Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Грудень 05, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 08 Травень 2015 00:00

НАТО: минуле і думи...

Rate this item
(0 votes)

На тлі зрос­тан­ня по­тен­цій­ної за­гро­зи чер­го­во­го на­сту­пу ро­сій­сько­го аг­ре­со­ра на ук­ра­їн­ські зем­лі у на­шій дер­жа­ві зно­ву по­си­ли­ли­ся дис­ку­сії що­до по­тен­цій­но­го при­єд­нан­ня до НА­ТО. Звіс­но, про те, що Ук­раї­ну вже сьо­го­дні че­ка­ють у Пів­ніч­но­ат­лан­тич­но­му аль­ян­сі, жод­ним чи­ном не йдеть­ся. Та все ж та­ки остан­нім ча­сом со­ціо­ло­гіч­ні опи­ту­ван­ня впев­не­но фік­су­ють зрос­тан­ня кіль­ко­сті тих, хто во­ліє ба­чи­ти на­шу дер­жа­ву в за­галь­ній сис­те­мі сві­то­вої без­пе­ки.
А ци­ми дня­ми чер­го­ву зна­ко­ву за­яву зро­бив Пре­зи­дент Ук­раї­ни Пет­ро По­ро­шен­ко. За йо­го сло­ва­ми, уже най­ближ­чим ча­сом не­об­хід­но по­вер­ну­ти у Стра­те­гію на­ціо­наль­ної без­пе­ки май­бут­нє член­ство Ук­раї­ни в НА­ТО. Та­ка за­ява ви­дає­ть­ся ще зна­ко­ві­шою з ог­ля­ду на те, що зроб­ле­на во­на бу­ла під час від­крит­тя по­за­вчо­раш­ньо­го за­сі­дан­ня Ра­ди на­ціо­наль­ної без­пе­ки та обо­ро­ни.

Наміри «під диктовку» загрози
При цьому глава держави зазначив, що загроза широкомасштабних бойових дій із боку російсько-терористичних угруповань не лише зберігається, але й зростає. Зокрема, за даними, наведеними Петром Порошенком, сумарне угруповання противника на Донбасі з урахуванням бойовиків незаконних збройних формувань становить понад 40 тисяч осіб. Плюс ще 50 тисяч військовослужбовців російського військового угруповання поблизу державного кордону з Україною. Для порівняння: це — в півтора разу більше, ніж торік улітку, коли розмови про активне вторгнення іноземних загарбників в Україну тільки набирали обертів.
«Усе це вимагає додаткових заходів для забезпечення обороноздатності держави,— резюмував Петро Порошенко. — Від проведення оперативного перегрупування військ та зайняття ними обладнаних опорних пунктів, від удосконалення протидесантної і протидиверсійної оборони Маріуполя, Бердянська та всього Азовського узбережжя і аж до Стратегії національної безпеки».
Президент вважає, що проект Стратегії має передбачати досягнення сумісності сектора безпеки і оборони України з відповідними структурами країн — членів НАТО. А далі — найцікавіше. Аргументуючи черговий потенційний виток зближення з Північноатлантичним альянсом, Петро Порошенко нагадав ще один вельми промовистий факт із зовсім недавньої російської історії. Йдеться про те, що наші агресивні північні сусіди на своєму засіданні Ради безпеки суттєво змінили стратегію, намагаючись використовувати досвід агресії та війни.
«Відтак наша Стратегія повинна забезпечити можливість набуття в майбутньому членства України в альянсі. Ми нарешті маємо повернути цю надзвичайно важливу складову в цей документ», — підкреслив Петро Порошенко.


