Військо
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Сiчень 20, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 11 Листопад 2016 11:33

Полковник медичної служби Всеволод Стеблюк: зараз у лікуванні бойової травми ми маємо найбільший у світі досвід

Rate this item
(0 votes)

Все­во­лод Стеб­люк, який на по­чат­ку вій­ни на Дон­ба­сі очо­лю­вав мед­служ­бу доб­ро­воль­чо­го ба­таль­йо­ну «Ми­ро­тво­рець», уря­ту­вав 87 по­ра­не­них во­яків і ви­віз їх з ото­чен­ня в Іло­вай­сько­му кот­лі.

— Я полковник медичної служби. За основною робочою спеціальністю — лікар-анестезіолог. Але ще — фахівець з психофізичної реабілітації. Доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України, — розповідає Всеволод Володимирович.
З цієї війни я не просунувся ні на крок у соціальному статусі — щоб не думали, що пішов до Міністерства оборони за якимись посадами чи пільгами. Квартиру я отримав до війни. Заслуженим лікарем став у 2008 році. Докторську дисертацію захистив у 2007 році. Звання професора здобув 2014-го, — і якраз на врученні мені атестата професора в Академії МВС я сказав, що йду очолювати медслужбу батальйону «Миротворець».

Упродовж півтора року був помічником міністра оборони за медичним напрямом, відповідальним секретарем Військово-цивільного Координаційного штабу. Багато питань вдалося вирішити, ще більше — не вдалося.... На сьогодні важливим питанням є підготовка військових лікарів, тому нещодавно я пішов до Військово-медичної академії — працюю заступником начальника Військово-медичної академії з клінічної роботи. Вважаю, що це одна з найважливіших галузей, яку треба піднімати та розвивати, щоб наші військові лікарі були елітою і армії, і лікарського товариства.
— Пане полковнику, переважна більшість вояків довіряє нашим лікарям і не тривожиться, що за кордоном їх вилікували б краще.
— Зараз ми вже маємо унікальний досвід, якого не мають закордонні лікарі. Їм цікаво брати наших поранених, тому що у них не було таких пацієнтів, щоб відпрацьовувати, вдосконалювати свою майстерність. Ми вдячні всім, хто нам дуже багато допомагав, та, повірте, нині ми як лікарі впевнені у своєму професіоналізмі.
Маємо Академію медичних наук, висококласних фахівців у всіх галузях, які вже мають досвід лікування бойової травми, мабуть, найбільший у світі, тому що жодна країна не воювала проти такого супротивника, як Росія.
— Ініціатива створення у деяких добровольчих військових з’єднаннях медико-соціальних служб, які супроводжують поранених вояків, оформлюють документи, допомагають оформити пенсію, засвідчує, що самоорганізація громадян здатна створити таку систему, щоб вона працювала на реальне життя.
— Добровольчі батальйони сильні не тільки особливим духом гідності, а й оцими соціальними службами, адже там є близькі, рідні вояків, просто друзі, які створили ці служби. У «Донбасі» чудово своїм допомагали, «Дніпро», «Азов», у «Миротворці» теж така група є — самі собою люди згуртувалися заради допомоги воякам. Є «Юридична сотня», волонтерські організації. Але, розумієте, у нас це роздрібнено.
У Канаді існує одна ветеранська організація — «Легіон», і вона об’єднує всіх. Внески туди сплачують усі, не тільки ветерани. У нас зараз приблизно 150 тисяч учасників АТО — кожен по десять гривень на місяць здасть, якщо це буде єдина організація, — це півтора мільйона на місяць акумулюється коштів. Та будь-яку проблему хлопця пораненого можна цим вирішити! Думаю, що були б зацікавлені і підтягнулися б інші люди до цієї організації. У Канаді «Легіон» командує фактично Міністерством у справах ветеранів.
— Кожна відповідальна людина долучилася б до справи відновлення здоров’я вояків АТО і коштами, і власними зусиллями — і бачила б перед собою працюючу систему, з живих людей, довіряла б її професіоналам. Можна долучити до медико-соціального супроводу вояків не тільки рідних, близьких, друзів ветеранів, а й, думаю, тих самих психологічно травмованих вояків, які в межах відчуття свого власного катарсису від допомоги товаришам, вирішать і свої проблеми з відновлення здоров’я, коли у середовищі побратимів «стане на місце душа».
