Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Вересень 29, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 29 Сiчень 2016 11:37

Причина пересення – загроза життю

Rate this item
(1 Vote)

Оку­па­ція Кри­му та Схід­ної Ук­раї­ни при­ве­ла до та­ко­го яви­ща, як ви­му­ше­ні пе­ре­се­лен­ці. Во­ни ви­би­ра­ють для по­даль­шо­го міс­ця про­жи­ван­ня різ­ні ре­гіо­ни кра­їни. Кан­ди­дат со­ціо­ло­гіч­них на­ук, до­цент ка­фед­ри со­ціо­ло­гії Ук­ра­їн­сько­го ка­то­лиць­ко­го уні­вер­си­те­ту Вік­то­рія Се­ре­да роз­по­ві­ла про до­слі­джен­ня, яке во­на ра­зом із ко­ле­га­ми про­ве­ла.

Мак­си­маль­не за­ну­рен­ня в со­ці­аль­не яви­ще
На зламі листопада 2014 року — лютого 2015-го відбулося соціологічне дослідження серед вимушених переселенців, яке полягало в проведенні глибинного інтерв’ю. Воно складалося з того, що були сформульовані запитання, які не мали конкретних відповідей. Завдання дослідження — максимально зануритися в соціальне явище. Хороше глибинне інтерв’ю в соціології триває від трьох до 12 годин.

«Глибинні інтерв’ю відбувалися за двома окремими вибірками. Одну групу становили переселені особи з Криму, причому в рамках цієї спільноти ми виділяли кримських татар та інших осіб. Це могли бути росіяни, українці чи представники інших національностей. Інша вибірка стосувалася Донбасу. Ми працювали в п’яти містах: Львів, Київ, Одеса, Харків, Дніпропетровськ.
Коли ми починали працювати над нашим проектом, ще не було карти, яка би нам показувала траєкторію переселення. Вона з’явилася значно пізніше. Нашу вибіркову сукупність склали внутрішньо переміщені особи з території Криму — 24 глибинних інтерв’ю. Внутрішньо переміщені особи з окупованих територій, тобто Донецька та Луганська області, — 46 глибинних інтерв’ю», — розповіла Вікторія Середа.
Респонденти добиралися за статево-віковими параметрами. Були паралельне жіноче і чоловіче інтерв’ю, адже досвід може бути різним, а також за трьома віковими категоріями: молодь, середній вік, старше покоління. Кожна з цих категорій може мати свої потреби, специфіку адаптації.
Додатково у вибірці переміщених осіб зі Сходу України є по двоє представників національних меншин (поза статево-віковими параметрами), тобто не українці і не росіяни. Це могли бути євреї, греки тощо. Було важливо побачити, чи мають нацменшини траєкторію переселення, відмінну від інших.
Дослідження охоплювали респондентів, які мали можливість самостійно обирати вектор переселення (у разі переселення з Криму говориться про березень-квітень, з Донбасу — травень-липень 2014 р.). Трохи пізніше почалися втечі від бойових дій, коли за людьми приїжджали автобуси, якщо могли туди доїхати, і забирали куди могли.
У дослідженні йдеться про тих людей, які самі переселилися, але їм могли допомагати їхні підприємства, могли переводити, але це — свідомий вибір. Ця група осіб самостійно обирала траєкторію переселення. Централізовано евакуйовані мешканці окупованих територій восени-взимку 2014–2015 років у вибірку не увійшли.
«Ми питали про час, мотиви і причини переселення; стратегію переселення — як вони виїхали і куди; про проблеми життя на новому місці. Нас цікавили соціальні, культурні, економічні, ментальні проблеми, бо проблеми адаптації можуть бути пов’язані з культурною адаптацією в середовищі; проблеми, пов’язані з працевлаштуванням; оцінка респондентами подій, що відбулися в Криму чи на Донбасі — залежно від того, звідки приїхали наші респонденти; і останній блок запитань стосувався того, як вони бачать майбутнє території, звідки вони приїхали», — прокоментувала Вікторія Середа.