Груднева прелюдія
Тут доречно нагадати, що Верховна Рада ще торік у грудні проголосувала за відмову від позаблокового статусу України. Причому не просто проголосувала, а підтримала відповідний законопроект Президента конституційною більшістю — 303 голосами.
Тодішня аргументація за настільки плідне голосування також зводилася до небезпеки, що надходить зі східних рубежів. Зокрема, в пояснювальній записці до згаданого законопроекту говорилося: «Агресія Російської Федерації проти України, незаконна анексія нею Автономної Республіки Крим, ведення проти нашої держави так званої гібридної війни, військове втручання у східних регіонах України, постійний військовий, політичний, економічний та інформаційний тиск із боку Росії зумовлюють необхідність пошуку дієвіших гарантій незалежності, суверенітету, безпеки і територіальної цілісності України».
Власне, той грудневий крок народних депутатів, по суті, став прелюдією до нинішньої заяви Президента. Адже відмова від позаблоковості лише теоретично наближала Україну до Північноатлантичного альянсу. Нині ж потенційні пріоритети викристалізовуються значно чіткіше. І питання членства нашої держави в НАТО, скажемо так, вдається потроху розморожувати після досить-таки тривалої перерви, викликаної відверто проросійською політикою колишнього глави держави Віктора Януковича, нещодавно позбавленого статусу президента.
Звичайно, нині непросто прогнозувати подальші події, пов’язані з відносинами України та НАТО. Однак незайвим буде нагадати, що наша держава була й залишається однією з двох (друга — Грузія), котрі в майбутньому мають намір приєднатися до Плану дій щодо членства (ПДЧ) в альянсі. Ще три країни (Македонія, Боснія і Герцеговина та Чорногорія) станом на сьогодні уже приєдналися до ПДЧ і виконують визначені критерії.
Цікаво, що всі три колись належали до єдиної Югославії, але питання порушення геополітичних інтересів нинішньої її правонаступниці Сербії ніхто не ставить. (Як то постійно відбувається, коли мова заходить про російські інтереси в тому чи іншому регіоні.)
Ще один показовий момент зводиться до того, що Чорногорія є незалежною країною лише з червня 2006-го. Утім, у перспективі євроатлантичної інтеграції їй удалося просунутися значно далі, ніж Україні, котра старша на 15 років.
Звісно, усі подібні порівняння — цікаві й знакові, однак не можуть бути якимось беззаперечним взірцем майбутнього розвитку відносин між Україною та альянсом. Саме тому доречніше подивитися на те, що ж являє собою План дій щодо членства в НАТО. Адже раз український Президент порушив нині питання потенційного приєднання, то й абревіатура з цих трьох літер невдовзі неодмінно спливе у вітчизняних політичних колах.


