Колишній керманич України не лише проігнорував бажання українців бачити свою країну в Європейському Союзі, а й від самого початку свого недолугого правління став, за великим рахунком, державним зрадником, підписавши так звані Харківські угоди і цим самим продовживши перебування Чорноморського флоту в Україні, пішов і на інші поступки Путіну.
А ще він зневажав українську мову і демократію, свідомо нищив Збройні Сили, готуючись до повної капітуляції перед північним сусідом. Та не встиг: студенти, які вийшли на головну площу країни в ніч з 29 на 30 листопада 2013 року, завадили реалізації планів «проффесора». Саме ця остання листопадова ніч стала переломним моментом в історії України за останні 22 роки її незалежності, адже тоді близько 300 спецпризначенців застосували силу проти беззахисних активістів. Їх били кийками та ногами, навіть тих, хто вже дістав поранення і не міг підвестися. Людей, що втікали, наздоганяли й добивали. Багато активістів знайшли притулок у Михайлівському монастирі та прилеглих до нього будівлях, а в лікарнях опинилися десятки чоловік.
Проте владі не вдалося залякати своїх громадян: наступного дня на Михайлівській площі зібралися тисячі українців. А згодом Хрещатик, вулиці інших міст України заповнили мільйони людей. Правда, тепер вони вимагали не лише асоціації з ЄС, а й висунули інші політичні вимоги, зокрема про відставку уряду Азарова. Та «донецькі» не думали шукати шляхів примирення. І замість того, щоб прислухатися до голосу народу і задовольнити його цілком законні, закріплені у Конституції вимоги, почали ще з більшим завзяттям «наводити конституційний порядок».
Абсолютна більшість країн світу, насамперед США та Заходу, засудили такі дії. У Росії ж відверто заявили про «спроби державного перевороту купкою осіб». Незабаром до Бориспільського аеропорту почали прибувати літаки з представниками Путіна, спецслужб, а також снайперами. Втім, знайшлися у цій країні люди, які не побоялися висловитись на підтримку українців: у грудні з’явилося звернення 54 письменників, артистів, інших представників російської інтелігенції до народу України.
«Ми звер­та­ємо­ся до на­ших ук­ра­їн­ських ко­лег та до всіх гро­ма­дян Ук­раї­ни, хто хо­че ба­чи­ти її де­мо­кра­тич­ною краї­ною, від­кри­тою для лю­дей різ­них по­гля­дів та різ­них куль­тур. Ми, як і ви, від­чу­ва­ємо се­бе час­ти­ною єди­ної єв­ро­пей­ської ци­ві­лі­за­ції — і по­лі­тич­ні си­ли, які праг­нуть від­торг­ну­ти нас із ва­ми від неї, ви­кли­ка­ють у нас той са­мий гнів, що й у вас.
Нам гір­ко від то­го, що сьо­го­дні ви зму­ше­ні ду­ма­ти про Ро­сію як про гру­бу і ві­ро­лом­ну си­лу, яка ба­жає пі­ді­м’яти під се­бе ін­ші на­ро­ди, а не як про бать­ків­щи­ну без­цін­них куль­тур­них ба­гатств і ін­те­лек­ту­аль­них мож­ли­вос­тей. По­вір­те, для ба­га­тьох у Ро­сії Ук­раї­на — не вів­ця, яку по­тріб­но на ар­ка­ні тяг­ну­ти на­зад у за­галь­ний хлів, а рів­на по ду­ху кра­їна, чия куль­ту­ра від­кри­ває все но­ві і но­ві пер­спек­ти­ви для плід­но­го діа­ло­гу. Ва­ша бо­роть­ба за пра­во ви­бо­ру сво­го шля­ху обі­цяє бу­ти важ­кою, але ми спо­ді­ва­ємо­ся на ваш ус­піх: він став би для нас зна­ком то­го, що і ми, у Ро­сії, мо­же­мо від­стоя­ти на­ші пра­ва і сво­бо­ди. Ми з ва­ми!»
Але таких, хто висловлював нам свою солідарність, у Росії було обмаль: більшість вірила у «заколот», «антисемітизм на вулицях Києва» та іншу маячню.
А влада тим часом продовжувала розпалювати вогнище протистояння, не розуміючи, що в ньому можуть згоріти не лише протестувальники, а й вона сама. 16 січня 2014 року український парламент з грубими порушеннями процедури голосування ухвалив 10 законів, які обмежували конституційні права і свободи українців. Зокрема, вони жорстко регламентували мирні зібрання людей, суттєво обмежували свободу слова в засобах масової інформації та Інтернеті, забороняли розповсюджувати інформацію про майновий стан суддів та прокурорів.
Організації, які отримували допомогу від закордонних організацій та громадян, повинні були зареєструватися як «іноземні агенти» (така практика існує в путінській Росії), запроваджувалися обмеження фінансової допомоги громадським організаціям тощо. Ці закони, на думку експертів, відкривали шлях до масових репресій проти мирних громадян. Тодішня опозиція назвала ці події державним переворотом, але на владу це не подіяло: вона не збиралася звертати з обраного шляху. А один із нардепів від партії регіонів, агітуючи голосувати за ці закони, заявив, що «ці покидьки (протестувальники.— Авт.) розуміють лише мову сили, і не потрібно з ними церемонитись».

Ге­рої Не­бес­ної сот­ні: хто во­ни?
Першим майданівцем, який став жертвою правлячого режиму, був житомирянин Пав­ло Ма­зу­рен­ко. Він, програміст однієї зі столичних фірм, щодня — після роботи — приходив на Майдан. Повертаючись якось додому, був жорстоко побитий міліціонерами і за кілька днів помер.