Пе­ре­се­лен­ці з оку­по­ва­но­го Кри­му
Головними векторами переселення мешканців Криму стали: Київ, Одеса та Львів. В Київ та Львів переїхали переважно кримські татари, а в Одесу — військовослужбовці, оскільки їх туди переводили структурно. Більшість людей переїхала в березні 2014 р.
Головною причиною було створення нестерпних умов для проукраїнськи налаштованих людей на території Кримського півострова. Причому ці місцеві умови можуть коливатися від косих поглядів чи перешіптувань до більш агресивних дій (штовханини чи погроз).
Одна цитата з інтерв’ю старшого кримського татарина: «Ця агресія, цей натиск, це все не давало мені спокою, бо я пам’ятаю Першу чеченську війну, Другу чеченську, як було все. Заходили під прикриттям добрих справ, потім зникали люди, почалося беззаконня.
Я побоювався за своїх онуків. Ми дітей брали з Чечні, коли там багато залишалося без батьків. Ті малюки були дуже травмовані. Коли чули, як гуде великий літак, то мочилися під себе. Завжди тоді своїх онуків уявляв. Думаю, не дай Боже, їм побачити таке. І ось воно сталося.
Зараз-то все ніби спокійно, хоча не зовсім. Людина повинна жити там, де її сім’я, релігія, де життю немає небезпеки. А тут незрозуміло. Вриваються в дім, обшукують. Мечеті — теж». З цих висловлювань бачимо, що людина декларує страх перед тиском і це є ключовий мотив, чому вони вирішили виїхати.
Фахівці знайшли цікаву аргументацію стосовно переселення до Львова кримських татар. Було виявлено два аргументи. Один із них пов’язується з високим рівнем релігійності населення Західної України. Кримські татари здебільшого переселилися до Львова з таких причин: висловлена владою та мешканцями готовність прийняти переселенців; позитивне ставлення західноукраїнського населення до киримли через власний досвід депортацій та масового переселення, який люди мають із повоєнних часів.
Один старший кримський татарин розповів: «Був я у Львові кілька років тому. Мені Львів дуже сподобався. Я про себе подумав: «Як було б добре тут пожити, попрацювати, з людьми поспілкуватися». Тут дуже гарні люди, ввічливі, головне — віруючі. Просто з віруючими людьми легше розмовляти. Мова ніби в нас одна: ми — мусульмани, вони — християни. Але вони вірують, вони не атеїсти. Вони по-своєму вірують».
Це — дуже цікавий аргумент, бо мали б очікувати конфлікту, коли є сильно віруючі християни, сильно віруючі мусульмани. Це мало б відштовхувати, а виявляється, це стає додатковим чинником привабливості для переселення.
Другий аргумент — це спільність досвіду переселення після Другої світової війни, а для кримських татар — це переселення в 1944 році. Вони кажуть, що вони так само, як і західні українці, мали досвід переселення, досить травматичний. Це — історичний аргумент. Спільність певного досвіду страждання дає можливість до порозуміння.
У трохи кращих умовах опинилися кадрові військові, про переведення та адаптацію яких подбало Міністерство оборони України. Значну кількість військовослужбовців перевели до Одеси. Вони не мусили шукати собі роботу, а робота — це дуже важливе джерело прибутку. Маємо роботу, то можемо забезпечувати собі хоча б мінімальний рівень проживання. І теоретично вони отримували житло, але проблема в тому, що в більшості випадків їх розселяли в пансіонати чи в санаторії в Одесі. З одного боку, Міністерство оборони про них потурбувалось, а з іншого — вони опинилися в ситуації повної невизначеності.
Під час проведення цього дослідження один молодий кримчанин розповів: «Ми переїхали при дислокації нашої військової частини 4 квітня 2014 року. Держава нас поселила у тимчасове житло. Нас поселили в санаторій «Куяльник». Держава нас забезпечила помешканням, оскільки ми — військові. Проживання, триразове харчування та проїзд із Куяльника на службу.
Ми жили так три з половиною місяці, пока не вийшла директива про те, що ми самі повинні знайти собі помешкання, але це житло нам держава буде компенсувати». Проте нинішні умови побуту багатьох із них важко порівняти навіть із довоєнним рівнем.
Важливо те, що переважно кримчани чітко розуміли, що вони їдуть надовго і їм потрібно відразу облаштовуватися. Тому й намагалися якнайкраще соціалізуватися й адаптуватися на новому місці. Відразу після переселення кримчани активно взаємодіяли з державою, адже їм потрібно було фактично розпочинати життя спочатку.
Реєстрація, оформлення статусу приватного підприємця чи біженця, звернення про надання земельних ділянок — це тільки коротенький перелік усіх тих бюрократичних процедур, з якими довелося зіткнутися переселенцям. У цьому був свій позитив, бо біженці відразу вписалися в суспільство, а не стали виокремленою кастою знедолених людей, як це не раз бувало в історії.
Переміщені з Криму особи отримували активну допомогу від волонтерів у березні-квітні. Але з початком подій на Сході України увагу волонтерів було повністю переключено на людей із цих територій. Молодь та особи середнього віку мають чіткіше виражену проукраїнську ідеологічну позицію в оцінках російської агресії.
Натомість старше покоління розглядає дійсність скоріше крізь призму стратегії виживання й менш однозначна в оцінках подій. Всі ті, хто виїхав із Криму, сходяться в тому, що не хочуть повертатися на окупований Росією півострів, бо не бачать там майбутнього ні для себе, ні для своїх дітей.

