У роз­пал міг­ра­цій­ної і си­рій­ської кри­зи канц­лер Ні­меч­чи­ни Ан­ге­ла Мер­кель на три дні по­ле­ті­ла в Ін­дію, щоб на­ла­го­джу­ва­ти гар­мо­ній­ний роз­ви­ток стра­те­гіч­но­го парт­нер­ства обох дер­жав. Ін­дія по­сту­по­во стає все важ­ли­ві­шим парт­не­ром Ні­меч­чи­ни, осо­бли­во еко­но­міч­ним. Швид­кий роз­ви­ток азій­ської дер­жа­ви по­тре­бує ні­мець­ких ін­вес­ти­цій, зок­ре­ма в енер­ге­тич­но­му сек­то­рі. Ні­меч­чи­на, яка рек­ла­мує ідею охо­ро­ни клі­ма­ту, у свою чер­гу, ба­чить в Ін­дії ди­на­міч­ний роз­ви­ток рин­ку, на яко­му з ко­рис­тю для се­бе мо­же про­су­ва­ти ви­ко­рис­тан­ня від­нов­лю­валь­них дже­рел енер­гії.

Багато тижнів Європа і Німеччина зокрема перебувають у центрі великої міграційної кризи, яку більшість експертів вважають одним із найгостріших викликів для повоєнної Європи. Канцлер Німеччини Ангела Меркель відіграє у цій кризі першорядну роль, приймаючи неочікувані від неї контроверсійні і сміливі рішення. Варто назвати лише два — про необмежений допуск сирійських біженців у Німеччину та про наступне відновлення контролю на кордонах.
Політика Меркель стосовно міграційної кризи, абстрагуючись від питань про її слушність, коштувала пані канцлер падіння популярності у Німеччині та різних голосів критики, у тому числі в лавах власної партії. Останнім часом наступив новий розділ, пов’язаний із сирійським конфліктом, який буває у тісній залежності з проблемою біженців у Європі.

У січ­ні 2015 ро­ку іс­ла­міс­ти здійс­ни­ли те­ро­рис­тич­ну ата­ку на ре­дак­цію гу­мо­рис­тич­но­го жур­на­лу «Шар­лі Еб­до», який спе­ціа­лі­зує­ть­ся на гос­трих по­лі­тич­них ка­ри­ка­ту­рах. То­ді Па­риж та весь світ уже охоп­лю­ва­ла хви­ля спів­чут­тя і со­лі­дар­но­сті від тих, хто по­ді­ляє лі­бе­раль­ні де­мо­кра­тич­ні цін­но­сті. Піс­ля цієї стрі­ля­ни­ни зда­ва­ло­ся, що фран­цузь­кі спец­служ­би на­да­лі бу­дуть більш ефек­тив­ни­ми у про­ти­дії те­ро­рис­тич­ним за­гро­зам.

Утім, див не буває: суспільство, яке дотримується ідеалів індивідуальної свободи, залишається вразливим для терористичних атак. Не в останню чергу тому, що терористи та їхні спонсори цих цінностей не поділяють. Минуло 10 місяців і відразу у шести місцях Парижа три групи терористів влаштували справжню криваву вакханалію.
Жахливі кадри нагадували безжальну розправу над невинними цивільними жителями, що вже стало повсякденною практикою для «Ісламської держави». Місця, обрані для терористичної атаки, максимально відповідали меті всеосяжного висвітлення цієї події, адже інформаційний супровід та шок від нього є одним із головних мотивів скоєння будь-яких терористичних атак.

