Твір Іл­лі Іль­фа та Єв­ге­на Пет­ро­ва «Два­над­цять стіль­ців», на­пев­не, є од­ним із най­по­пу­ляр­ні­ших ро­ма­нів ХХ сто­літ­тя. Йо­го без­ліч ра­зів ек­ра­ні­зу­ва­ли, про­те до­сі ре­жи­се­ри не на­ва­жу­ва­ли­ся ін­сце­ні­зу­ва­ти. Ви­пра­ви­ти си­ту­ацію ви­рі­шив Дмит­ро Чи­ри­пюк, який на­пи­сав за мо­ти­ва­ми ві­до­мо­го тво­ру п’єсу «Ве­ли­кі ком­бі­на­то­ри» і по­ста­вив її на сце­ні На­ціо­наль­но­го ака­де­міч­но­го дра­ма­тич­но­го те­ат­ру іме­ні Іва­на Фран­ка.

Можна було б суворо дотримуватися змісту, але режисер і актори вирішили пофантазувати. І в новій постановці можна побачити багато такого, чого ви не знайдете в Ільфа та Петрова. Приміром, на пані Грицацуєвій одружується не Бендер, а Вороб’янінов. Як пам’ятаємо з роману, Остапу Бендеру одного разу довелося стати художником, а вже в цій п’єсі спробував стати великим артистом Іпполит Матвійович. Що з цього вийшло — можна дізнатися, завітавши на виставу. Досить цікавими є й нічні сцени в музеї, яких у романі не знайти.

Чи­ма­ло різ­но­ма­ніт­них роз­ро­бок но­вої кри­ла­тої тех­ні­ки бу­ло про­де­мон­стро­ва­но флаг­ма­ном ук­ра­їн­сько­го авіа­бу­ду­ван­ня — дер­жав­ним під­при­єм­ством «Ан­то­нов» — у йо­го екс­по­зи­ції на ХІІ Між­на­род­ній спе­ціа­лі­зо­ва­ній ви­став­ці «Зброя та без­пе­ка», яка про­тя­гом чо­ти­рьох днів — 22—25 ве­рес­ня 2015-го про­хо­ди­ла в Ки­єві.
А дво­ма тиж­ня­ми ра­ні­ше, 7 ве­рес­ня, на те­ри­то­рії під­при­єм­ства від­бу­ла­ся пре­зен­та­ція ство­рю­ва­но­го там но­во­го ба­га­то­ці­льо­во­го транс­порт­но­го лі­та­ка Ан-132 — з на­го­ди по­чат­ку скла­дан­ня йо­го пер­шо­го до­слід­но­го зраз­ка.

Подвійна презентація
Представлення «сто тридцять другого» викликало у представників засобів масової інформації зацікавленість не лише самим ознайомленням з майбутнім літаком на старті його поступового втілення з конструкторських креслень у металі, а й не менше тим, що згаданий захід за часом і місцем його проведення поєднався з першим публічним спілкуванням із журналістами нового очільника ДП «Антонов» Михайла Гвоздьова, якого близько трьох місяців тому призначили виконувачем обов’язки президента цього державного підприємства.

Про­ве­ден­ня ре­форм у різ­них сфе­рах су­спіль­но­го жит­тя ста­ло чи не пер­шо­ряд­ним зав­дан­ням, ви­ко­на­ти яке зо­бов’­яза­ли­ся по­лі­тич­ні си­ли, що прий­шли до вла­ди вна­слі­док Ре­во­лю­ції гід­но­сті.

Зрештою, західні партнери України, які погодилися підтримувати офіційний Київ не тільки політично, а й фінансово — особливо після анексії Криму та російської агресії на Донбасі, так само вимагали від нової української влади проведення цілої низки перетворень як умови продовження допомоги з їхнього боку.
Очевидно, що за півтора року, що минули з часу завершення подій на Майдані, прості українці навряд чи могли сподіватися на фундаментальні зміни у своєму житті внаслідок проведених реформ. Разом із тим цей часовий відтинок уже достатньо великий, аби зрозуміти, який вплив мали реформаторські зусилля українського керівництва на думки і погляди громадян.
Тож експерти Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та Центру Разумкова за фінансової підтримки програми Європейського Союзу вирішили дослідити, чи відчувають українці вплив декларованих владою реформ, чи вірять у їх успішність, кого звинувачують у невдачах реформ, а кого вважають їх рушіями, як перебіг реформ впливає на їхню поведінку.