Пе­ре­се­лен­ці з оку­по­ва­но­го Схо­ду Ук­раї­ни
Головна причина переселення з окупованого Сходу України — пряма загроза життю. Підсилюючою причиною щодо міграції була наявність дітей. У висвітленні респондентами причини переїзду віддзеркалюються основні елементи застосованої технології: стравлювання різних груп населення, загострення поділів на «своїх» та «чужих».
Молодий респондент із Донецька розповів: «Батьки з міста тікали через нашу проукраїнську позицію. Тобто «ДНР» спершу зацікавилася мною через активність ще у лютому під час Євромайдану, ну і по Донецьку... Власне, я потрапив у січні в ті списки. Вони робили списки, в мене там почесне 32 місце з адресою. Адреса була вказана помилково... Вони виклали в Інтернет. Списків цих було дуже багато.
По-перше, соціальні мережі. По-друге, це донецькі сайти, по-третє, новосформовані сайти цих різних проросійських організацій Донецька. І по-четверте, я так вважаю, частково і університетські сайти. Тобто таку детальну інформацію про весь осередок «Поштовху» — нашої організації в Донецьку, я гадаю, виклали представники Донецького національного університету...
У нас у студентські часи ходили чутки, що є чорні списки. Ну все це ходило на рівні жартів, а як виявилося, це, напевно, були не чутки, списки в них дійсно були — людей, за їхніми мірками, неблагонадійних. І пізніше ці списки згадали мої батьки. І просто хороші люди попередили (люди, скажімо, більше проДНРівські, ніж проукраїнські, але вони з повагою до родини сказали), що вам треба забиратися з міста і негайно».
«З окупованого Сходу України майже для всіх опитаних ситуація видавалася абсурдною, такою, що не триватиме довго. Тому й виїзд за межі окупованої території сприймався як тимчасовий: від’їзд люди відкладали до офіційної відпустки; не робили серйозних кроків стосовно продажу чи здавання в оренду житла, звільнення з роботи; збирались як у відпустку, не брали осінніх чи зимових речей, не кажучи вже про інше майно; намагалися зберегти свої робочі місця», — прокоментувала Вікторія Середа.
Жінка середнього віку з міста Щастя розповіла: «До останнього сиділа, а потім уже стало страшно, сидіти, чекати та боятися — немає сенсу. В підвалах ховалися, ванній, туалеті. Матраси накладала на вікно, подушки, знаєте, воно як хвилею йде, щоб скалки не потрапляли на дітей, потім ще матраси на дітей накладала. А сама сиділа в шафі, у мене шафа маленька на кухні. Ось там я сиділа, а діти були в моїй кімнаті».
Серед мотивів від’їзду домінувало виживання, значущими чинниками були: наявність родичів, друзів, колег, товаришів по службі, які могли б надати на початковому етапі неоплачуване місце проживання та допомогти з первинною інтеграцією; наявність роботи чи перспектива її знайти; до того ж часто обиралося вже знайоме для людини місце.
У територіальному плані чималу роль відігравали стереотипи й страхи. Люди, які виявилися сприйнятливими до російської пропаганди, не хотіли обирати Львів як місце переїзду, сприймаючи його як осередок «Правого сектора» та «бандерівців».
З тієї самої причини частина мешканців регіону взагалі відмовляється покидати домівки. Виникає проблема довіри. Майже всі опитані підтверджують наявність чуток про сутички та неприємні ситуації у спілкуванні між місцевими мешканцями й переселенцями, але здебільшого вони не були ані учасниками, ані свідками.
