Перелік подібних фактів можна продовжити. Вони засвідчують, що весь необхідний інструментарій для якісної роботи на ринку агрострахування є. Але хто і як ним скористався? Це питання адресується учасникам ринку. Та водночас виникає й наступне: хто вони — ці учасники ринку агрострахування?
Окрім страхового ринку, в системі агрострахування важливу роль відіграють держава та кінцеві споживачі послуг — сільгоспвиробники. І дуже важливо, щоб між ними було встановлено партнерство. Інакше система не просто даватиме регулярні збої — з часом вона перестане функціонувати.
У багатьох розвинених країнах сільгоспвиробники є локомотивом розвитку системи агрострахування. Вони вимагають від держави гарантовано якісного страхового захисту, який надає їм страховий ринок. Простіше кажучи, держава зобов’язується сформувати сприятливу для розвитку агрострахового бізнесу політику. Завдання страховиків — повною мірою скористатися наданими на законодавчому рівні можливостями і на практиці реалізувати цю політику.
Усе просто й зрозуміло. Та що вкрай важливо — процес формування замовлення йде знизу нагору, а процес його реалізації здійснюється з урахуванням громадської та професійної думки в зворотному напрямку. Коли схема відносин, що склалися, працює саме так, вона задовольняє запити всіх учасників процесу, тому забезпечує високий кінцевий результат. Достатньо сказати, що в розвинених в аграрному відношенні країнах рівень агрострахування часто перевищує 60%.
В Україні все відбувається з точністю до навпаки. Ніхто не цікавиться у сільгоспвиробника: а що, власне, він хоче? Насправді це питання не зайве, бо ж сільгоспвиробник мусить за агрострахові послуги сплатити чималі кошти. І він має наперед знати, що це за послуги, якої вони якості тощо. Однак у реальному житті у нас за сільгоспвиробника все вирішують чиновники та люди, які займаються агростраховим бізнесом, зокрема, як поліпшити доступ аграріїв до кредитних ресурсів, збільшити їх доходи через зниження ризикованості виробничого процесу.
Фактично, пропонується ресторанний принцип. Мовляв, вибирайте з меню все, що забажаєте, а ми обслужимо вас за найвищим ґатунком. Це нібито добре, такому підходові треба лише радіти, та не хочеться, бо так сільгоспвиробників позбавляють можливості впливати на процеси, що відбуваються на агростраховому ринку. Тим самим із активних їх учасників вони перетворюються на спостерігачів. Їхні функції зводяться до мінімуму — вибору агрострахових послуг та сплати грошових премій за них. Такий підхід може розвивати хіба що апатію до всього, що діється на ринку агрострахування. І не просто може розвивати — він уже це робить.
Замислимося над тим, а чи дійсно активно сільгоспвиробники взяли участь у розробці чинних агрострахових законів? Якщо їхньою думкою і цікавилися, то лише в останню чергу. І то частіше задля того, аби відзвітувати перед вищими інстанціями, мовляв, погляди та позиції аграріїв ураховані.
Ще одне питання, яке сміливо можна віднести до риторичних, — чи справді сільгоспвиробники реально вплинули на формування Аграрного страхового пулу, на впровадження чинних на агростраховому ринку правил поведінки, на розв’язання багатьох інших важливих питань, які визначили нинішній стан вітчизняного агрострахування та суттєво вплинули на його майбутнє?
А ми дивуємося, чому рівень вітчизняного агрострахування наразі залишається мізерним?! Ще недавно він коливався на рівні трьох-п’яти відсотків. І це в країні, яка пообіцяла нагодувати якщо не весь світ, то хоча б значну його частину, і для цього робить усе можливе. Зокрема, постійно збільшує обсяги виробництва сільгосппродукції. Приміром, торік Україна зібрала рекордний урожай зернових — 63 млн тонн, а нині, попри всі труднощі внутрішньополітичного та внутрішньоекономічного життя, збирається перевершити і цей результат.
Що не влаштовує сільгоспвиробника? Насамперед — дорожнеча агрострахування. Що це так, доводять розрахунки. Ось простий приклад: аби засіяти гектар озимою пшеницею, треба витратити 2500 грн, а щоб її застрахувати, доводиться витратити ще 90–150 грн. У кожному регіоні свої тарифи. Цю обставину завжди слід враховувати. Та що важливо — під час відновлення вегетації навесні у разі втрати 50% та більше посівів страхова виплата коливатиметься у межах 1750–2000 грн.