Рік то­му Ук­раї­на під­пи­са­ла Уго­ду про асо­ці­ацію з ЄС. Єв­ро­пей­ська ін­тег­ра­ція крок за кро­ком на­бли­жає на­шу кра­їну до член­ства в ЄС. Поль­ща вже прой­шла цей шлях.
Про до­свід єв­ро­ін­тег­ра­ції Поль­щі та ук­ра­їн­ські ре­алії в Єв­ро­со­юзі роз­по­вів ко­рес­пон­ден­ту «ДУ» поль­ський ана­лі­тик Гже­гож Гро­мад­ські.

— Пане Гжегоже, розкажіть, будь ласка, що відбувалося в Польщі до вступу в ЄС?
— Ми вступили до Євросоюзу у 2004 році. Головна різниця між Польщею і Україною в тому, що в Польщі на початку 90-х 80% суспільства було за вступ до ЄС і НАТО. За вступ до НАТО була більш висока підтримка, ніж до ЄС. Тоді було популярне гасло: ми повертаємося в Європу! Поляки втратили цей зв’язок під час «комунізму», але в нас з’явилася можливість знову стати членом європейської родини.
В Україні є частина людей, яка також так думає, але є й інші думки, зокрема: Європа — це щось інше, не наш світ. Але ми одержали членство в ЄС через багато років, після зміни влади в Польщі опісля закінчення комуністичного періоду.

13 ве­рес­ня мі­ністр внут­ріш­ніх справ ФРН То­мас де Мезь­єр по­ві­до­мив про від­нов­лен­ня кон­тро­лю на кор­до­ні з Авст­рією, щоб зу­пи­ни­ти не­кон­троль­ова­ний на­плив ім­міг­ран­тів, які хо­чуть от­ри­ма­ти при­ту­лок у Ні­меч­чи­ні. Мі­ністр на­звав це рі­шен­ня сиг­на­лом для Єв­ро­пи, що кри­за мо­же бу­ти ви­рі­ше­на тіль­ки за­вдя­ки со­лі­дар­ним зу­сил­лям.

Німеччина, на думку міністра, не може бути відповідальною за більшість біженців, які прибувають до ЄС, а процедура Дублін-3 продовжує діяти, і біженці не можуть довільно обирати країну перебування: вони вимушені просити міжнародного захисту у першої держави ЄС, куди прибувають.

«Ме­тою Пу­ті­на є пе­ре­тво­рен­ня кра­їн — су­сі­дів Ро­сії на гру­ди сміт­тя, тоб­то у дер­жа­ви, які не від­бу­ли­ся, не­при­ваб­ли­ві для за­хід­них ін­вес­ти­цій — як еко­но­міч­них, так і по­лі­тич­них», — вва­жає ві­до­мий аме­ри­кан­ський по­лі­то­лог Адам Гар­фінкль, спіч­рай­тер аме­ри­кан­ських дер­жав­них сек­ре­та­рів Ко­лі­на Па­уел­ла і Кон­до­лі­зи Райс.

Не бракує сміливих інтерпретацій подій в Україні. Автор однієї з найцікавіших — історик, професор Тімоті Снайдер вважає, що нині криза в Україні пов’язана з матеріальною підтримкою Путіним радикальних лівих і правих європейських партій — хоча б Національного фронту у Франції. Очевидно, що це становить реалізацію певного довготривалого плану Москви з використання подібних угруповань для нищення європейських демократій зсередини і дестабілізації європейської єдності.

27 ве­рес­ня 2015 ро­ку від­бу­ли­ся по­за­чер­го­ві ви­бо­ри пар­ла­мен­ту Ка­та­ло­нії. Про­ве­ден­ня цих ви­бо­рів обу­мов­лю­ва­ло­ся по­лі­тич­ною кри­зою, яка пів­ро­ку то­му ово­ло­ді­ла Ка­та­ло­нією піс­ля від­хи­лен­ня на ре­фе­рен­ду­мі пи­тан­ня про від­окрем­лен­ня від Іс­па­нії. Відтак у від­став­ку пі­шов уряд ав­то­но­мії та бу­ли при­зна­чен­ні по­за­чер­го­ві ви­бо­ри.