Розповів старший чоловік із Донецька: «Ось так підеш по воду, чуєш те, що говорять люди. Всі кажуть по-різному. Одні співчувають, інші дивляться — чого ви сюди приїхали, живіть там. Треті взагалі якісь капості кажуть. Я не хочу переказувати. Але були випадки, коли доводилося себе тримати в руках. Хочеться відповісти, але тримаєш себе в руках. В себе вдома я би не стерпів, а тут я просто мовчу».
Чимало переселенців потерпає від розірваних родинних зв’язків. По-перше, відмовляються переїжджати старші родичі, бо усвідомлюють недостатність допомоги від держави і не хочуть переобтяжувати рідних, які й самі ледве виживають. По-друге, залишають когось із членів сім’ї охороняти майно, бо бояться мародерів і того, що квартири буде віддано комусь іншому. По-третє, сімейна жертовність часто присутня і в прийнятті рішення на користь молодих, дітей, бо не вистачає грошей, щоб виїхати всім.
По-четверте, є практика повернення окремих членів родини, переважно молодих та середнього віку чоловіків, на окуповані території у пошуках роботи в розрахунку на колишні зв’язки та допомогу знайомих. Такі рішення нерідко приймаються після марних пошуків роботи в місцях переселення, хоча й ця стратегія зрештою виявляється неуспішною. Якщо людина повернулася на окуповану територію, це ще не означає, що в неї сепаратистські погляди.
Проблема з винаймом житла: поширені стереотипи та неплатоспроможність переселенців. Коли вони бажають працевлаштуватися, то стикаються з проблемами. Серед основних: «донецьке походження», вік, регіональні відмінності в структурі зайнятості.
«Фактично вперше в Україні у процесі активної взаємодії зустрілися представники різних регіонів (і на Майдані, і під час переселення з окупованих територій). Події, що відбулися останнім часом у країні, призвели до переосмислення населенням власного ставлення до української державності, усвідомлення цінності державної незалежності, національно-державної символіки тощо.
Соціальною реакцією на події на Майдані та російську неоголошену війну в Україні став неочікуваний рівень соціальної солідарності, який виявився і в тому, як раціонально люди реагували на провокації і певною мірою протистояли технологіям гібридної війни, а також у значному та вагомому волонтерському русі», — прокоментувала Вікторія Середа.
Ви­кли­ки та мож­ли­во­сті. Деякі респонденти стосовно власної національності дозволяють говорити про активізацію конструкту політичної нації, в який гармонійно вбудовуються власна етнічність чи національність:
— «я — українець єврейського походження» (чоловік середнього віку, Донецьк);
— «українка я. Я народилася в СРСР, але не в Росії... Я ж росіянкою ніколи не була, в Росії не були, я ж не знаю, як там. Та у нас і мова різна» (жінка середнього віку, м. Щастя);
— «в мене є друг, він вірменин, але він українець і позиціонує себе як українець» (молодий чоловік, Донецьк);
— «українка я. Але це не національність. Це — громадянство. Десь руська, але не росіянка» (жінка середнього віку, Донецьк).
Інна БОРИСОВА, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».