— Безумовно, так має бути. Але це підійшло б не кожному: одна справа бути зі своїми емоціями, інша — вирішувати конкретні проблеми.
Зараз Державна служба України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції намагається вибудувати систему ветеранських центрів разом із Мінсоцполітики, місцевими державними адміністраціями. Це тільки здається, що вони там такі потужні. Там купа проблем, і не так все просто...
В ідеалі вояка повинні нормально зустріти у військкоматі, запропонувати звернутися до відповідних інстанцій, де йому нададуть усі види належної допомоги, — цю інформацію ми даємо, але хто як це робить, важко відстежити. Ці ветеранські центри треба створювати, потрібний єдиний Координаційний центр з психологічної та психосоціальної реабілітації, однак у нас немає однакових понять, у нас немає однакових підходів, у нас немає однакових методик. Це різнобій. У нас сотні ветеранських організацій, кожна займається своїм.
— Всеволоде Володимировичу, у чому зараз має полягати системність лікувальної політики держави? Власне, вона має бути державницькою політикою в галузі медицини? Наразі все тримається на порядності лікарів-професіоналів. У тій же військовій психології хотілось би бачити не тільки бюджетну статтю, а пакет послуг.
— Наші психологи — як військові, так і з професійних громадських організацій, — мають величезний досвід роботи та власне бачення шляхів вирішення проблем. Мені особисто дуже до вподоби підхід центру травмотерапії «Повернення», що в Києві, на Костянтинівській. Багато вояків та їхніх дружин добре знають цю адресу, бо там знайшли підтримку та допомогу.
Фахівці цього центру понад два роки, фактично від часів Революції Гідності, допомагають бійцям та їх родинам. При цьому постійно розвиваючись, удосконалюючи свою майстерність, використовуючи досвід та можливості колег з Ізраїльської асоціації травми, французьких, американських колег. Це — професійний підхід, якого часто не вистачає нині в середовищі волонтерів-психологів.
А щодо медицини — в усіх цивілізованих країнах медицина в погонах одна для всіх. Є цивільна і військова медицина. Причому однаково, на засадах медичного страхування, надається допомога у військових медичних закладах і цивільним людям, і цивільні намагаються потрапити до військових закладів, тому що вони завжди найкращі і найкраще фінансуються.
Хоча у наших найближчих сусідів, в Угорщині, наприклад, величезні проблеми з військовою медициною, тому що цивільні лікарі отримують набагато більше, ніж військові, і мають можливість десь підробляти. Там ситуація складна. Але знову ж таки, у нас ці кошти ефективно працювали б, якби ми їх об’єднали, створили один-єдиний медичний простір силових структур. Отож не треба було б, коли гвардієць потрапляє до Центрального клінічного військового госпіталю, і йому надають безплатну невідкладну допомогу, далі платити за нього Гвардії. Чи за прикордонника. Зараз на часі — скасувати ці міжвідомчі розрахунки, об’єднати зусилля.
— Чи багато пораненим і хворим воякам доводиться витрачати з власної кишені на лікування?
— Є додаткові медичні витрати, скажімо так, непередбачені — те, що йде поза формуляром. Не завжди є у нас закуплені ті чи інші металоконструкції, інколи доводиться купувати. Допомагають волонтери дуже потужно.
При лікуванні в інших закладах, наприклад, Академії медичних наук, воякам треба бути готовими до того, що там хоч і високопрофесійні фахівці, і вони роблять чудові операції, але у них немає грошей ні на що, тому там волонтерам доводиться також шукати серйозні кошти на лікування пацієнтів.
Лікувальні заклади Міністерства оборони практично забезпечені всім, тут мало що треба купувати. А от коли діставати медичну допомогу на стороні — тоді так.
Медицина не може бути безплатною, хіба що з власної кишені вояка. На сьогодні медицина — це високотехнологічна високовартісна галузь. І поки у нас не буде системи в державі — йдеться про страхову медицину — завжди залишатиметься страх того, що десь не вистачить якихось грошей.