Три магічні літери
Отже, ПДЧ складається з п’яти розділів. Перший вбирає в себе політичні та економічні питання. Другий генерує оборонно-військовий комплекс заходів. Третій переймається питаннями ресурсів, четвертий — питаннями безпеки і, нарешті, п’ятий — правовими питаннями.
У кожному з цих розділів визначено питання, які можуть бути предметом обговорення. А від кожної країни, що забажала приєднатися до ПДЧ, вимагається розробити річну національну програму підготовчої діяльності до майбутнього членства. Тут має міститися конкретна інформація щодо заходів, які вживатимуться, та названо органи, відповідальні за виконання. Нерідко вимагається також надавати графіки роботи щодо конкретних аспектів підготовки.
Безумовно, ніяких непохитних догм ПДЧ не містить. Країни-претенденти за бажання можуть модернізувати свою програму. Головне, щоб такий документ формував основу, за допомогою якої альянс міг би простежити прогрес, досягнутий країнами-претендентами. Ну і, звісно ж, постійно тримати зворотний зв’язок.
Щороку Північноатлантичний альянс готує звіт для окремих країн-претендентів. Основна увага зосереджується на зрушеннях, досягнутих у сферах, охоплених щорічними національними програмами. Цей документ стане основою обговорення на зустрічі Північноатлантичної ради з країною-претендентом. За допомогою цього звіту можна визначити сфери подальшої діяльності. Проте питання стосовно того, чи брати на себе зобов’язання щодо продовження співпраці, залишатиметься на розсуд самої країни-претендента.
За великим рахунком, Україна була готовою до приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО ще у квітні 2008-го, під час проведення Бухарестського саміту альянсу. Більше того, тоді, сім років тому, наша держава була готовою до цього навіть більше, ніж сьогодні. А відтермінування (як і стосовно Грузії, до речі) було викликане виключно політичними мотивами. Результати ж такого затягування не забарилися: Грузія відчула на собі наслідки російської агресії уже влітку 2008-го, Україна відчуває їх у ці дні.
Але окрім безпосередньої агресії, РФ має на меті ще й усіляко протидіяти навіть можливому натяку на вступ України до Північноатлантичного альянсу. Бо чудово знає, що серед вимог до охочих приєднатися до ПДЧ, зокрема, є така норма: «Вирішувати мирним шляхом міжетнічні конфлікти та зовнішні територіальні суперечки, зокрема й претензії стосовно невоз’єднаних земель та спірні питання внутрішньої юрисдикції, відповідно до принципів ОБСЄ та з метою прагнення до встановлення добросусідських відносин». Чи не задля того, щоб позбавити Україну можливості вступу, нині культивуються ідеї про переговори з представниками псевдореспублік на сході нашої держави?..
І все ж таки критеріїв, за якими нашій державі цілком до снаги приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО, залишається значно більше. Наприклад, одна з норм зауважує, що країна-претендент «має надавати цілковиту підтримку та брати участь у роботі Ради євроатлантичного партнерства і в програмі «Партнерство заради миру». А Україна, як відомо, стала першою (!) пострадянською державою, яка приєдналася до цієї програми НАТО. Сталося це в далекому 1994-му.
Далі — більше. В розділі ПДЧ, котрий стосується політичних та економічних питань, є навіть безпосереднє посилання на один важливий документ, підписаний керівництвом України та НАТО в 1997-му. Йдеться про Хартію про особливе партнерство між нашою державою та Північноатлантичним альянсом.
Так, від країни-претендента в альянсі очікують, що вона «викладе свої погляди та підтвердить готовність і спроможність дотримуватися положень, що є результатом набутого НАТО досвіду, зокрема Стратегічної концепції, розвитку власне європейської системи безпеки й оборони в рамках альянсу, Основоположного акта Росія — НАТО та Хартії Україна — НАТО».
Враховуючи, що РФ до альянсу вступати не збирається, більше того — постійно наголошує на своїй до нього неприязні, виходить, що Україна — єдина (!) держава серед потенційних претендентів, про яку згадується в критеріях потенційного приєднання. Ну й, ясна річ, що наша країна, як ніхто інший, готова й надалі дотримуватися положень згаданої Хартії.


Неймовірно, але факт...
Насамкінець наведемо ще один надзвичайно промовистий факт, про який практично не згадують, аналізуючи нинішні перспективи розширення НАТО. Україна, а точніше УРСР, вперше подала заявку на вступ до НАТО ще... у 1954-му. Відбулося це за наступних обставин, які описує російський історик, кандидат історичних наук Микола Кочкін.
Учений посилається на низку архівних документів, зокрема наводить два з них — ноту уряду СРСР американському уряду від 31 березня 1954-го та відповідь американської сторони від 7 травня того ж року.
Отже, саме у 1954-му Радянський Союз оголосив про свою готовність приєднатися до НАТО. Нота від 31 березня, як вважає історик, була виграшною для Радянського Союзу в будь-якому випадку. Якщо Захід відмовлявся, СРСР міг оцінити це як ворожу позицію і розпочати створення власної Організації колективної безпеки (що, зрештою, й було зроблено).
Утім, радянська влада буцімто розглядала й варіант згоди Заходу. Як вважав тодішній перший заступник міністра закордонних справ СРСР Андрій Громико, в такому разі блок «докорінно змінив би свій характер і був би підірваний як агресивна, спрямована проти СРСР група держав».
Хоч би там як, а 31 березня 1954 року СРСР надіслав дипломатичну ноту західним країнам із проханням про вступ до НАТО. Одночасно з Радянським Союзом, але окремо від нього, аналогічні заявки подали й формальні країни — засновниці ООН: Білоруська і Українська РСР. Але у травні 1954 року США, Франція і Велика Британія, як і слід було очікувати, відповіли відмовою на такий із позиції сьогодення неймовірний жест...
Ярослав ГАЛАТА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».