— Ви були в АТО. Які враження?
— Потрапив в АТО із самого початку, коли почали ще дислокуватися в Ізюмі. Ми туди виїхали однією з перших медичних груп. Нам було дуже важко. На другий день на вертольоті полетіли на виконання завдання. У вертольоті відразу ж ранили медика зі Збройних Сил, коли ми злітали. Мені було важко освоїтися. Постійно обстрілювався табір. Нам, медикам, на той час не давали зброї — медикам було заборонено її носити.
Після перших двох-трьох місяців (а я там був сім місяців поспіль) уже полегшало, тому що ми стали вже обстріляними бійцями. Плюс — надходила велика допомога від волонтерських медичних організацій, які приїжджали і навчали нас. Якщо я спочатку губився, то з цими тренуваннями зміг більш ефективно працювати: голова думає, а руки роблять. Уже особливо не напружувався при наданні допомоги.
— Які випадки бойових поранень траплялися?
— Спочатку в нас була санітарна машина — звичайна швидка «Газель», потім з’явилися чотири нових БТР. Харків один із перших сів на ці БТР. У нас була нова медична машина. Вона була простора. Там було чотири ноші, дві підвісні, плюс сидіння. Дуже зручна, велика, можна посадити людей. Ми вивозили їх великими групами. Оборонялися біля Слов’янська. Стояли на блокпосту дуже довгий час. БТР-4 дуже гарна техніка.
— А під обстріл медична машина потрапляла?
— Часто обстрілювали медичну машину. Ми на ній їздили на завдання і за водою. Вона не бойова машина, але тим не менше обстрілювали. Так що початок служби в зоні АТО був цікавим (сміється. — Авт.).
— Що шокувало?
— По-перше, наше екіпірування. Нам нічого не дали: ні бронежилетів, ні касок. Ми приїхали в зону тільки у формі без нічого. Потім зрозуміли, що там так не робиться, довелося просити бронежилети в інших підрозділах, щоб хоч на момент виїзду на виконання завдання надягати бронежилет і каску.
По-друге, шокувало медичне забезпечення. Воно було на рівні санчастини, а не на рівні виконання бойового завдання: помазати, дати пігулку. Мало було краплинних ін’єкцій на той час. Приїхали ми однією машиною. Не було змоги нормально розташуватися. Не було ніякого приміщення. Доводилося все возити із собою: особисті речі і поранених вояків. Усі впереміш. Тому що ми ніде не зупинялися, а постійно переміщалися з одного місця в інше. Не мали постійного місця дислокації.
— Ви пам’ятаєте день, коли вперше надавали медичну допомогу пораненим в АТО?
— Це було на дорозі між Ізюмом і Слов’янськом. Тоді рухалася колона Збройних Сил України, і їх БТР обстріляли з гранатомета. Було багато осколкових поранень. У момент обстрілу ми під’їжджали до колони, добиралися під прикриттям. Знову ж якийсь час уже пройшов: поки нам повідомили, поки ми добралися. Потім у зоні АТО були поранення тяжче. Нам тоді вже дали важку техніку і відправляли на передову. Були відірвані дві кисті, поранення в голову, тоді смертельне. Були дрібні осколки в спині, у нозі, у коліні. Треба було реагувати. Були масивні поранення по 12–15 осіб. Єдиний мінус — нестача медиків. Один блокпост — один медик.
— Який випадок Вам запам’ятався?
— Під Слов’янськом у нас була така ситуація — військовослужбовця поранили в руку. Я йому надав відповідну медичну допомогу. Проте ми довго не могли евакуювати, тому що військова швидка боялася приїхати. Так, траплялося і таке.
— Ми вже говорили про стан медицини на початку АТО. А що зараз змінилося?
— У той час я був на передових позиціях, а зараз дислокуємося на другій і третій лініях оборони. Від своїх колег довідався, що і зараз не все гладко. Усі медики купують засоби або їм купують волонтери і дарують. Наше забезпечення — це те, що нам дали волонтери, тобто по одній сумочці, і з ними ми і виконуємо бойові завдання.
— Поки натовських аптечок на передовій Ви не бачили?
— Досі немає. Тільки те, що подарували волонтери. Аптечки, які є в Нацгвардії, укомплектовуються з тих матеріалів, які використовувалися ще в Радянській армії. Але їх можна і треба використовувати. Хоча якщо є можливість закупити щось новіше, то це було б добре. Проте зараз варто навчити медиків і солдатів користуватися тим, що є. Ці аптечки, ці ліки виконують свої функції. Однак новіші аптечки дозволяють швидше і якісніше надавати допомогу.
— Склад аптечок не поповнюється і не замінюється на нові більш сучасні ліки?
— Немає такої можливості. Якщо було б чим, то, звичайно, замінювали б.
