Як «бом­би­ли» бом­бо­схо­ви­ща
Відіграли свою негативну роль у розтринькуванні стартового капіталу країни і пацифістські настрої на початку шляху до незалежності, які швидко стали популярними в суспільстві, котре прагнуло якомога швидше позбутися комуністичної спадщини. У тому числі — радянських збройних сил і всього, що було пов’язано з громіздкою військовою машиною тоталітарного режиму. У тому числі — і з принципами цивільного захисту населення радянського зразка.
Над тим, що молодій державі доведеться знову колись воювати, на початку 90х років минулого століття, схоже, ніхто всерйоз не замислювався. А отже не замислювалися й над тим, як вберегти життя мільйонів цивільних українців, яких війна, хай і гіпотетично, але таки може зненацька заскочити, коли ті перебуватимуть на роботі, в школі або навіть удома тощо. Укритися від обстрілів або бомбардування наші громадяни, як прийнято у більшості країн, мали б у спеціально обладнаних для цього сховищах. Принаймні, такий сценарій існує у планах чиновників, котрі опікуються цивільним захистом населення.
Проте життя поглузувало над тими, хто навіть у думках не допускав приходу воєнного лиха на терени молодої незалежної України. Події на Донбасі, де вже третій рік поспіль тривають бойові дії, засвідчили, що у більшості випадків українці залишаються сам на сам із вирішенням проблеми власної безпеки. А регіональні керівники, котрі за посадою очолюють штаби цивільного захисту, виявляються нездатними забезпечити захист мирного населення в розпал бойових дій.
До Полтавщини, на щастя, війна зі сходу не докотилася. Але в часи, коли там почалася антитерористична операція, занепокоєні полтавці почали замислюватися і над власною безпекою, адже від епіцентру боїв на Донбасі, як підрахували місцеві «стратеги», Полтаву відділяли всього три сотні кілометрів. Відстань, яку легко може подолати сучасна бойова ракета.
От тоді в обласному центрі на повний голос заговорили про бомбосховища, в яких мав би ховатися під час обстрілів цивільний люд. Вони начебто у місті є, але більшість полтавців, як виявили місцеві журналісти, не має жодного уявлення про їхнє місце розташування. Утім, і нині достеменно невідомо, чи є насправді обладнані, як слід, бомбосховища та укриття в області? І чи вистачить їх на все населення?
Питання не лише цікаве, а й тривожне, адже стало відомо, що бомбосховища на Полтавщині, які перейшли державі у спадок на початку незалежності, активно розпродавалися. Або від них відмовилися попередні власники — підприємства, котрі були похапцем приватизовані. Тому чимало захисних споруд виявилися безгосподарними і невдовзі стали непридатними як бомбосховища.
Заступник прокурора Полтавської області Олександр Савенко розповів кореспонденту «ДУ», що лише останнім часом з ініціативи прокуратури на Полтавщині було повернуто у державну або комунальну власність кілька бомбосховищ. Колись добротно обладнані за всіма правилами цивільного захисту населення, капітальні бомбосховища площею до тисячі квадратних метрів, місцева влада з незрозумілих причин передала метким комерсантам, а ті перетворили їх, переважно, на склади.
Ще на початку лихих 90х почав руйнуватися добре налагоджений механізм цивільного захисту населення області. У регіоні й донині все ще можна побачити чимало захисних споруд, захаращених мотлохом. Звідти винесено геть усе, що має бодай якусь цінність. Такі бомбосховища не охороняються, і їхніх власників відшукати нелегко. Але ж у планах на час «Ч» ці укриття для населення вважаються повністю обладнаними і підготовленими для використання за призначенням!
О. Савенко констатує, що повернути державі захисні споруди, зокрема колишніх полтавських великих підприємств, виявилося для юристів справою нелегкою. Приміром, працівникам прокуратури довелося пройти кілька судових інстанцій, аби повернути державі бомбосховище площею 913 кв. м та залишковою вартістю у сумі 270 тис. грн, яке ще 2005 року неправомірно передали з державної власності у власність полтавського ВАТ «Тепловозоремонтний завод». Сховище розташоване на території цього підприємства і було призначене для захисту його робітників у разі непередбачуваних ситуацій.
