Особливо показовим у цьому контексті є вірш «Я не співець чудовної природи». У ньому автор пояснює, чому він не зміг ним стати: «Серед ясних, золочених просторів я бачу люд без житнього шматка... Блакить... пташки... з-під соловйових хорів, мов ніж вража скрізь стогін мужика. Нехай кругом розумний лад та втіха, не здужа їх мій мозок осягти, бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха, як хижий звір гризуть братів брати».
Питанням питань для нього була тяжка доля української жінки. З глибокою переконливістю поет описує виснажливу працю швачки, у якої «рученьки терпнуть, злипаються віченьки», і нема просвіту — «з раннього ранку до пізньої ніченьки голкою денно верти». І всього кілька рядків знадобилося автору, щоб показати, як нехтували працею простого люду: «Кров висисає оте остогиджене, прокляте нишком шиття, що паненя вередливе, зманіжене вишвирне геть на сміття. Де воно знатиме, що то за доленька — відшук черствого шматка...» З якою переконаністю тут передана глибока, вироблена віками невільної праці ненависть до панів!
А ось у цих рядках — пекуча журба: «Вийшла з хати стара мати, з матір’ю дитина: драний брилик на голівці, на плечах — куцина. Поминули село рідне, плаче бідна мати: син-коханець подавсь в найми на хліб заробляти. Обняла його, цілує та пита з журбою: «Чи побачусь, милий синку, ще хоть раз з тобою?»
У вірші «До українців» є таке звернення до Всевишнього: «Боже! Чи знайдеться край, так зрабований, як Україна, чи ні? Люд наш цупкими кайданами скований, гине без світла на пні. Боже! За віщо ж так рученьки зв’язано, його надії синам, що й розмовлять та писати заказано рідною мовою нам?»

11 ВЕРЕСНЯ — 150 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА АРСЕНОВИЧА ГРАБОВСЬКОГО (1864–1902),УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА,ПУБЛІЦИСТА, ПЕРЕКЛАДАЧА