Британський прем’єр-міністр Девід Кемерон за день до паризьких терактів оголосив умови, на яких Британія може залишитись в Європейському Союзі. Йдеться про політичну паритетність між британським фунтом стерлінгів і спільною європейською грошовою одиницею євро.
Крім того, британський прем’єр-міністр зажадав для Великої Британії особливих умов членства в Євросоюзі, тобто визнання іншими партнерами права Британії не брати участь у наднаціональних політичних проектах. Взагалі викладені Девідом Кемероном ультимативні вимоги не є принципово новими для британської європейської політики. Якщо ми згадаємо недавню історію, то побачимо там і витоки британського європейського скептицизму.
Відразу після Другої світової війни британський прем’єр-міністр Уїнстон Черчілль вітав проект започаткування європейської інтеграції, але без британської участі. На його думку, британські зовнішньополітичні пріоритети є незмінними. На першому місці мають бути особливі британсько-американські відносини. На другому плані — зміцнення і розвиток співпраці з Британською Співдружністю Націй і лише на третьому — відносини з континентальною Європою.

Єв­ро­пей­ська ко­мі­сія, якою ке­рує Жан-Клод Юн­кер, учи­ни­ла ве­ли­кий крок у бо­роть­бі з так зва­ною по­дат­ко­вою опти­мі­за­цією, ви­знав­ши, що по­дат­ко­ві пе­ре­ва­ги, на­да­ні Люк­сем­бур­гом і Гол­лан­дією «Фі­ату» і «Стар­бак­су», су­пе­ре­чи­ли за­ко­но­дав­ству Єв­ро­со­юзу.

Голова Європейської комісії перебуває у середовищі найсерйознішої європейської політики протягом трьох десятиліть, тобто довше, ніж Ангела Меркель і майже всі інші європейські лідери. Як багаторічний міністр фінансів (1989–2009) і прем’єр Люксембургу (1995–2013) Юнкер був одним із творців зони євро і Європейського Союзу у його нинішньому вигляді.
Як голова Єврогрупи (2005–2013) він формував реакцію ЄС на світову кризу і вів переговори про всі пакети допомоги для інших держав із периферії зони євро. З 2014 року цей прихильник сильного, федералізованого Євросоюзу керує Європейською комісією.
Заявленими пріоритетами юнкерівської Європейської комісії на цю каденцію є: реформа зони євро, переговори із США щодо підготовки Договору про зону вільної торгівлі, будівництво спільного цифрового ринку та енергетичного союзу. Нині всі законопроекти опинились у тіні кризи в Греції та напружених відносин Брюсселя з Великобританією, яка все більше віддаляється від «європейської авантюри».

15–16 лис­то­па­да 2015 ро­ку у ту­рець­кій про­він­ції Ан­та­лія, а са­ме у ку­рорт­но­му міс­ті Бе­лек, від­був­ся са­міт лі­де­рів кра­їн — чле­нів «ве­ли­кої двад­цят­ки». На­га­да­ємо, що ці дип­ло­ма­тич­ні за­хо­ди про­хо­дять що­річ­но по­чи­на­ючи з осе­ні 2009 ро­ку. То­ді ще на са­мо­му по­чат­ку сві­то­вої еко­но­міч­ної кри­зи кра­їни «ве­ли­кої сім­ки» — США, Ка­на­да, Ні­меч­чи­на, Ве­ли­ка Бри­та­нія, Іта­лія, Фран­ція, Япо­нія, а та­кож Ро­сія за­про­по­ну­ва­ли ін­шим кра­їнам, які ма­ють сут­тє­вий вплив на стан сві­то­вої еко­но­мі­ки, по­го­джу­ва­ти спіль­ні дії.

Йдеться про такі країни, як Австралія, Бразилія, Індія, Китай, Туреччина, Малайзія, Індонезія, Аргентина, Мексика, Саудівська Аравія, Республіка Корея та Південно-Африканська Республіка, які сумарно контролюють до двох третин світового валового продукту. Як бачимо, ці країни презентують усі існуючі локальні цивілізації та континенти.
У сенсі впливу на світову політику «велику двадцятку» можна вважати своєрідною директорією Організацій Об’єднаних Націй. У цьому плані це об’єднання є можливою моделлю для реформування ООН, бо «велика двадцятка» є, так би мовити, безполюсною структурою, де поки що не формалізувалася політична ієрархія.

