Військо
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Сiчень 21, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 06 Грудень 2019 13:42

П'ять років війни очима генерала Забродського

Rate this item
(0 votes)

6 ГРУДНЯ — ДЕНЬ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

«Армія очима армії. Рейд» — так називалася відкрита лекція народного депутата та Героя України, а до цього командувача антитерористичної операції Михайла Забродського.
Надаємо фрагментарно найбільш цікаві роздуми про те, з яких руїн піднімались українські Збройні Сили.

2013–2014 рік: «ненальотні», «ненаплавані», «ненастріляні» і майже розформовані Збройні Сили
Армія Україні дісталася з радянського часу, відповідно пункти дислокації збереглися за старим зразком. Увага скеровувалася на західні кордони, трохи на Північ. Південь вважався прикритим у Криму, а Схід як противник не розглядався, бо ж там «одвічні друзі та брати».

І це зіграло свою негативну роль, бо для створення угруповань на східних кордонах був потрібний час.
З осені 2013 року тривало скорочення бойового складу армії, розформовувалося (на щастя, це не вдалося завершити) майже все: органи управління оперативно-стратегічного рівня, розформовувався 8-й армійський корпус Cухопутних військ.
Він єдиний уцілів, був боєготовий, але коли триває розформування, то люди погано працюють і думають лише, як здати посаду.
У нас було кілька літаків, кілька вертольотів та трохи особового складу. Ніхто не планував реагувати на порушення військового простору чи здійснювати якийсь удар.
Десятиріччями ніхто в повному складі на полігони не виходив, найвищою доблестю вважалося вивести на полігон один батальйон зі складу бригади, щось показати протягом двох тижнів і тихо чекати наступної посади.
Тилове забезпечення: рвані намети, обмежена кількість сухих пайків, відсутність засобів гігієни, непристосованість до польових вимог.
Слова «противник» у лексиконі військових не було. Зосереджувалися виключно на миротворчій тематиці, вживали словосполучення «стабілізаційні дії».
Навички були мінімальні. І це за повної відсутності досвіду застосування окремих зразків озброєння та військової техніки.
Протягом 25 років незалежності жоден вогнеметник Збройних Сил України з вогнемета не стріляв. Людина проходила службу, вважалася вогнеметником, теоретично знала, як вогнемет влаштований, знала його тактико-технічні характеристики, але не мала змоги стріляти.
Тож коли прийшов 2014 рік, люди вчилися на ходу, хтось сам, згадуючи теорію, вчився, хтось шукав фахівця, людину, яка робила це в молодості.
Важкі ракетно-системні комплекси залпового вогню стріляли раз на десять років.
Артилерії на батарею — шість пострілів на рік.
Очолюваній мною 95-й бригаді давали гроші на ремонт одного бронетранспортера на рік.
Раніше ніхто не думав про бойову підготовку. Головне — пережити осінні навчання, отримати грамоти та й по тому. Кар’єру заповідали робити так: головне — не бути причетним до резонансних поганих випадків, суїцидів, травмування підлеглих та щось таке.
Ситуація зі зв’язком була катастрофічна, але, дякуючи Богу, знайшлися люди, які швидко на це зреагували. Всі чули про «улюблену» переносну радіостанцію командира будь-якої роти штурмової, механізованої, морської піхоти, це 9,5 кг.
На початок війни 99% підрозділів мали такий зв’язок. Це все швидко замінили «моторолою», і цій «моторолі», яка врятувала нас, я б поставив пам’ятник.
«Нальотність» авіації та наплаваність моряків — мінімальні.
Яворівський навчальний центр був винятком і то завдяки взаємодії із західними партнерами.
Пануюча ідеологія того часу: противника нема, нема на що витрачати кошти.

Квітень 2014-го: все тільки починається
2014 рік став таким собі повним аудитом армії. І часом підйому волонтерів.
Чому однією з перших потреб ми заявляли смаколики? Бо неможливо один продпайок їсти протягом 20–30 днів. Тоді стало зрозуміло, що людина, яка несе такі навантаження, має харчуватися відповідним чином. Нам надходили пиріжки, сало, навіть окороки копчені хтось слав...
У цей час медіа багато писали про бронежилети та приціли. Але шкарпетки — також стратегічна штука.
Раніше ніхто не ставив запитання: скільки може солдат проходити в одних і тих самих шкарпетках? Де нема як їх прати, а якщо вдалося висушити, то через дві години можна опинитися за 20 км від своїх шкарпеток.
До війни ніхто не думав, що для такого часу потрібні не лише снаряди та пальне, а й туалетний папір та шкарпетки, а ввечері приємно зняти берці та одягнути тапки, а не носити чоботи, не знімаючи. Це питання відпочинку, яке напряму пов’язане з питанням бойової готовності особового складу.
Армія під час першої хвилі (хоча я називаю її мінус перша) мобілізації була представлена двома категоріями. Невеликий прошарок людей був при навичках, при розумі та свідомості. Ті, хто щось умів, вже відійшли, молодші військові застали період деградації, коли нічого не їздило, нічого не стріляло, ніхто нічого не навчив.
Перших призовників (було й таке) привозив шкільний автобус. І військкомати, орієнтуючись на кількість, робили помилки. Наприклад, деякі, мобілізуючи людей, казали, що це лише 10-денні збори, і, відповідно, мобілізовані на восьмий день починали збиратися додому. Деякі з них і верталися попри заборону, і тільки недавно ми у першому читанні ухвалили закон, за яким ми можемо знімати тих людей з балансу армії.

