Скажімо, в Харкові, де захоплене приміщення обласної державної адміністрації вдалося остаточно звільнити вже через дві доби після захоплення, усі затримані чомусь виявилися без паспортів. Хтозна, можливо, в сепаратистському світі прийнято ходити на захоплення адміністративних приміщень без документів. Ну там задля більшої ймовірності уникнути правосуддя. Чи самосуду з боку проукраїнськи налаштованих мешканців, котрих кількатижневі волання «Ра-сси-я!» та вимахування триколорами на споконвічній українській землі вже добряче дістали...
Але факт залишається фактом — ідентичність деяких уже затриманих осіб та тих, що поки продовжують тримати свої сумнівні позиції, ще доведеться встановлювати. Величезна кількість фактів, отриманих як українськими службами, так і наданих експертами з-за кордону, свідчать: дестабілізація на Сході України відбувається за безпосередньої участі наших північних сусідів. Відтак нічого дивного, якщо членами «луганського парламенту», сформованого у приміщенні обласного управління СБУ, чи окремими засновниками новітньої «донецької республіки» виявляться мешканці Ростовської або Воронезької областей РФ.
У цьому контексті надзвичайно показовою є розповідь українського активіста з Миколаєва Олега Мартиченка. За його словами, під час невдалих спроб проросійських сил учинити безлад у цьому обласному центрі один із сепаратистів пропонував своїм колегам не обмежуватися Миколаєвом, а рушати ще й до сусіднього регіону з метою «штурмувати Херсонську думу». Приїжджий активіст так поспішав, що навіть не вважав за потрібне поцікавитися, як правильно в Україні називаються органи влади.

Міліція «з народом»?
Нинішній сепаратистський сплеск на Сході України видався найпотужнішим упродовж кількох тижнів. Причому працівники міліції у випадку всіх захоплень адмінбудівель діяли однаково пасивно. За таких обставин слово «захоплення» якось навіть не надто пасує до того, що відбувалося у Харкові, Донецьку, Луганську та Маріуполі.
Більшість експертів схиляється до думки, що правоохоронці трьох найсхідніших областей нашої держави, як і раніше, підконтрольні не стільки новій владі, скільки так званій місцевій еліті.
З таким твердженням важко не погодитися. Приміром, мером Харкова залишається одіозний Геннадій Кернес, котрий до втечі Віктора Януковича з України особливо не підбирав висловлювань. Тому і сепаратистських заяв від нього прозвучало більш ніж достатньо.
Це вже після перемоги Майдану Кернес дещо змінив тональність, зокрема, визнавши, що переможців не судять. Звісно, опоненти харківського градоначальника після цього зізнання не стали його поважати. Натомість у суспільстві запанувала думка, що колишні прихвосні попередньої влади активно почали перефарбовуватися. Лише окремі аналітики ще наприкінці лютого застерігали: за колишніми господарями життя потрібне недремне око, адже вони ще здатні принести чимало неприємних сюрпризів.
Власне, саме в ці дні й справджуються такі прогнози. Якщо не заглиблюватися в суть того, що відбувається на Сході України, можна подумати, що вітчизняна міліція являє собою вершину толерантності. Хочуть люди, котрі проти чогось протестують, висловитися в тому чи іншому державному закладі — будь ласка, двері туди завжди відчинені!
Від окремих колег-журналістів доводилося чути й інше припущення. Мовляв, після подій на столичному Майдані силовики настільки дезорієнтовані, що просто побоюються виявляти якусь активність. А сепаратисти вміло цим користуються...

Ціна «великої» гри
Якщо в озвученому припущенні і є якесь раціональне зерно, то лише частково, бо ті невеличкі уривки переговорів представників влади із сепаратистами, що долітають до широкого загалу, засвідчують: захопники елементарно не знають кінцевої мети своїх акцій. Одні вимагають проведення референдуму (про його суть на забарикадованих площах і вулицях також можна почути різні думки чи точніше було б сказати — набір фраз). Інші закликають якнайшвидшого введення російських військ.
Автор цих рядків позавчора сам став свідком яскравої демонстрації відсутності чіткого й узгодженого плану в луганських сепаратистів. Приблизно о 18-й годині кілька виступаючих з-під ґанку захопленого приміщення обласного управління СБУ патетично закликали депутатів та активістів з Партії регіонів приєднуватися до мітингарів і виходити до них на площу. А вже за якихось півтори години ті ж самі активісти охоче нагороджували стусанами офіційного кандидата в Президенти від ПР Михайла Добкіна. І це — після того, як він спробував зайти до захопленого приміщення, тобто фактично намагався виконати ще одне запрошення луганських сепаратистів: «Добро пожаловать к нам, в ад!»
Подібна риторика на межі, а подекуди й за межею істерії притаманна багатьом зібранням сепаратистів. При цьому більшість із них усіляко намагаються продемонструвати, що їхні виступи — це лише наслідок січневих та лютневих подій у столиці. Зрозуміло, що кожній мислячій людині неозброєним оком помітно: спільного тут немає нічогісінько.
До речі, саме тому городяни не особливо й підтримують нинішніх «борців» (з чим? З Україною як такою?). Найсвіжіші соціологічні опитування свідчать, що, скажімо, на Донеччині понад 65% мешканців воліють жити в єдиній Україні. До РФ прагнуть лише 18%. Забагато, як для 23 років Незалежності, але в жодні порівняння з кількістю прихильників соборності не йде.
Таке враження, що подібні настрої загалом непогано відчувають і справжні ляльководи нинішньої «руської весни». Місцеві олігархи, схоже, намагаються виторгувати в потенційної української влади побільше гарантій, а можливо, й збереження влади. Майже десять років тому, після приходу до влади Віктора Ющенка, їм уже вдався цей трюк...
В одному з попередніх чисел ми вже писали про незрозумілу вичікувальну позицію найбагатшої людини України Ріната Ахметова. Нині він фактично скинув будь-які маски, погодившись стати посередником між владою та сепаратистами. Заради справедливості слід сказати, що його участь у переговорах відбувалася в момент чи не найбільшого напруження ситуації. Але ж чи не сам Рінат Леонідович своєю бездіяльністю і сприяв доведенню цієї ситуації до політичного кипіння?