— Чи можна нині говорити про культуру волонтерства?
— Я не хочу про це говорити. Як серед вояків є «професійні ветерани», так у нас зараз є такі «професійні волонтери», які чудово влаштувалися і чудово з цього живуть. Одні дійсно працюють за покликом серця, я знаю таких людей. Це, зазвичай, люди досить багаті, які мають якийсь бізнес, що дозволяє їм не турбуватися про прийдешній день. Але є такі, котрі з цього «волонтерства» нормально живуть, зробивши його своїм бізнесом.
Є чудові люди-волонтери, є святі люди, перед якими я низько вклоняюся. Серед них мої друзі — Іван Звягін, Володя Голоднюк, Річард Горда, Юля Вотчер, Ліля Бондаренко, десятки менш відомих, але справжніх, щирих людей...
Але, на жаль, у цьому середовищі є ті, які зробили пристосування до нього статтею свого прибутку. І такі-от «паршиві вівці» псують враження про всіх. Так само, як із цими скриньками, коли шахраї в метро збирають гроші на наш госпіталь.
Але ще раз наголошую: без волонтерів навіть тепер було б важко, не кажучи про початок війни, коли медичну службу було втримано на плаву та фактично відтворено з нуля завдяки волонтерам!
Думаю, що ми вже пройшли той період, коли ЗМІ активно пропагували лікування вояків за кордоном як винятково необхідне. Я скажу, що на закордонному медичному туризмі також ці волонтери, які збирали гроші та його організовували, мали непоганий відсоток. Так говорю, бо я це знаю.
Там, де наші вояки були за запрошенням Міністерства оборони, армійських лікарів — Німеччина, Польща, Литва, Болгарія, Румунія, Греція, десятки країн, запрошували їх по лінії посольств, — це було безплатно. Приїздили лікарі, самі відбирали пацієнтів. А у більшості своїй ті вояки, яких направляли через фонди, через волонтерські, відчували на собі саме явище «медичного туризму».
— Всеволоде Володимировичу, а як працювати з психологом «професійному ветерану», як йому психологічно відновитися, якщо він сам нав’язує собі фронтові жахи, які не дають йому спати? І при цьому постійно надриває душу сам собі.
— Це ж особливості людської натури. Зустрічаються такі. Думаю, що це не тільки цієї війни проблема, — згадаймо ветеранство Другої світової, коли вже не позалишалося фактично тих ветеранів, які років двадцять п’ять назад померли у поважному віці і дійсно воювали. А у нас старі люди продовжували ходити по школах і читати уроки мужності, розповідати, як вони воювали... Це буде і зараз.
Те ж саме було з чорнобильцями, коли їх ставало більше, ніж під час самої катастрофи. Потім ця тема, коли зрозуміли, що нікому ці чорнобильці не цікаві, — ні державі, ні усім іншим, притупилася... Я чудово пам’ятаю, тому що я сам чорнобилець. Був період, коли у нас була величезна кількість ліквідаторів. Зараз у нас буде так само з ветеранами АТО.
— Ви ліквідатор?
— Наведу приклад. У мене є товариш з батальйону — зараз це полк «Дніпро-1» — Андрій Добровольський. Це один із моїх похресників, як я їх називаю. У нього було поранення хребта дуже серйозне, його оперували і у нас, і в Литві, стимулятор ставили. Він піднявся, він ходить.
Вони з побратимами їздять по школах — це Дніпро та область — і проводять уроки мужності. Вони залишилися на службі: скажімо так, вони не несуть патрульної служби, їх залишили у батальйоні, і вони відчувають свою потрібність. Вони несуть це патріотичне виховання — це треба, це робіть, хлопці! І Андрій ніколи ніде не плакався, що йому чогось не додали.
— Але «професійні ветерани» теж хочуть повернутися на фронт.
— Знаєте, я вірю, що вони хочуть повернутися на фронт. Туди тягне страшенно! Дехто каже: «Навіщо я з фронту повернувся живим?» Таке находить на тих, хто пройшов війну, — це один із проявів посттравматичного стресового розладу. Це суїцидальні думки, суїцидальні настрої, які абсолютно несподівано на вояка накочуються. Бувають флешбеки, тобто повернення до дуже яскравих сторінок цієї травмуючої ситуації. Це є, мабуть, у кожного, хто втратив на фронті своїх близьких.
Ірина КИРИЧЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».