Епіграфом до згаданих вище та багатьох інших творів Павла Грабовського можна поставити такі рядки з його вірша: «Крук недолі над всім кружить, а соборище панів, знавіснівши, гірко тужить, що, бач, мало кайданів». Отой крук недолі і над ним кружляв із самого дитинства. «...Як подивлюся я на своє життя від початку, — писав поет у листі до Бориса Грінченка, — так не було в йому нічого майже світлого, крім важкої праці, злиднів, хвороб та пропадання серед жорстоких, запеклих людей...»
Народився він 11 вересня 1864 року в селі Пушкарному Охтирського повіту Харківської губернії (тепер село Грабовське Краснопільського району Сумської області). Родина була велика — крім Павла, Грабовські мали ще четверо дітей, жили нужденно. Злидні та голод постійно перебували в їхній хатині з глиняною долівкою. Та, незважаючи на тяжке матеріальне становище, тато — паламар і мати — проста сільська жінка — багато зробили для того, щоб проявився і розвивався талант сина, щоб виріс він патріотом свого народу.
Як це їм удалося? Зі спогадів самого Павла Арсеновича, матеріалів його біографів, літературознавців випливає висновок, що на це запитання можна відповісти словами видатного філософа-просвітителя і поета другої половини XVIII сторіччя Григорія Сковороди, який, відстоюючи твердження про здатність простого народу до самостійної педагогічної творчості, писав, «що правильне виховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло в кремені». Йдеться про народну педагогіку, яку справедливо називають школою отчого дому.
Уроками виховання для малого Павла були матусині пісні, бабусині казки, які вчили шанувати людей, берегти рідну землю, бути чесним, працьовитим; мудрі татові застереження від необачних вчинків та його настанови жити за християнськими заповідями, як би то важко не було, не допускати заростання душі усіма бур’янистими травами гріха.
Вочевидь, беручи приклад із батька, який користувався великим авторитетом у селі, майбутній поет теж збирався стати церковнослужителем. Після закінчення місцевої церковно-парафіянської школи став учнем Охтирської бурси, потім продовжив навчання в Харківській духовній семінарії.
І все ж Павло Арсенович обрав іншу життєву дорогу. Як стверджує відомий український письменник, філософ, літературознавець Євген Сверстюк, «його (Павла Грабовського. — Авт.) громадянський i етичний профiль визначила могутня хвиля революцiйного народництва 70–80-х рокiв, яке вперше привернуло до Росiї здивований погляд усiєї Європи».
Захоплення народницькими ідеями, критичне осмислення суспільних явищ привели юнака до Харківського підпільного гуртка народницької організації «Чорний переділ». Він активно розповсюджував заборонену літературу, листувався з політичними засланцями. Все це стало причиною першого арешту — у 1882 році, виключення його з духовної семінарії і вислання під нагляд поліції в село.
«Дальшу бiографiю юнака, — читаємо у статті вже згаданого Сверстюка, — писали вже жандарми — вiн їм давав тiльки зразок дивної для них безкомпромiсности й безоглядної принциповости. («Открыто заявил себя несочувствующим правительству»), («присяге... вынужденной не придает никакого значения»), («в религиозном отношении держится отрицательного направления»), («рукописи в прозе и стихах доказывают озлобление и ненависть Грабовского к существующим порядкам»). Одне слово — «произведенная дознанием крайняя неблагонадежность Грабовского подтверждается».
Коли в 1885 році нагляд було знято, П. Грабовський переїхав до Харкова, де працював коректором газети «Южный край». З осені 1885-го перебував на військовій службі в Туркестанському військовому окрузі. В 1886 році його знову заарештували за участь у підготовці та розповсюдженні революційних листівок і після тривалого ув’язнення вислали до Іркутської губернії. За протест-відозву проти розправи царського уряду над політичними засланцями у серпні 1889 року він був ув’язнений до Іркутської тюрми, а в січні 1893 року висланий до Вілюйська. Через кілька років йому дозволили переїхати до Якутська, а потім до Тобольська.
Помер у Тобольську 12 грудня 1902 року і був похований, згідно із заповітом, на кладовищі поруч із декабристами. Отже, з 38 років життя — 20 років неволі, тяжкої хвороби і смерть на чужині! Як констатував Іван Франко: «Доконали людоїди ще одну молоду силу, понівечили гарний талант, що міг би був зробити чимало доброго серед своєї рідної суспільності». Проте Павло Арсенович за свій короткий життєвий шлях і так устиг дуже багато зробити.
...Повертаючись до праці Павла Арсеновича Грабовського на літературній ниві, якої він не припиняв попри всі випробування, слід зазначити, що віру в силу й можливості українського художнього слова йому, як і багатьом іншим письменникам, вселив Тарас Григорович Шевченко і його твори.
Наснажений революційною пристрасністю Кобзаревого слова, Павло Арсенович не тільки відображав страждання народу, а й закликав його до боротьби за кращу долю. Ось кілька витягів із його віршів: «Не додавай знесиллям журби, не зневір підупалих, а розбуди на діло боротьби». «Уперед до завершення замірів, що поклав дев’ятнадцятий вік, скиньмо владу катів-бузувірів, щоб людиною став чоловік».
Водночас П. Грабовський провіщав неминучість кращої долі, зокрема, такими словами: «Зрадно купленої слави, панство волі йде услід, і на чолі миросправи власне з’явиться нарід!» Він твердо вірив у те, що «невмируща міць народа усе лихе переживе», що «побачать вбогі України діти будуче славетне, будуче прекрасне», що «через власні свої долі здужа люд наш устояти і справдяться ті надії, що не згине наша мати!»
Мабуть, усі зрозуміли, що під словом «мати» мається на увазі Україна. Нема сумніву, що і про нинішні важкі часи, які переживає наша країна, поет сказав би — «невмируща міць народа усе лихе переживе», «здужа люд наш устояти». Інакше й не може бути! Але, щоб устояти, маємо дотримуватися й такої його поради: «Хай важка дорога, хай похмурі днини, все роби, що мога, на користь країни!»

Люд­ми­ла ШЕ­ШЕЛЬ,
Ук­ін­фом