А війна — це чоловіча справа. І від «хлопчиків з психологічними проблемами», якщо такі на фронті і трапляються, справжнім воїнам слід сахатися — як такий прикриє тобі спину у бою? А моє військове з’єднання захищене від хворобливого психологізму слабких «хлопчиків» самим своїм вишколом — у нас усі мужні, ідейно переконані. Воюють за країну, за родини і власну гідність. Ніхто у нас не п’є, всі на своєму місці».
Самі воїни зазначають, що відчувають болісний розкол між «соціумом обивателів» та «соціумом громадян-патріотів». На державному рівні немає цьому засудження, а отже, немає відповідного поціновування захисників Вітчизни — від усього спектра об’єктивних оцінок їхніх дій як на війні, та і в мирі до справжнього віншування подвигів. Не дивина, але святотатство, що загиблий орденоносець, виявляється, залишив напризволяще свою родину з дітьми, оскільки держава посмертно надала йому свою вищу відзнаку, але годі довести, що він... узагалі був учасником бойових дій, тобто ніяких виплат від держави його вдова з нащадками не отримає.
Обивателі-«самопіарники» намагаються ще щось заробити на темі АТО. Наприклад, журналісти, які часто проводять зустрічі для преси із самими собою, обирають теми на зразок: «Мої враження від бійців АТО», і надзвичайно довго та дешево-патетично розводяться на тему, «які бувають люди» і як важливо для мирних людей підходити на вулиці до воїнів, обіймати їх, дарувати квіти, зичити щастя, клятвено обіцяти щовечірні дармові молитви за них — взагалі поводитися наче міські божевільні стосовно воїнів як незнайомців і тих, які, вочевидь, як і решта людей, не полюбляють фамільярності і «фальшиво-ритуальних» обнімашок.
Якось на виставці Катерини Білокур нав’язалася мені у співрозмовниці досить уже статечна, принаймні за віком, пані, яка довго перераховувала свої наукові регалії: соціолог-політолог-еколог-гігієніст, викладач пересічного коледжу. Пані зізналася, що перервала стосунки з молодою родичкою, яка випроводила чоловіка на фронт зі словами: «Повернешся «двохсотим» — хоч гроші від держави за тебе отримаю!»
Я спитала «наукову» пані, яким чином зараз вона бере участь у долі «проклятого» дружиною воїна — чи надсилає йому посилки, чи листується, чи телефонує? Виявилося, нічого зі шляхетних жестів піклування про «бідного родича», який боронить країну, ця пані не робить, тобто їй просто було зручно викреслити його зі свого життя, захлинаючись від патетичного обурення і необхідності перервати стосунки з його облудною дружиною.
Зауваживши моє ставлення до неї, викладачка почала дещо недолуго боронитися: «Проте я люблю поранених! Мій чоловік дуже сильно погладшав, залишилося багато ношеного одягу, який він уже не носитиме, але шкода викидати чи пускати на ганчір’я, а тут така нагода, як війна, і тепер ми ці речі, які вже навіть не підлягають реставрації, зі спокійною совістю занесемо пораненим до госпіталю».
На мій закид, а чому не купити отим «улюбленим», наче плюшеві іграшки, пораненим воїнам нові речі, до того ж чому не взяти на «медикаментозне довольствіє» хоч одного з палати — просто брати у нього рецепти і щодня класти ліки на тумбочку біля лікарняного ліжка, пані визвірилася і заходилася докоряти особисто мені, що науковці-бюджетники надто мало грошей отримують, щоб перейматися ще й доброчинністю щодо недужих воїнів — от хіба що ганчір’яний непотріб із хати до госпіталю вивезти — і то «божа і надлюдська справа»...
Підійти до воїна, подивитися у його стомлені очі, наче демонстративно розділяючи його погляди на життя, обійняти — означає порушити його особистісний простір, це цілком безвідповідально. А от допомогти демобілізованому воїну у працевлаштуванні, аби він міг сам опорядити своє життя і створити там усі матеріальні підвалини, зруйновані війною (адже багато воїнів втратили свій бізнес, у пориві люблячих синів рвонувши захищати країну), — набагато потрібніша акція.
Хіба що на демонстрацію намірів скидаються і декларативні обіцянки влади надати воїнам низку пільг у працевлаштуванні, а цього ніяк не зробиш при занепаді ринку праці, у вступі до вишів, у безоплатному зверненні до медиків (і тут усе покладено на бойових товаришів та волонтерів). Такі безвідповідальні обіцянки можновладців можуть призвести хіба що до якихось побутових зіткнень, приміром комунальних конфліктів між обивателями та воїнами, — провокуватимуть їх якраз обивателі, нажахані тим, що воїни «відберуть у них усі робочі місця, яких і так немає»... Отож бо й воно...
До речі, переважна більшість воїнів є послідовними у позиції, що їм якраз і не потрібні ніякі пільги та преференції — від держави настійливо вимагається створити умови для нормального бізнесу, для розвитку самозайнятості, для прозорості правил вступу до вишів, для отримання нормальних кредитів на придбання квартири.