Погодьмося, що страхове повернення чимале, та його ще треба отримати. А це вдається зробити далеко не всім сільгоспвиробникам, і не завжди. Досі триває практика, коли окремі страхові компанії повернення цих виплат затягують у часі чи знаходять численні причини не робити цього зовсім.
Бог із ними, зі страховиками, — вони завжди мають свій бізнесовий інтерес. Він пояснює багато. Та що змушує державні органи коригувати поведінку сільгоспвиробників? Бо ж ні для кого не секрет, що районні сільгоспуправління нерідко «підказують» аграріям, з якими страховими компаніями слід вступати в ділові відносини, а які треба оббігати десятою дорогою.
Другим важливим гравцем на ринку агрострахування є сам страховий ринок. Вибачте за тавтологію, та інакше не скажеш, бо насправді все так і є. Страховий ринок об’єднує страховиків, агентів, брокерів, перестраховиків, усілякі об’єднання та організації. Його цілі сформовані виключно економічними факторами, які передбачають збільшення прибутковості, зменшення витрат, максимальну експансію територіального та економічного характеру, а також диверсифікацію ризиків страхового портфеля. Український ринок агрострахування тривалий час належав до тих, що розвиваються. Переважно він працював не на перспективу, а керувався короткостроковою вигодою.
Головне питання, яке ставили собі страховики, — «скільки ми можемо зібрати премій ЦЬОГО сезону?» При цьому неважливо, що демпінгуємо. На те, що підписуються попередньо не прочитані сторонами договори, не зважаємо. А на те, що на огляд посівів на поля ніхто не виїздить, і зовсім заплющуємо очі. Головне — за будь-яку ціну якомога більше зібрати грошей. Мало хто дбав про взяті на себе зобов’язання, бо мало хто збирався їх виконувати. На жаль, такі страховики залишилися на ринку. Їх небагато, але й вони негативно впливають на роботу класичних страховиків, які роблять її якісно й на перспективу.
Значною мірою перехід на цивілізовані правила гри пов’язаний із приходом на український ринок агрострахування страхових компаній з іноземним капіталом. Іноземці принесли іншу культуру агрострахування. Вона, насамперед, передбачає не швидкі гроші, а постійну роботу з клієнтами, яким пропонують якісні послуги за ринковою ціною, контрактні угоди, що реально виконуються.
Велику увагу страхові компанії з іноземним капіталом приділяють формуванню стабільного страхового портфеля. І роблять це за рахунок встановлення довгострокових взаємовідносин із клієнтами, бо розуміють — якщо будуть ці взаємовідносини, то будуть і грошові надходження, а з ними й перспектива роботи. Та що дуже важливо — жодна страхова компанія, яка увійшла до групи класиків вітчизняного агрострахування, не увійшла до Аграрного страхового пулу, хоча передбачалося, що вони створять основу цього громадського об’єднання страховиків, значною мірою впливатимуть на формування принципів його діяльності, на його роботу в цілому.
Зараз не час з’ясовувати, чому так сталося. Зараз найважливіше зрозуміти, що робити. Скажу одразу: універсального рецепта, який зможе миттєво вирішити всі проблеми, що накопичилися впродовж попередніх років, нема. Важливо визначити пріоритети та надалі неухильно дотримуватися їх. Як мені видається, найближчим часом необхідно зробити повне перезавантаження чинних правил гри, ретельно переглянути наявні інструменти агрострахування для того, аби надалі використовувати лише ті з них, які забезпечують максимальний економічний ефект.
Це може започаткувати формування зовсім іншої ідеології агрострахування. Вона має вибудовуватися не на тому, хто й скільки гектарів застрахував, як це наразі часто робиться нині, а на тому, хто і як обслуговує сільгоспвиробників. Простіше кажучи, ми маємо впроваджувати у себе вже апробовану розвиненими в аграрному відношенні країнами сучасну культуру агрострахування, що дозволяє бачити людей, а не лише поля, на яких вони працюють.