Люди, які відкрито виступили проти режиму Януковича, були вихідцями з усіх регіонів України, різними за політичними і релігійними переконаннями, статками і соціальним статусом. Але кожен з них мріяв жити у вільній, незалежній Україні, де поважалися б права людини, де кожен мав би право на вільне висловлення власної думки. А ще вони бачили свою країну в Європі.
Пет­ро Ган­жа, 47 років, закарпатець. Входив до складу 8 афганської сотні, якою командував Олег Михнюк. У складі розвідувальної групи «Кажан» ніс нічні чергування, разом із побратимами добуваючи інформацію про розміщення та пересування «тітушок» і «беркутівців» і цим самим рятуючи протестувальників від небажаних сутичок. Під час протистояння на Майдані загострилися старі хвороби, зокрема цукровий діабет, до того ж під час протистояння під Верховною Радою, коли «Беркут» застосував гази невідомого походження, отримав газові опіки бронхів. Петро Миронович помер 22 березня.
Во­ло­ди­мир Чап­лин­ський, 44 роки. На Майдан прийшов від самого початку — відразу після побиття студентів, інколи по кілька днів не повертався додому, ночував під відкритим небом. Чоловік вважав, що українцям досить терпіти зажерливо-бандитську владу, яка проникла в усі сфери нашого життя. Загинув від снайперської кулі. Дружина Володимира залишилася з двома дітьми: молодшій доньці зараз 7 років, а син навчається в технікумі.
Єв­ген Кот­ляр, 33 роки. Проживав у Харкові, але не міг залишатися стороннім спостерігачем за подіями на Майдані і приїхав до столиці. Належав до третьої сотні. Востаннє прийшов на Майдан 18 лютого. І відразу кинувся допомагати пораненим, яких дострілювали снайпери. Коли піднімав товариша, його прошила автоматна черга. Це був останній бій Євгена із ненависною йому системою.
Бог­дан Вай­да, 48 років, галичанин. Був ревним християнином, патріотом України, активним учасником національного відродження 90-х років. Приїхавши у грудні 2013 року до Києва, відразу вступив до Самооборони Майдану. Загинув 20 лютого від кулі снайпера, коли надавав допомогу пораненим.
Серед тих, хто кинув виклик злочинній владі, були і жінки. 62-річна Ан­то­ні­на Дво­ря­нець — одна з них. Жителька Київської області, учасниця ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, вона майже щодня приходила на Майдан. І не з порожніми руками, а зі смачними пиріжками, іншими смаколиками, підгодовуючи протестувальників. 18 лютого пенсіонерка пішла на мирний пікет до парламенту, щоб висловити власну думку. Там і знайшла свою смерть: її забили кийками спецпризначенці. На прохання чоловіків залишити місце протесту, відповідала:
«Я приходжу сюди заради майбутнього дітей і онуків». Антоніна Григорівна не вміла й не хотіла жити по-іншому...
На Майдані збиралися люди різних національностей, для яких українська земля стала рідною, і вони готові були вмирати за волю народу. Грузин Хур­ця Зу­раб — один із них. Він, кіровоградець, без довгих вагань приїхав на Майдан і вступив до лав кіровоградської сотні. Разом із земляками чергував на барикадах і пікетах, часто прикриваючи молодь. 18 лютого хворе серце Зураба не витримало...
Його земляк, Да­від Кі­пі­ані, залишив Грузію після поразки Міхеіла Саакашвілі на виборах. На Майдані був від самого початку. На запитання, що він, грузин, тут робить, відповідав: «Тут, у столиці України, я захищаю і свою рідну Грузію». 20 лютого отримав смертельне поранення, залишивши дружину і півторарічного сина.
Розповідаючи про ті події, черкащанин Олек­сандр Мар­ко згадує:
— Знаєш, навіть у Афганістані, де я служив, мені не було так страшно, як у ті лютневі дні і ночі на Майдані. Ми ж були оточені тисячами спецпризначенців, зомбованих владою і готових на все. Коли ж почали стріляти снайпери, то кулі літали над нашими головами, як бджоли у весняному саду.
— Я теж, тільки-но пролунали перші постріли, злякався, — каже вінничанин Дмит­ро Трап­ко. — Та коли побачив, як падають молоді хлопці, страх пройшов миттєво. Я зрозумів, що дороги назад уже немає. Якщо не ми їх, то вони нас. І побіг витягувати з-під вогню майданівців.

«За громадянську мужність...»
Людей, які загинули на Майдані та прилеглих до нього вулицях, уперше Небесною сотнею назвала поетеса Тетяна Домашенко, присвятивши їм вірш «Небесна сотня воїнів Майдану». Нині в багатьох містах і селах, і не лише в тих, звідкіля родом полеглі, на їх честь є пам’ятні дошки (на будинках, школах, де вони жили і навчалися), їхніми іменами названі вулиці і сквери. Уже навесні 2014 року близько 30 вулиць і площ перейменували на їхню честь. Наприклад, у Тернополі це площа Героїв Євромайдану, а також вулиці — Сергія Нігояна, Юрія Вербицького, Михайла Жизнєвського. Рішенням Київської міської влади відрізок вулиці Інститутської, де між протестувальниками і спецпризначенцями точилися жорстокі сутички і були розстріляні десятки людей, перейменований на алею Героїв Небесної сотні.
Ста учасникам протесту «За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності», як сказано в Указі Президента України, присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). А 20 лютого є Днем Героїв Небесної сотні.
...Героїв Небесної сотні сьогодні немає серед нас. Але людина живе стільки, як стверджував філософ, скільки про неї пам’ятають. Ті, які віддали свої життя на Майдані за право українців жити у вільній демократичній державі, житимуть вічно. Українці пам’ятатимуть про них. Завжди.
Сергій ЗЯТЬЄВ