ніч на 30 листопада на Європейській площі зібралися студенти кіиївських вишів.
— Ми поводилися спокійно, нікого не чіпали, — розповідає студентка Києво-Могилянської академії Мар’яна Гачок. — І враз нас почали гамселити беркутівці, усіляко обзиваючи. У нас не було навіть сил чинити опір цим здорованям у захисній амуніції...
А все тому, що начальник Київської міліції генерал В. Коряк наказав розігнати мітинг. І о 4 годині ранку молодих людей, які поводились абсолютно мирно, оточили близько 300 беркутівців, озброєних спецзасобами — кийками, щитами, балончиками зі сльозогінним газом. Хлопців і дівчат жорстоко побили, травмувавши десятки з них, через що багато хто змушений був звернутися до лікарень по допомогу.
Наступного дня — у відповідь на жорстоке побиття студентства — на Михайлівській площі зібралися тисячі людей, які провели стихійний мітинг. На ньому було прийнято рішення про створення Штабу національного спротиву. А 8 грудня у столиці відбулося Народне віче, на яке зібралися сотні тисяч людей з усієї України.
Лідери опозиції окреслили декілька вимог протестувальників до влади: покарання винних у побитті учасників Євромайдану, відставка уряду та дострокові парламентські і президентські вибори, а також кримінальна справа проти міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка і звільнення всіх політичних в’язнів.
«Люди не боялися куль...»
Та влада не збиралася прислуховуватися до думки своїх громадян. Навпаки, вирішила «закрутити гайки»: парламент, контрольований Януковичем, ухвалив пакет законів, які суттєво обмежили права мітингувальників.
Довідавшись про це, мітингувальники рушили до Верховної Ради, однак біля входу на стадіон «Динамо» дорогу їм перегородив «Беркут». Тоді вони спалили два міліцейських автобуси і намагалися штурмувати беркутівців. «Беркут» поливав людей з водомета і кидав у натовп світлошумові гранати. Десятки людей отримали опіки та осколкові поранення.
Після перших смертей майданівців ситуація значно радикалізувалась. У кількох містах спалахнули стихійні масові акції із захоплення будівель облдержадміністрацій, губернаторів змушували писати заяви на звільнення.
Станом на 24 січня було захоплено 8 адміністрацій: Київську, Львівську, Тернопільську, Хмельницьку, Рівненську, Чернівецьку, Житомирську, Івано-Франківську. Ще 2 були заблоковані: Волинська і Закарпатська. Також відбувалися мітинги біля адміністрацій у Запоріжжі, Одесі та Дніпропетровську. 25 січня штурмом було взято Полтавську облраду та Волинську ОДА.
Вранці 20 лютого «Беркут» почав залишати Майдан. Зраділі мітингувальники побігли вгору вулицею Інститутською до Адміністрації Президента. І відразу опинилися в пастці: їх почали розстрілювати снайпери.
— Але люди вже не боялися куль, — розповідав мені Анатолій Кроль, житель Поділля. — Ми вирішили йти до кінця — чого б нам це не коштувало.
Серед тих, хто вийшов протестувати проти тодішньої влади, були люди різного віку, різних політичних і релігійних поглядів, кожен із них по-різному бачив майбутнє України. Їх об’єднувало одне — всі вони хотіли своїй країні кращої долі.
Наприклад, Сергій Байдовський працював на магістральному нафтопроводі «Дружба». Загинув від вогнепального поранення в легеню 20 лютого 2014 року. Жив у Луцьку, любив своє місто, понад усе любив рідну Україну. Одна з останніх цитат на його сторінці «Вконтакті» — слова Левка Лук’яненка:
«Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе...» Загинув від вогнепального поранення.
Роман Варениця, мав 35 років. Родом з Яворівського району Львівської області. 20 лютого застрелений на вул. Великій Житомирській. Мав дружину та двох дітей.
Ігор Ткачук. Загинув 20 лютого від снайперської кулі. Батько трьох неповнолітніх дітей. У селі про нього розповідають як про роботящого, доброго сім’янина, котрий до діток звертався «золотко моє». Мав три корови, тяжко працював. Їздив на заробітки до Києва, Коломиї, Чехії.
Володимир Мельничук. Киянин. 20 лютого не мав жодної захисної амуніції й просто спостерігав за протистоянням під стінами Жовтневого палацу. Його наздогнала куля снайпера. Помер у 17-й столичній лікарні. Володимир участі в бойових діях не брав, допомагав чим міг, привозив теплі речі, їжу, розвозив поранених по лікарнях.
Іван Бльок. Із Галичини. Приватний підприємець. Загинув 20 лютого на Інститутській від кулі снайпера. Був справжнім господарем, мав свій бізнес, любив допомагати людям. Видав старшу доньку заміж, залишилося ще двоє молодшеньких — син і донька. На Майдан їздив постійно. Після того як 18 лютого почали активно стріляти по людях, він поїхав до Києва, що вже був заблокований.
«Тату, може, не поїдеш? Я чув, там снайпери стріляють», — просив дев’ятирічний син. Але батько відповів: «Синку, я їду, а повернуся героєм. І з перемогою».
21 листопада 2014 року Президент України Петро Порошенко підписав Указ про присвоєння 99 загиблим на Майдані під час лютневих подій (так званій Небесній Сотні) звання Героя України з врученням ордена «Золотої зірки». Їх нагороджено за громадянську мужність, патріотизм і героїчний захист конституційних основ демократії, прав і свобод людини і самовіддане служіння українському народу.
Людина не вмирає. Вона живе стільки, скільки її пам’ятають. Впевнений: люди, які у ті холодні осінньо-зимові дні і ночі пішли під кулі, житимуть у нашій пам’яті вічно. Принаймні у пам’яті тих із нас, хто є українцем не лише за паспортом, а за духом, свідомістю, хто прагне жити у вільній демократичній Україні.
Сергій ЗЯТЬЄВ