Порядок денний каталонської політики залишився відтоді незмінним. Шість політичних партій, які дотримуються різних ідеологічних орієнтирів, що пройшли до нового складу парламенту Каталонії, є прихильниками здобуття незалежності. Вони вважають, що цього разу для відокремлення від Іспанії достатньо буде лише декларації парламенту.

29 ве­рес­ня 2015 ро­ку у Нью-Йор­ку від­бу­ла­ся на­ра­да дер­жав, які вхо­дять до ко­алі­ції, що про­ти­сто­їть бо­йо­ви­кам те­ро­рис­тич­ної «Іс­лам­ської дер­жа­ви Іра­ку і Ле­ван­ту». На по­чат­ку ве­рес­ня Ро­сія пе­ре­дис­ло­ку­ва­ла на свою ба­зу у Тар­ту­сі (про­він­ція Ла­та­кія) до­дат­ко­ві вій­сь­ко­ві си­ли.

Існують різні експертні думки з приводу мети цієї операції. Одні експерти вважають, що Росія намагається будь-що зберегти свої позиції в Сирії, а це означає збереження геополітичного впливу на Близькому Сході й у регіоні Середземного моря. Крім того, з суто військової точки зору, звичайно, Росії краще воювати з прихильниками «Ісламської держави Іраку і Леванту» у Сирії й Іраку, ніж на Північному Кавказі або у Центральній Азії.

По­точ­ний тиж­день уміс­тив у се­бе ви­сту­пи біль­шо­сті глав де­ле­га­цій на юві­лей­ній, 70-й се­сії Ге­не­раль­ної Асамб­леї ООН. За­кли­ки до не­гай­них ре­форм струк­тур ООН та змі­ни пріо­ри­те­тів її ді­яль­но­сті лу­на­ли ще два­дцять ро­ків то­му, у ве­рес­ні 1995 ро­ку, на свят­ку­ван­ні пів­сто­літ­ньо­го юві­лею цієї ор­га­ні­за­ції. То­ді бу­ли на­крес­ле­ні клю­чо­ві на­пря­ми ак­ти­ві­за­ції ро­бо­ти ООН від­по­від­но до її ста­тут­них зо­бов’­язань.

Зокрема, серед пріоритетів було накреслено посилення ролі ООН як координатора міжнародних зусиль, спрямованих на поліпшення соціального становища найбідніших прошарків населення у найменш розвинених країнах світу, реалізації проекту сталого та екологічно відповідального економічного розвитку, реалізація ідеї реформування Ради Безпеки ООН.

БІЙЦІ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОБОРОНИ СПРОМОЖНІ НЕ ЛИШЕ ОХОРОНЯТИ ВІЙСЬКОВІ ТА ІНШІ ОБ’ЄКТИ В ТИЛУ, А Й ЗНИЩУВАТИ ВОРОЖІ ДИВЕРСІЙНО-РОЗВІДУВАЛЬНІ ГРУПИ

Дру­гий рік по­спіль три­ває не­ого­ло­ше­на про­ти Ук­раї­ни вій­на, яка ві­ді­бра­ла ти­ся­чі люд­ських жит­тів. Ро­сій­сько-те­ро­рис­тич­ній ор­ді про­ти­сто­ять Зброй­ні Си­ли, На­ціо­наль­на гвар­дія та ін­ші вій­сь­ко­ві фор­му­ван­ня на­шої дер­жа­ви, про що ві­до­мо кож­но­му пе­ре­січ­но­му укра­їн­цю. 
Ра­зом із ни­ми Ук­ра­їн­ську дер­жа­ву за­хи­ща­ють і під­роз­ді­ли те­ри­то­рі­аль­ної обо­ро­ни, які час­то за­ли­ша­ють­ся «за кад­ром». Про зав­дан­ня, по­кла­де­ні на них, участь в ан­ти­те­ро­рис­тич­ній опе­ра­ції роз­по­ві­дає на­чаль­ник управ­лін­ня те­ри­то­рі­аль­ної обо­ро­ни Го­лов­но­го опе­ра­тив­но­го управ­лін­ня Ге­не­раль­но­го шта­бу ЗС Ук­раї­ни пол­ков­ник Ігор Ко­сяк.