Військо
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Лютий 17, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 30 Вересень 2016 20:09

Артур Кирєєв: була лише одна думка – вже добігався

Rate this item
(4 votes)

Cтар­ший лей­те­нант, коман­дир ро­ти, са­пер 93-ї окре­мої ме­ха­ні­зо­ва­ної бри­га­ди Ар­тур Ки­рє­єв ра­зом із гру­пою са­пе­рів при ви­ко­нан­ні бо­йо­во­го зав­дан­ня на пе­ре­до­вій був тяж­ко по­ра­не­ний у хре­бет та верх­ню і ниж­ню кін­ців­ки. Ни­ні він пе­ре­бу­ває на ре­абі­лі­та­ції. Від­важ­но­го во­яка на­го­ро­ди­ли від­зна­кою Мі­ніс­тер­ства обо­ро­ни Ук­раї­ни — на­груд­ним зна­ком «За вій­сь­ко­ву до­блесть».

Офі­цер з ве­ли­кої лі­те­ри
«Хлопці, які перебувають на лікуванні сьогодні у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону, на цей час фактично є львів’янами. Тому в міру наших можливостей ми завжди допомагаємо і будемо допомагати. Дуже великий обсяг робіт треба зробити для відділення реабілітації, тому що є висококваліфіковані фахівці, спеціалісти, але бракує устаткування, обладнання. Артур заслужив нагороду — нагрудний знак «За військову доблесть».
На його прикладі бачимо, наскільки це людина з великої букви, з великим серцем. І дівчина, яка поряд із ним, і товариші, які поруч із ним, — це велика єдина сім’я. Я думаю, що це обов’язок усіх нас — держави, влади, громадських організацій — зробити все можливе і неможливе.

Якщо є хоча б один шанс, треба його використати. Тому що на цих прикладах ми можемо будувати нашу державу. Не можна ніколи й нікого кидати напризволяще», — зазначив міський голова Львова Андрій Садовий.
Загалом зараз більш ніж 600 пацієнтів перебувають на лікуванні у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону, з них близько 50 — це хлопці, які прибули і яких доставили із зони проведення АТО.
«Є в нас учасники АТО, які звертаються повторно, втретє, вчетверте. Вони мали певні поранення, оперативні втручання, а зараз проходять реабілітаційне лікування. Артур Кирєєв отримав надзвичайно тяжке поранення під Донецьком.
Він пройшов низку оперативних втручань, а зараз у нього курс реабілітації. Попереду — тривале лікування і відновлення. В процесі відновлювального лікування і реабілітації, можливо, постане питання стосовно його лікування в одній із закордонних реабілітаційних клінік, якщо це не можна буде зробити тут у нас чи десь в Україні.
Усе залежить від того, реабілітації якої складності він потребуватиме в подальшому. Зараз динаміка в нього позитивна. Те, що ми очікуємо, прогнозуємо і моделюємо, те і отримуємо», — розповів полковник медичної служби Збройних Сил України, начальник Військово-медичного клінічного центру Західного регіону Іван Гайда.
Фізіотерапевт Військово-медичного клінічного центру Західного регіону Олександра Каландяк розповіла: «Артур має дуже важке поранення. До нас приїхав у лежачому положенні. В нього плегія нижніх кінцівок, не працює права рука. Йому важко вдягнутися, болить спина, коли він сидить. Артуру проводили кілька оперативних втручань, адже осколок застряг у спинному мозку.
Був ушкоджений периферичний нерв, а також артерія. Периферичні нерви мають тенденцію до відновлення. Нерви відновлюються зі швидкістю 1 міліметр на добу. Ми бачимо позитивну динаміку у відновленні руки.
В Артура з’являється активний рух, тому перспектива в нього хороша щодо відновлення правої руки. Попри все Артур щодня дуже важко працює. А саме над тим, щоб бути максимально самостійним, зокрема вдягнутися, пересісти на візок.
Фактично в нього працює зараз лише ліва рука. В нас реабілітація починається з того, що ми починаємо адаптовувати пацієнта до сидячого положення, вчити самообслуговуванню. Щодо прогнозів, то їх ніхто не дасть».
Пройшло ще мало часу після отримання травми спинного мозку. Він відновлюється в кожному індивідуальному випадку індивідуально, тому перший рік після травми ніхто з лікарів не зможе спрогнозувати, але пізніше — через рік-два — можна буде давати прогнози. Спинальна травма — дуже серйозна, це — травма центральної нервової системи, і тому реабілітологи Артура роблять великий акцент на адаптації до користування засобами пересування, наприклад візком.
«Вчитися жити незалежно кожен день — це наша пріоритетна мета реабілітації. Хочеться, щоб Артур самостійно міг одягатися і доглядати за собою, переміщатися. Ми всі чекаємо відновлення. Права рука вже відновлюється. Променевий нерв уражений, але з’являються активні рухи. Він може самостійно крутити колесо на візку. Вже два дні пробує самостійно їздити.
Величезна в нас проблема — доступність. Якщо людина навчиться користуватися візком, то потім наскільки далеко вона на ньому заїде? Тому пріоритетним для Атрура зараз є житло. Лікарняна обстановка — це важко. Наші бійці — молодці, бо вони мають неймовірну силу духу, вони дуже довго перебувають у зоні АТО в тяжких умовах. Тому бажано, щоб Артур мав свій дім, а приїжджав до нас на реабілітацію. Для нього це було би ідеально», — зазначила реабілітолог Олександра Каландяк.