Зате партійних прапорів немає...
Ніби на підтвердження такого припущення відразу після ідеї пана Ахметова щодо посередництва активізувалися й інші члени Партії регіонів. Зокрема, у Верховній Раді, де заговорили про необхідність амністії для сепаратистів після здачі зброї та розблокування адміністративних приміщень.
При цьому регіонали знову натякають на події київського Майдану і на аналогію з ним. Це вже було б навіть смішно, якби не було так сумно. Виходить, ініціатори нинішніх сепаратистських заворушень тільки й можуть, що займатися примітивним мавпуванням...
Але загальновідомо, що копія нізащо не може бути кращою за оригінал. Тим паче, в цьому конкретному випадку, адже в столиці люди боролися за Україну, а не проти неї. В Києві мітингувальники з гордістю вивішували національні прапори, попередньо цілуючи їх і даючи присягу служити рідній землі. Нині ж східні сепаратисти нещадно нищать державну символіку України, і мало не у кожному вікні захоплених адмінбудівель чіпляють російські триколори...
Між іншим, ця ситуація з прапорами змушує замислитися ще й от над чим. Уже не один рік громадські активісти різного штибу продукують ідею про недоцільність і навіть шкідливість використання партійної символіки під час масових акцій. Звісно, елементи здорового глузду в таких розмовах є.
Однак чи не вирішилася зараз ця проблема аж надто дорогою ціною? Погляньмо, сьогоднішні сепаратистські заходи відбуваються практично без партійної символіки. Але хіба від цього легше? Напевно, кожен симпатик будь-якої партії національно-патріотичного чи просто демократичного спрямування з радістю дозволив би розірвати десяток своїх партійних прапорів у відповідь на можливість врятувати від вандалів один державний стяг. Утім, чомусь здається, що така можливість в усіх нас іще з’явиться.
Зрештою, окрім усього іншого, теперішня боротьба із сепаратистськими протистояннями — це ще й неабияка війна нервів. Вона ведеться в умовах усвідомлення того факту, що під час недавніх кримських подій дії української влади явно були недостатньо рішучими. Будь-який крок відбувався із запізненням, щонайменше, на кілька днів.
Зараз же головне завдання — не повторювати аналогічних помилок. За великим рахунком, усім зрозуміло: без допомоги «зелених чоловічків» сепаратисти на Сході України не мають шансів на успіх. Але в тім-то й біда, що ці самі «чоловічки» от уже понад місяць перебувають у безпосередній близькості до наших рубежів. І будь-якої миті готові діяти.
Разом із тим і місцеві ляльководи сепаратистів намагаються модернізувати свою тактику. Невипадково ж у Луганську цього разу об’єктом нападу стало обласне управління СБУ. Посягання на Луганську облдержадміністрацію тут уже були. Вони не принесли бажаних для захопників цілей. Нині ж приміщення ОДА (котре знаходиться у кількастах метрах від СБУ) мирно стоїть, над ним майорить державний прапор, а біля нього гуляють звичайні луганчани...
Зміна пріоритетів має одне-єдине пояснення — у приміщенні облуправління Служби безпеки знаходилася зброя. Тому-то сепаратисти й подалися саме туди. Без домовленостей «згори» на рівні місцевої влади захоплення б не відбулося. Як свідчить народний депутат, кандидат у Президенти Анатолій Гриценко, дехто з працівників луганської СБУ в момент захоплення телефонував йому і висловлював цілковитий подив бездіяльністю міліції, котрій буцімто була дана команда не втручатися...
От і виходить, що сепаратистам подекуди вдається самим перетворювати себе на «чоловічків зі зброєю». Котрі до того ж ще й захоплюють заручників. Повністю заволодіти областю у них, звичайно, не вийде. Але домогтися того, що місцеві мешканці, які категорично не підтримують такого сценарію, елементарно побоюються виходити на будь-які альтернативні зібрання, озброєним сепаратистам удалося.

* * *
І все ж таки обнадійливих новин зі Сходу України — більше. Скажімо, в Донецьку уже кілька тижнів щовечора відбувається молитва за Україну. Кількість присутніх на цьому заході місцевих мешканців постійно зростає. До того ж тамтешні журналісти ведуть активну кампанію з протидії проявам сепаратизму. Вочевидь, саме тому ті, хто захоплював приміщення облдержадміністрації, так категорично не допускають до себе в лігво представників вітчизняних (на 80% — саме донецьких) ЗМІ, запрошуючи лише російських пропагандистів.
Хтозна, можливо, саме в таких непростих умовах і народжується повноцінна українська нація, котра зовсім скоро перестане, як зараз модно говорити в Кремлі, «ділитися по Дніпру». Головне — зберегти нинішні паростки єдності. А для цього самих лише зусиль влади недостатньо. Це має бути справжній, потужний громадянський рух.

Ярослав ГАЛАТА, Луганськ — Донецьк.