З усіх кін­ців Ук­раї­ни рік за ро­ком ідуть сот­ні й ти­ся­чі лю­дей до ве­ли­кої мо­ги­ли, не­су­чи лю­бов, вдяч­ність і від­да­ність. Ви­дат­ні лю­ди XIX і XX сто­літь ува­жа­ють важ­ли­вим для се­бе по­бу­ва­ти на Та­ра­со­вій го­рі і схви­льо­ва­но роз­по­ві­да­ють про свою по­до­рож.

У нарисі «На Чайке» І. Бунін, майбутній лауреат Нобелівської премії, писав: «...Я бывал на могилах великих людей, но ни одна из них не произвела на меня такого трогательного впечатления, как могила украинского «кобзаря». Таких відгуків багато й багато! До книги прочан вписують слова хвали й любові українці, росіяни, білоруси, поляки, євреї, німці, чехи, англійці, французи, грузини, вірмени, латиші й сини багатьох інших народів.

Пи­са­ти про На­дію Сав­чен­ко — не­прос­то. Осо­бли­во в час, ко­ли зві­ду­сіль лу­на­ють ко­мен­та­рі, ідеї та про­по­зи­ції: що тре­ба зро­би­ти, аби збе­рег­ти її жит­тя. А ще — про­ска­ку­ють уза­га­лі не­при­пус­ти­мі дис­ку­сії з при­во­ду то­го, ко­му мо­же бу­ти ви­гід­ною смерть ук­ра­їн­ської бран­ки пу­тін­сько­го ре­жи­му...
На­пев­но, в пер­ші мі­ся­ці пе­ре­бу­ван­ня На­дії Сав­чен­ко у ро­сій­ській в’яз­ни­ці ще мож­на бу­ло знай­ти хоч якесь по­яс­нен­ня си­ту­ації, що скла­ла­ся. При­мі­ром, та­ке: ма­буть, її три­ма­ють для то­го, аби при на­го­ді на ко­го-не­будь об­мі­ня­ти. Ні­хто ж від са­мо­го по­чат­ку не ві­рив в офі­цій­ну вер­сію про не­за­кон­ний пе­ре­тин кор­до­ну. Але й вій­сь­ко­во­по­ло­не­ною її не ого­ло­шу­ва­ли, від­так ро­сій­ській дер­жа­ві до­во­дить­ся «гра­ти­ся» із за­ко­ном.