Оперативне мистецтво та тактика початкового періоду
Як мали би діяти Збройні Сили, коли це лише починалося?
Всі пам’ятають, як у наш словообіг увійшло слово «блокпост».
Це була єдина форма бойових дій для всіх, зрозуміла та прийнятна на той час.

Чому діяли саме так?
Блокпост — укріплена точка, яка розташовується на шляху сполучення, щоб не допустити неконтрольованого переміщення противника та людей, які працюють на дестабілізацію обстановки.
Мета цього — не допустити, щоб ці процеси поширилися вглиб України. Бо прецеденти були у Харкові, Дніпропетровську, Одесі і реальна небезпека, що збройні угруповання будуть рухатися вглиб.
Між блокпостами було організовано патрулювання, спостереження, демонстрація присутності. На той час це спрацювало. Хоча принесло певні проблеми.
Тоді, м’яко кажучи, ніхто нічого не міг зрозуміти. Всі знали, що щось відбувається у Слов’янську, Краматорську. Втім, більшість інформації потрапляла з відкритих джерел і перевірити її було важко. Однак тоді і довший час по тому було відсутнє бачення початкової та кінцевої мети операції.
Шлях перемоги — це коли не ти реагуєш на дії противника, а противник реагує на твої дії. На жаль, ніякої ініціативи не було, ми змушені були реагувати на факти переміщення, на факти захоплення адміністративних приміщень. Ініціатива була в руках противника.
Окрім виставляння блокпостів та прикривання ділянки, більше ніхто жодних ініціатив не проявляв. Ніхто в середині-кінці квітня і гадки не мав, що невдовзі стоятиме завдання оволодіти Слов’янськом чи будуть вуличні бої в Маріуполі. Спостереження, вичікування та очікування подальшого розвитку.
Тим часом у всіх жила тривога, що відбувається за спинами. Бо тим часом у Харкові піднімалися прапори «Харківської Народної Республіки», почалися хитання в Дніпропетровську.
Потім були втрати, після яких ти розумієш, що ситуація не покращилася.

Ситуація змінилася з приходом майданівців
Кінець квітня характерний тим, що на війну прийшли перші мотивовані військовослужбовці, учасники подій на Майдані. Люди, які мали безліч комунікацій, які могли вирішити питання по мобільному телефону. Вони всі хотіли воювати, вони вірили в Україну, але всі мали один недолік — нульовий рівень бойової підготовки.
Проте вони мали бажання вчитися, виконувати обов’язки, але головне — вони привезли безцінні зв’язки, які свого часу забезпечували функціонування Майдану. Ми не вірили очам, коли після їхнього дзвінка по мобільному на Карачун приїхала бурова установка та пробила свердловину для води.
У травні почали використовувати безпілотники... Спочатку прибули ті, які перебувають на озброєнні США. Зразок допомоги, яка прийшла до нас усупереч усім кордонам.
Її було небагато, але військо сприйняло це як сигнал, що ми у цьому світі не самі. Нас навіть жартома називали «передова траншея Європи».
Почали вирішуватися проблеми з бронежилетами. Тоді військові мірялись, у кого «бронік» кращий.
Поступово активізовувалася війна. Слов’янськ — перший приклад обміну артилерійськими ударами. Перші льотні втрати, вертоліт, АН24. Перший приклад застосування противником переносних зенітно-ракетних комплексів.
Це вперше з часів Другої світової війни українські військові бачили, як зенітні ракети влучають у транспортний літак, як він горить, падає, з нього вистрибує екіпаж, не весь, бо командир не встиг, загинув разом із літаком. Бачити це не в хроніці, а самому — важко.
Коли ми зайшли в Слов’янськ, вибивши звідти незаконні формування, три доби на вулицю ніхто не виходив. Не працював міський транспорт. І коли патруль виловив місцевого жителя та запитав, де всі, то він сказав: усі бояться, нас попередили, що будуть зорганізовані пункти і всіх вивозитимуть у концтабори.