Отже, щоб створити для воїнів належну якість життя, держава має пройти горнило люстрації та позбутися корупції, а це значно важче і набагато дорожче для гаманців можновладців, аніж пообіцяти людям, які ладні були накласти життям за незалежність країни, якісь міфічні преференції порівняно із сумирними обивателями, для яких жити, «под собою не чуя страны», — єдине уявлення про «нормальну» реальність.
Аномальна для нормальної людини та єдино прийнятна для обивателя реальність якраз і ґрунтується на «ідеалі» безвідповідальності — така держава не звертатиме уваги на правопорушення обивателя як її адепта і на його найсправжнісінькі злочини щодо суспільної моралі. Хапонути, вжити те, що не належить тобі ані за якістю вкладених зусиль, ані за рівнем професіоналізму, дістати за цей непрофесіоналізм грубі гроші і якомога швидше — цілком прийнятна для обивателів філософія. Тому, наприклад, і шаманять навколо теми психологічної травмованості воїнів цивільні психологи, переважно жіночки, які до війни займалися консультуванням підлітків та розрулювали сімейні конфлікти.
Одна психолог-волонтер навіть чудувала поранених воїнів у госпіталі закликами визнати, що «у керівництві ДНР/ЛНР є справжні патріоти (?!) і бандити-бізнесмени», — не знаю, чи подібне здивування покращило психологічний стан воїнів, чи вони сприйняли психолога як дрібну скалку в оці, що заважає відпочивати.
Інша психологиня любить довго розводитися щодо того, що бойові психічні травми мають корені ще з дитинства воїна — і виною тут не фронт і не бої, а те... що тато солдатика ніколи не любив маму і його змалку і аж до армії тероризували нелюбов’ю, начіплюючи йому почуття провини за те, що він живе на світі. А фронт і бої — просто логічне вивершення сімейних негараздів.
Ще популярна помилка некомпетентних психологів — «примусова інфантилізація» воїнів, які звертаються до них із психологічними проблемами. Воїни — різні люди, і найбільшими критиками їхньої поведінки є інші воїни, люди з жорсткою мораллю. Не варто робити українських солдатів святими — це означає залишити їх наодинці з їхніми складними проблемами.
Слід визнати, що багато хто з воїнів розлучається, що вони скоюють правопорушення, кидають наречених і відмовляються від власних дітей, адже вони — люди, а не «функції» від якогось затертого «кодексу будівника комунізму». І оскільки чоловік не має втрачати обличчя та відповідальності за країну у війні та у мирі, то до воїнів їхніми родинами та суспільством мають висуватися нормальні моральні вимоги, без найменшої ідеалізації.
Коли психолог виправдовує відверте неробство демобілізованого воїна перед ним же самим, називаючи його «бідним хлопчиком, який впустив до себе у душу війну і ніяк не може її духовно «перетравити», а той сподівається, що волонтери та друзі з гуманітарним вантажем із харчів, одягу та сигарет приходитимуть до нього ще впродовж наступних кільканадцяти років, то таким чином «легітимізація» з боку психолога поведінки «бідного хлопчика», який не керує власним життям, означає тільки те, що цей фахівець хоче мати колишнього воїна за постійного клієнта — волонтери заплатять.
Чомусь самі психологи вважають унікальними чоловіків, які на протезах повертаються на фронт, бо там для них середовище є звичним, — не те що мирне сьогодення, а також тих чоловіків-ампутантів, які за гроші, отримані від держави за поранення, відкривають виробництво у своєму поселенні, до якого залучають усе місцеве населення.
Чому це дивує психологів? Нормальна адекватна чоловіча поведінка, тому що ознака мужності і головний критерій для її оцінювання — діяльність. Але діяльним чоловікам немає за чим відвідувати психолога і платити йому гроші за візит — у цьому їхня унікальність для нього, бо суспільством іде квазінаукова поголоска, що без психолога жоден воїн просто не прийде до тями і як особистість не зрозуміє сам себе.
Воїни, узявши на себе відповідальність долати пекло війни заради миру, в якому живуть і отакі обивателі, які на їхніх історіях ще й заробити намагаються, краще свідомі того, що їхніми життями не тільки права керують (забезпечити реалізацію яких мусять і держава, і суспільство, контролюючи владу на всіх рівнях), але й обов’язки. Усвідомлення свого обов’язку і робить чоловіка воїном. І нехай суспільство має за честь дотягнутися до таких чеснот і взяти планку громадянської компетентності, завдану йому воїнами.
Однак обивателі не змінюються — радше треба домогтися, щоб вони ні на що не впливали. Відкриваєш Фейсбук: медичка нахвалює себе, що передасть на передову ліки, термін придатності яких закінчився три місяці тому. Потенційна «дівчина героя» у пошуках орденоносця робить еротичне селфі на тлі таці з кексами — «напекла хлопчикам на весь фронт, вони ж там усі заради мене воюють». «Волонтер» з парою шкарпеток у витягнутій руці намагається зробити фотознімок на тлі шеренги легінів-десантників — «моя перша пожертва»... Журналістка торочить пораненому: «Ну що там твої осколкові по всіх кінцівках? Ти легко поранений і взагалі ні про що говорити. Ось подивися, ампутантам складніше...»
Шановні воїни! Нам — своє робить!
Яна ЛАДОМСЬКА