 

«Якщо встану, то повернуся в армію!»
Незважаючи на біль, Артур Кирєєв охоче поспілкувався зі мною і розповів про себе, службу у війську та поранення.
— Артуре, розкажіть про себе.
— Мені 26 років. Родом із Донецька. Батьків я не маю — сирота. Навчався в Кам’янець-Подільському інженерному училищі. Потім на останньому році навчання відправили мене до Львова. Інституту вже не стало, тому довчався в Національній академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. Закінчив.
За розподіленням потрапив до 93-ї окремої механізованої бригади в 3-й батальйон. Поїхав служити. З перших днів був на утилізації боєприпасів. В інституті навчали, але це одне, а знищувати — набагато цікавіше. Ось так набирався досвіду. Відслужив півроку і почалися навчання в Луганській області. Був в АТО, ротація і знову АТО. Загалом провів півроку в АТО.
— Де довелося воювати?
— Усе почалося з Луганської області. Перебував на донецькому направленні. Останнє місце, де я служив, — це командний пункт групи інженерного забезпечення. Ми допомагали батальйонам. 14 листопада 2015 року разом із групою саперів отримав бойове завдання біля населеного пункту Опитне шахти Бутовка.
Ми розміновували боєприпаси. Майже завершили розміновування, як через дві хвилини до нас прилетіло 5–7 мінометних снарядів 120 міліметрів. Вибух, і я впав. Не відчував ніг, хоча був при тямі. Під час мінометного обстрілу одразу поклало дев’ятьох. Я отримав важке поранення в хребет, в праву руку і ногу. Через те що осколок потрапив у хребет, то я досі не відчуваю ніг нижче пупка. Погано функціонує права рука. Потім мене витягнули і поклали на машину, відвезли до найближчого медпункту. Далі — вертольотом відправили в госпіталь ім. Мечникова у Дніпрі. Звідти літаком у Львівський госпіталь.
Я дуже задоволений, що потрапив у Львів, тому що тут високої кваліфікації фахівці, знають свою справу і допомагають мені. Дуже велике спасибі моїй дівчині, яка допомагає мені із самого початку. Мені в госпіталі допомагають волонтери.
Я навіть не очікував, що буде така допомога. Усе, в що я одягнений, мені принесли волонтери. Тому що я приїхав у госпіталь і на мені був лише спортивний костюм, який мені не підходив.
— Коли Ви потрапити під обстріл, які перші думки виникли в голові?
— Була лише одна думка — вже все, добігався! Але нічого, потім ожив у госпіталі Мечникова. Зараз почуваюся набагато краще.
— Скільки часу перебуваєте в госпіталі?
— Уже 10 місяців.
Який комплекс заходів зараз проводять з Вами?
— Я встаю о 8:30, попив чай, потім — процедура. О 10 годині виїжджаю в зал та розробляю руку. 12:30 — назад, поїм, помиюся, потім назад у зал і там тренуюся дві години. Потім о 17 годині назад, помився, почитав, подзвонив друзям. Там уже 19–20 година, повечеряв і треба лягати спати. І такий графік щодня. Ганяють мене! (сміється. — Авт.). Нині вже можу сам сісти, адже до цього моменту я самостійно не міг цього робити.
— Які вправи робите, щоб розробити поранену праву руку?
— Спочатку починаються розтяжки і пасивні рухи ногами, щоб не застоювалися м’язи, потім качаю прес. Кілька місяців я лежав і рука була в одному положенні, вона так і залишилася. Зараз її розтягують реабілітологи. Вже можу поворухнути нею. Раніше пальці майже не ворушилися, а нині працюють.
Роблю різні вправи, і рука потихеньку починає працювати. В госпіталі є басейн. Там розробляють м’язи поранені бійці. Щодо мене, то я поки що в басейн не можу їздити, тому що в мене є рани, які ще не зажили. Як тільки все заживе, то буду займатися в басейні.
— Ви підтримуєте контакти зі своїми друзями з бригади?
— Так. Підтримую контакти з командиром частини. Частина теж турбується про мене. Командири дзвонять, допомагають мені, в тому числі фінансами. Командир взводу замовив у Києві інвалідний візок, адже мені потрібний спеціальний. Незабаром він у мене буде.
— Ви говорили, що Вас підтримує дівчина. Розкажіть про неї.
— Її звати Аліна. Вона в палаті зі мною 24 години на добу. Познайомилися ми в поїзді, коли я їхав у відпустку, будучи курсантом. Вже разом шість років. Будемо, певно, скоро одружуватися.
— Яка допомога потрібна?
— Спочатку я хочу тут закінчити реабілітацію, а потім, якщо буде можливість, поїхати за кордон на лікування, щоб відновилася рука хоча б. Зараз мені важко пересуватися, навіть у колясці. Проте найголовніше для мене — це житло. Закінчиться реабілітація тут, то мені навіть нікуди їхати. До війни я жив у гуртожитку.
У частину їхати? Там у гуртожитку є кімната, в якій я прописаний, але я не заїду в кімнату, тому що для інваліда нічого не зроблене. Я навіть не піднімуся на перший поверх. Якщо мене туди занесуть, то я спуститися не зможу. Ну і кімната не обладнана для мене.
— Ви говорили про житло. Ви хотіли в Донецьк повернутися?
— Ні. В Донецьк я вже не зможу повернутися, адже я — кадровий офіцер з важким пораненням. Самі розумієте, чому я не зможу туди повернутися. Там залишилася бабуся, яка має інші погляди. Я міг би залишитись у Львові. Я не проти. Де було б житло, там і залишився б.
— Які плани на майбутнє?
— Вставати треба — от і весь план: встану і піду!
— Ви хочете далі зв’язати своє життя з армією?
— Якщо встану, то — так.