Луганський та Донецький аеропорти
Навесні-влітку тривало розширення фронту, українські військові проводили прекрасні спецоперації та демонстрували чудеса бойового духу та майстерність.
Не знаю, чи чув хтось про оточення в Луганському аеропорту. Журналісти туди не їздили. Цей аеропорт зі злітною смугою міг бути потужною базою не лише для РФ, а й для «ЛДНР», які б могли «знайти в шахтах» закинуті літаки, але наші були відрізані від основних сил і утримували його два місяці.
Настрій особового складу, рівень мотивованості вражає. Це були жахливі втрати, коли поранених та загиблих не було куди діти. Але вони відбивалися, аеропорт був залишений 1 вересня, і лише 3 вересня туди зважилися зайти підрозділи противника.
Блискучою була операція із захоплення Донецького аеропорту, де провели висадку комбінованого десанту на вертольотах третій та восьмий полки спецпризначення, був короткий бій, взяття під контроль обох терміналів. До листопада забули. Бо потім починалась окрема історія утримання ДАПа.
Восени 2014 року з’явилася нова форма. У чому були одягнена армія влітку, краще не згадувати. Це був весь модельний ряд військового секонд-хенду світу, починаючи від збройних сил США і закінчуючи невідомими країнами. Але восени вже почали надходити перші зразки вітчизняного виробництва.
До листопада 2014 року ніхто не знав, хто поїде додому. Перша ротація відбувалася в грудні. Люди тимчасово повернулися до рідного життя.

Початок зими 2015 року — це новий етап.
Нам почала надходити снайперська зброя. Відбулося створення так званих корпусів «ЛДНР», які були створені за російським зразком. Як тільки з’явилася лінія зіткнення, то з’явилася масштабна робота ДРГ.
Донецький аеропорт не втратив свого значення на 2015 рік. Всупереч чуткам та спробам непрофесіоналів оцінити дії професіоналів аеропорт залишався авіаційним вузлом. Сила військової авіації зростає за наявності однієї злітної смуги, необхідні адмінспоруди нарощуються дуже швидко.
Але як авіаційний вузол ДАП значення не втратив. Враховуючи наявність житлових кварталів, значення зростало. А на півдні від аеропорту знаходиться Авдіївка з його коксохімічним комбінатом, який постачає сировину для Маріуполя.
Зупинення коксохіму тягне те, що через добу зупиняється завод Ілліча, а це — 20 тисяч працівників. Перед відходом зірвали злітні смуги. Тому історія ДАПа і те, як потім зривали та виводили з ладу злітні смуги, — героїчна сторінка війни.
Активних дій після Дебальцевого не було. Це був другий етап війни, те, що ми називаємо статичним або позиційним етапом. Снайперське мистецтво не піднімалося так із часів Другої світової війни. Починаючи від зразків снайперської зброї, приладів нічного бачення і закінчуючи підготовкою особового складу — у всьому був прорив.
Але не варто забувати про ціну всього. Наприклад, окопний побут. На фронті є два періоди життя: літній та зимовий. У когось на лінії зіткнення будівля, у декого до цієї пори бліндаж зразка літа 2014 року. У ньому вже змінилося 20–30 хазяїв, хтось щось змінював, нарощував затишок, але здоров’я солдату це не додає.

Ми змінюємо філософію армії
Весна 2014-го залишилася в минулому. Але вона показала комплексну неготовність до війни. Неготовність не лише у техніці, у всьому.
Розгублених, неспроможних, паталогічних боягузів і просто морально неготових достатньо серед усіх категорій. Це може бути мобілізований солдат, лейтенант, полковник або генерал.
Багато що зроблено. Окремі навчені та озброєні, вбрані та нагодовані. Реформа харчування армії призупинена, але у будь-якому разі ніхто вже не возить консервацію на фронт, все є. Відбулася реформа військової медицини. Але питання підготовки та розвитку армії все ще на порядку денному.
Ми намагаємося одягнути американські джинси на наш широкий український зад. Беремо, наче впроваджуємо стандарти, але як тільки справа підходить до законодавчих змін, то починається: вибачте, у нас національна традиція, вибачте, у нас менталітет, вибачте, у нас політична обстановка чи економічна обстановка.
Мені хочеться відповісти цим людям: це ви мені вибачте. Або ми там, або відмовляємося від вектора. Бо ці коктейлі напівзахідні — пострадянські-радянські та й відверто російські військових стандартів не дуже нам допоможуть.
Але за роки війни нам удалося підійти до дуже важливого питання. Ми підійшли до докорінної зміни філософії військової справи. Яку б форму ми не одягали, нам важко витиснути із себе радянську спадщину: бережіть техніку, солдат «бабы нарожают». А цим було в армії просякнуто все.
Щодо майбутнього нашої армії. Передбачаю обвинувачення в проамериканізмі, але кращою моделлю є американська. Велика контрактна армія та потужний резерв. Не спрацює у нас загальна мілітаризація з тотальною мобілізацією. Не той менталітет. Та й чи потрібно?
Коли ми говорили про події 2014–2015 років, то я казав, що тоді операції не мали чіткого плану. Впевнений, що зараз армія має план.

За матеріалами лекції
Лана САМОХВАЛОВА,
Укрінформ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».