— Після евакуації поранених Ви цікавилися подальшою долею пораненого? Виникали стосунки?
— Не було часу. Я нікого з поранених не знав. Там не було людей із мого підрозділу. Єдине, що я робив, — це надавав невідкладну допомогу і сортував на відправлення.
— А куди відправляли поранених?
— У найближчу лікарню. Ми виконували бойове завдання в секторі Ізюма. І туди відправляли поранених, потім в Артемівськ, Слов’янськ.
— Якого характеру поранення в АТО?
— На початку АТО були в основному вогнепальні поранення, а зараз стали більш важкі. Нині близьких контактів із ворогом немає, усі на відстані. Працює важка артилерія і, відповідно, зараз багато осколкових поранень, у тому числі від мін. Зараз багато смертей і на початку війни їх теж було багато.
— Є така думка: від того, що рівень медичного забезпечення низький, немає оперативної логістики поранених з передової у стаціонарні госпіталі, за рахунок цього дуже багато поранених гине, а їх можна було врятувати. Як Ви це прокоментуєте?
— На той час не було такої оперативності. Спочатку не було медичних машин, то доводилося навіть на цивільних машинах відправляти в госпіталь. Нині за допомогою волонтерів збільшилася кількість швидких машин, броньованих саморобних обшитих медичних машин. Я думаю, що з цим процесом зараз більш-менш налагоджено. Це налагоджено на стаціонарних блокпостах. А групи, що працюють на передовій, мають обмежену техніку. У них не все добре.
Так, найбільша проблема надання медичної допомоги в зоні АТО — це доставка пораненого з поля бою до місця, де лікар може надати йому ту допомогу, якої він потребує. На цьому етапі дуже багато втрачається, не завжди вдається вивезти поранених із поля бою тоді, коли їм це необхідно. З різних причин — і з технічних, і через бойову обстановку — системи, яку мають збройні сили США, Україна ще не має.
— Яка система діє в американській армії?
— У збройних силах США є чотири типи медичної допомоги. Медична служба корпусу ЗС США надає першу допомогу відразу на полі бою, потім пораненого передають на другий тип допомоги, який належить до цього штабу. Третій тип — це військова лікарня. Туди надходять поранені з важчими пораненнями. І четвертий — це звичайні цивільні лікарні, і там уже лікують найтяжчих поранених.
— А як виглядає схема евакуації поранених в АТО?
— У машині перебуває медик. Перед тим як пораненого покласти в машину, надається йому долікарська фельдшерська допомога, потім поранений сідає в машину, щоб його на броньованій машині відвезти подалі від лінії вогню в більш безпечне місце. Після поранених сортують, збирають і відвозять. Назустріч рухається броньована швидка допомога. Туди перекладають чи пересаджують пораненого і відвозять подалі на більш швидкій машині.
— Раніше скільки часу займало транспортування пораненого?
— Мінімум дві години і більше. Цей час ішов лише на те, щоб викликати швидку медичну машину і надати допомогу.
— А які поранені не можуть терпіти дві години?
— Поранені в груди та живіт. Якщо такого пораненого не евакуювати оперативно, то в нього шансів вижити немає. Такі поранення називають важкими.
— І наскільки вони масові?
— Це залежить від якості бронежилета, від характеристики вибуху. Я бачив влучення в бронежилет, то залишалися синці. Я не бачив, щоб пробивався бронежилет. У цьому випадку він допомагає. Гарний бронежилет — запорука життя.
— Ви спочатку проходили медичну теорію в коледжі, а потім — практику в АТО. Наскільки вона відрізняється?
— Різниця величезна (сміється. — Авт.). Я не навчався тому, що потрібно буде реагувати негайно, й у мене під рукою не буде необхідного, і я повинен у короткий термін надати людині допомогу підручними засобами: відрізати шматочок форми і змайструвати з паличкою потрібну річ. Спочатку я не знав, але потім це напрацьовувалося. Мені в принципі 50% того, що я учив у коледжі, не стало в пригоді.
— Чи вдосконалюєтеся самостійно, наприклад читаєте медичні книги?
— Я переважно читаю статті в Інтернеті. Знаходжу відео в Інтернеті, як працюють закордонні фахівці. Переглядаю, а потім відпрацьовую в групі. У нас колектив згуртований, склалися добрі відносини. Якщо в нас проводяться заняття, то всі ходять, тим більше на медицину. У нас ставлення до медицини гарне. Військові медики теж не один раз були в АТО, потрапляли в різні ситуації, тому виникає багато запитань, розглядаємо дуже цікаві випадки.
— Що нового Ви почерпнули на цих заняттях?