Увесь необхідний інструментарій, який дозволяє суттєво підвищити культуру агрострахування, може запропонувати проект IFC «Розвиток агрострахування в Україні». Ідеться, насамперед, про тридцятирічну базу даних врожайності сільськогосподарських культур, без якої не обійтися під час розрахунків тарифних ставок, про стандартні страхові продукти, розроблені для 11 польових культур, про програму сертифікації аварійних комісарів, про веб-платформу, яку використовують для укладання та супроводу страхових договорів, про законодавчі напрацювання.
На жаль, держава не має достатньої ресурсної бази, якою можна було б скористатися для формування й контролю прозорої та стабільно функціонуючої системи агрострахування. І справа не лише у відсутності достатнього фінансування. Бракує й людського ресурсу.
Міністерство аграрної політики та продовольства у системі державного управління посідає важливе місце. Його роль зростає одночасно зі збільшенням частки АПК в національній економіці. Зрозуміло також, що в міністерстві працює чимало спеціалістів, та парадокс у тому, що лише два з них займаються агрострахуванням, та й вони можуть присвятити йому не більше 20% свого робочого часу. Завважте, таке відбувається в країні, де третина населення мешкає в сільській місцевості. А це майже 15 млн осіб. Власне, це населення окремої європейської країни.
Реалії такі, що нині в селі майже неможливо знайти роботу. Тому багато хто, і це стосується, насамперед, молодих людей, залишають рідні місця, перебираються на тимчасове чи постійне проживання у міста, до промислових регіонів. Серед тих, хто залишився, лише незначна частина, а це три-чотири млн чоловік, представляють активну робочу силу. Але ж її також треба працевлаштувати.
Завдання держави в тому й полягає, аби створити в сільській місцевості сприятливі для інвестицій умови, щоб розвивався місцевий бізнес. Саме він і працевлаштовує людей, що залишилися в селі, годує їх та дає можливість виживати. Та, на жаль, досить часто для виживання самого сільського бізнесу йому доводиться покладатися виключно на власні сили. Приміром, програми держпідтримки не завжди вигідні для фермерів. У поточному році субсидоване агрострахування опинилося без державної підтримки. Причина банальна — у бюджеті на нього бракувало грошей.
Державні програми Аграрного фонду України (АФУ) та Державної продовольчо-закупівельної корпорації України (ДПЗКУ) мають бути обов’язково застраховані. Тим самим вони утримують на собі левову частку агрострахового портфеля країни. При цьому державні програми АФУ та ДПЗКУ не покриті якісним страховим захистом. Це засвідчує показник збитковості агрострахового портфеля. 2013 року він становив 9,7%.
Перед державою стоїть низка важливих завдань, частину з яких можна реалізувати через впровадження якісної системи агрострахування. Після створення стабільної та прозорої системи партнерства між приватним сектором та державою можна, насамперед, у разі виникнення катастрофічних природних катаклізмів, захистити господарства від банкрутства, вберегти від несплат перед кредиторами, запобігти різким коливанням у прибутковості сільгоспвиробників, зміцнити їх фінансову стійкість через субсидування страхових премій.
Та все-таки, як із напівтонального, ледь прозорого ринку агрострахування створити такий, що здатен одночасно працювати в інтересах усіх його учасників? Відповідь очевидна — скористатися вже наявними та добре зарекомендованими на практиці ресурсами, чітко закріпити за гравцями агрострахового ринку функції та уважно слідкувати за тим, аби їх неухильно дотримувалися.
Ці функції прості. Вони передбачають, що страховики повинні працювати чесно та прозоро, сільгоспвиробники — активно залучатися до агрострахової роботи і так само діяти за загальноприйнятими правилами, а держава мусить усіма стимулюючими заходами — законодавчими, фінансовими та іншими — забезпечувати стабільну роботу агрострахової системи.
Наша сусідка Туреччина в найкоротші строки змогла впровадити прозорі, зрозумілі та якісні стандарти функціонування системи агрострахування, які враховують інтереси всіх її учасників. А чи готова Україна, маючи високий потенціал, повторити турецький прорив?
Іри­на ГО­ЛОВ­КО,
за­ступ­ник ке­рів­ни­ка про­ек­ту IFC «Роз­ви­ток аг­ро­стра­ху­ван­ня в Ук­раї­ні»