Для то­го щоб во­їни АТО ко­рис­ту­ва­ли­ся на­леж­ною по­ша­ною та ви­знан­ням з бо­ку су­спіль­ства, по­тріб­ні не тіль­ки на­род­ні лю­бов та до­ві­ра, але й за­без­пе­чен­ня всіх їх­ніх прав з бо­ку дер­жа­ви. Зне­ва­жен­ня зви­тя­ги та жит­тє­во важ­ли­вих прав во­їнів на дер­жав­но­му рів­ні, бід­ність сол­дат­ських та во­лон­тер­ських ро­дин як­раз і пе­ре­ко­ну­ють зло­втіш­них оби­ва­те­лів у їх­ній мі­щан­ській пра­во­ті і спог­ля­даць­кій по­зи­ції що­до вій­ни, якої для них не іс­нує, є ли­ше мо­то­ро­шна кар­тин­ка з те­ле­ві­зо­ра, яка дра­тує і прос­то ви­ма­гає пе­ре­мкну­ти свою сві­до­мість на ін­ший, спо­жи­ваць­кий ка­нал.

Нещодавно сміявся друг — безстрашний мінометник, багатодітний батько: «Приїжджаю додому на ротацію — вагітна дружина, регочучи, подає психологічну методичку: «Якщо ваш коханий повернувся з фронту і чомусь набурмосився — хапайте дітей і тікайте з хати — мабуть, на війні він когось убив».
Друг, звісно, методичку викинув, але вона йому здалася зовсім не кумедною, і зробив далекоглядний висновок: «Зараз у ЗМІ є мода — кон’юнктурна, як і будь-яке блюзнірство, — на масове жаління-шкодування «бідненьких хлопчиків з війни» з їхніми неперебутніми психологічними проблемами, які з ними на віки, а насправді на віки це масове тиражування псевдопсихологічної дурості як способу заробітку та самопіару недолугих психологів та журналістів, які є некомпетентними, але добре тямлять, на яких необтяжливих та зовсім не аналітичних темах підняти собі рейтинг і заробити.

15 ЛИСТОПАДА ВІДБУВСЯ ДРУГИЙ ТУР МІСЦЕВИХ ВИБОРІВ

По­лі­тич­ні по­дії в Ук­раї­ні час від ча­су спо­ну­ка­ють до по­шу­ків пев­ної сим­во­лі­ки. Сьо­го­дні, ко­ли в дер­жа­ві фак­тич­но за­вер­ши­ли­ся міс­це­ві ви­бо­ри, — са­ме час для від­по­від­ної про­це­ду­ри. Тим па­че що во­на на­про­шує­ть­ся са­ма со­бою: пов­не пе­ре­за­ван­та­жен­ня ук­ра­їн­ської вла­ди (як оха­рак­те­ри­зу­вав ви­бор­чий про­цес Пре­зи­дент Пет­ро По­ро­шен­ко) від­бу­ло­ся аку­рат че­рез два ро­ки піс­ля по­чат­ку ре­во­лю­цій­них по­дій-2013.

Судіть самі: не пізніше сьогоднішнього дня мають бути оголошені офіційні результати другого туру виборів мерів великих міст. А завтра виповнюється друга річниця, як Віктор Янукович також офіційно відмовився від європейської інтеграції. Що, у свою чергу, вивело на майдани українських громадян. Спершу — лише кілька тисяч, а згодом — мільйони.
Втім, нині ми не маємо наміру вчергове захоплюватися рішучістю та відвагою людей, котрі беззаперечно обрали для себе саме європейське майбутнє. Про початок Революції гідності сказано й так чимало. Що ж до її наслідків, то нинішні намагання влади організувати проведення реформ дуже часто залишають бажати кращого...