— Нас навчали американські військові медики. Дізнався про чимало медичних нюансів, зокрема як працювати з їхніми препаратами. В них є таке поняття, як тактична медицина. У них є засоби, з якими вони працюють на війні. Американські медики більш-менш захищені. Також препарати більш стійкі до рухів. Їх можна покласти у рюкзак чи в кишеню і нічого не відкриється. А в нас покладеш, то відкриється і щось відламається. У нас просто до цього не пристосовані катетери і шприці. Вони можуть розгерметизуватися. У них усе гарно упаковано. Ситуація щодо рукавичок. У нас вони дуже тонкі, а в американців — щільні. У них поранитися неможливо. Захистити самого себе потрібно.
До АТО я над цим не задумувався, але коли довелося побувати в зоні бойових дій, то погляд поміняв. Я рятував людей, надавав допомогу, а про себе не турбувався. А зараз ми намагаємось якомога краще себе убезпечити, звести до мінімуму ризик, коли працюєш із кров’ю. По-друге, це робота з пацієнтами. Є дуже багато нюансів, починаючи з їх огляду, огляду кровотеч. У американців є спеціальна система щодо цього. У них по-іншому перевіряється подих пораненого. Сама перевірка з початку огляду пораненого і до його евакуації займає три хвилини. Вони нас навчили це робити за цей час. До цього ми справлялися за 15 хвилин.
Просто необхідна чітка система, як усе робити, і навчити цьому всіх медиків. Якщо говорити про закордонні аптечки, аптечка сама по собі добра, але потрібен розумний інструктор, що навчить, як користуватися. Хоч аптечка коштує 20 доларов, хоч 200, якщо ти не вмієш користуватися, то вона тобі не допоможе.
Американські інструктори на навчаннях починали з нами тренування з маленького і доходили до великого рівня. Скажімо, коли нам треба було надати оцінку поранення у бойових діях. Потім вони додавали більше поранених і обмежували час на їхнє лікування. І остання стадія стресу — коли нам треба було самим евакуювати і в дорозі надавати пораненому допомогу. Тренування відбувалися також і вночі, в суцільній темряві, щоби військовослужбовці навчилися надавати допомогу і в таких умовах. Збільшувалася кількість поранених від одного до трьох на одного медика і збільшувалася тяжкість поранень, американці створювали симуляцію, щоби все виглядало реально, як на війні.
Крім того, відбувалося навчання особового складу, який учився насамперед використовувати джгут, надавати першу допомогу: як вибратися з бою і дістатися до сховища, як надавати допомогу при різних кульових пораненнях. Ми навчилися швидко і якісно підходити до пораненого, мінімізувати особисті втрати, швидше виводити з поля бою пораненого, оцінювати обстановку, розподіляти медиків так, щоби вони найефективніше могли надати медичну допомогу.
— Ви говорили, що доводилося робити щось із підручних засобів. А що саме?
— Як джгути для внутрішньовенних ін’єкцій, так і кровоспинні джгути. Потім створювати умови для надання допомоги. Створити для себе «кімнатку» у БТР, розмістити все так, щоб мені було зручно. Коли ми мінялися на фронті з іншим медиком, то він, наприклад, говорив, що йому так незручно, що зробить для себе по-іншому. Я погоджувався. Потрібно зробити так, як тобі зручно. Раніше були якісь правила, що і де розміщати, а зараз можу багато моментів упустити, бо неважливо. Відсіваю і тим самим заощаджую час, але не втрачаю якості.
Мені хотілося, щоб було побільше гарних інструкторів. Часто буває, що інструктори їздять по Україні у військові частини, навчають військових медпрацівників. Треба навчити солдата, щоб він сам собі зміг допомогти в перші хвилини поранення. І щоб при пораненні відразу ж не біг до медика за допомогою. Чим менше солдатом займається медик, тим краще.
Як у нас раніше було? Медик міг заступити на бойовий пост на чергування, стояти з автоматом на блокпосту на пропускному пункті. Зараз в АТО домоглися того, щоб медик перебував в укритті. У нас дві людини займаються евакуацією з поля бою. Вони спеціально навчені. Це — позаштатні медики. Вони повинні допомогти пораненому на полі бою, доставити до медика, потім сортувати за ступенем важкості. В американців у цьому плані теж усе толково. А ще в них гарне забезпечення. І гарні тренери. Оце і є запорука успіху. Евакуація важлива, але вона втрачає сенс, якщо якісно не була зроблена перша допомога на місці.
— Коли бачили кров, відірвані частини тіла, то ніяковіли?
— Не було такого. Я — людина, для якої медицина цікава, тому я не губився. Робив боляче пораненим, вони кричали, штовхали, били, але тим не менше я робив свою справу. Я ж болю не відчуваю, тому мені легше надавати допомогу.
— Доводилося надавати психологічну допомогу?
— Всі хлопці адекватні. Вони намагалися не кричати і мене не відволікали, тому що це в основному були масові поранення, щоб я швидше надавав медичну допомогу їхнім товаришам.
Інна БОРИСОВА