 

З на­ре­че­ним по­руч від пер­шо­го дня по­ра­нен­ня!
24 години на доби в лікарняній палаті перебуває наречена Артура Аліна Мастофанова. Ось її погляд на ситуацію.
— Аліно, розкажіть, що Вас пов’язує з Артуром?
— У нас характери майже однакові. Ми обидва вперті.
— Скільки часу разом?
— У вересні виповнилося шість років. Ми досить тривалий час разом. Друзі наші дивуються, чому ми ще не одружені. І всі нас намагаються одружити. Мабуть, ще не час. Я, якщо чесно казати, дуже хотіла заміж. Про це я йому казала прямо в лоб. А зараз мені і так добре. Прийде час і все буде. Ми і так щасливі!
— Звідки Ви родом?
— З Хмельницького.
— Як познайомилися з Артуром?
— Познайомилися в поїзді. Я їхала до тьоті. Це було літо — 31 липня. Він тоді ще в Кам’янці-Подільському вчився. В мене в поїзді було 9 місце, а в нього — 10. Він запитався мене: дівчино, у вас є шампунь? Я йому дала шампунь. Коли він у поїзді переодягався, я йому вішалку тримала. Потім він приїхав у Кам’янець-Подільський трохи раніше, ніж планувалося.
Ми гуляли, до речі, на зустріч Артур прийшов зі своїм другом Сашком. Таким чином ми познайомилися ближче. Не було пропозиції від нього — мовляв, давай зустрічатися.
Просто ми немов сто років знайомі і дотепер разом. Були важкі моменти, коли він пішов в АТО. Перші чотири місяці ми не бачилися і нормально не спілкувалися. Розмовляли лише раз на день і то лише дві хвилини. Було мені важко психологічно. Я плакала і психувала, не знаю чому. Потім звикла. Хвилювалася, але знала, що все буде добре. Його поранили, але я вірю в краще, я на цьому не акцентую своєї уваги.
— Ви постійно поруч із нареченим?
— Так. Коли його поранили, я одразу дізналася. Не розмірковуючи, я поїхала в госпіталь у Дніпро. Була з перших хвилин з коханим. Він лежав у реанімації. Мене неохоче туди пускали. Поки Артур був у реанімації, я кожного дня приїжджала в госпіталь. Зранку приїжджала до нього, була цілий день, а ввечері поверталася в частину. Так пройшло дев’ять днів, потім його переправили до Львова і я за ним також поїхала туди. Нині ми тут у палаті разом живемо.
— Що після виписки плануєте?
— Якщо буде житло у Львові, то залишимося тут. Після виписки, якщо буде потрібно їхати за кордон, то поїдемо за кордон на реабілітацію. Я щиро сподіваюся, що він устане до того моменту на ноги і не буде потрібно кудись вирушати. Хіба що на море поїдемо, це корисно. В нас проблеми з житлом. До мене в Хмельницький повертатися? Я живу з бабусею і в мене є ще молодший брат та сестра. Вони лише «за». Бабуся казала, щоб приїжджали. Ми на перший час можемо приїхати, але хочеться мати щось своє, свою квартиру.
Роз­пи­ту­ва­ла Ін­на БО­РИ­СО­ВА, фото ав­то­ра

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».