Так само за позовом прокуратури Полтави в інтересах Регіонального відділення Фонду державного майна України в Полтавській області до ПАТ «Кристаліст» удалося лише через суд укласти з цим підприємством договір про безоплатне зберігання захисних споруд цивільного захисту вартістю 41 тис. грн. Через суд державі повернуто і право власності на укриття цивільної оборони площею 296 кв. м, яке виконком Октябрської райради Полтави передав ПАТ «Россава» ще 1999 року.
Доволі довго тривала і судова тяганина щодо бомбосховища, розташованого в Полтаві на території заводу ПАТ «Хіммаш». Прокуратура вимагала від підприємства укласти договір із Регіональним відділенням Фонду державного майна України в Полтавській області про безоплатне зберігання бомбосховища. Останню крапку в суперечці поставив лише Вищий господарський суд України, який залишив без задоволення касаційну скаргу ПАТ «Хіммаш» і таки зобов’язав підприємство взяти на зберігання «безгосподарне» бомбосховище.
Щоправда, на запитання: «Чи витрачатимуть власники підприємств гроші на утримання бомбосховищ, забраних у них і повернутих державі, і чи не виникне ще гірша ситуація через неспроможність самої держави привести до ладу зруйновані з часом бомбосховища, що призведе ці захисні споруди до повної руйнації?» відповіді у прокуратурі не дали. Там свою справу зробили: укриття відсудили і повернули державі, а далі...

Бомбосховища — для трударів, підвали — для пенсіонерів
...а далі на Полтавщині триватиме робота по наведенню ладу із укриттями для населення, запевнив у розмові з кореспондентом «ДУ» начальник управління з питань надзвичайних ситуацій Полтавської ОДА Віктор Стеблянко. За його інформацією, в області нині є 1449 укриттів для населення. У них можуть одночасно перебувати 1 млн 140 тис. людей. Теоретично — все населення області.
Проте є маленьке «але»: на сьогодні на Полтавщині підготовлено для укриття людей і можуть використовуватися за призначенням усього 873 споруди. Крім того, ще 288 бомбосховищ підлягають списанню через їхній поганий стан та тривалий строк служби. Це з’ясували під час інвентаризації бомбосховищ, яка нині проходить на Полтавщині відповідно до постанови Кабміну від 26 листопада 2008 року «Про підготовку та проведення у 2009–2015 рр. технічної інвентаризації захисних споруд».
В. Стеблянко визнає, що інвентаризація бомбосховищ — насправді складний процес, адже для того, щоб обстежити всі захисні споруди, потрібні чималі гроші. Інвентаризація, уточнює посадовець, проводиться коштом власника захисної споруди. Утім, у місцевих бюджетах далеко не скрізь передбачені кошти на інвентаризацію. Що вже казати про фінансування робіт з відновлення, ремонту та обладнання всім необхідним бомбосховищ. Тому інвентаризація триває мляво. Якщо у Комсомольську та Гребінківському районі проінвентаризовано вже 100% захисних споруд, то у Лохвицькому — лише 3 відсотки...
Навіть із бомбосховищами, які перебувають у державній власності, розібралися лише у половині випадків. Захисні споруди комунальної власності проінвентаризовано на 63%. Найменше проінвентаризовано споруд, які перебувають у приватній власності: із 511 приватних захисних споруд вдалося перевірити стан лише 141 бомбосховища.
Загалом у регіоні проінвентарізовано лише 48% захисних споруд від їхньої загальної кількості, хоча, за вимогою Кабміну, інвентаризацію зобов’язані були закінчити ще 2015 року. Схоже, така маячня з приналежністю бомбосховищ до різних форм власності лише шкодить справі, бо раз у раз виявляють безгосподарні споруди, за якими ніхто не наглядає.
В. Стеблянко також розповів про проблемі, пов’язані з експлуатацією захисних споруд. Зновутаки — через брак коштів. Але, стверджує чиновник, якщо дивитися на проблему захисту населення стратегічно, то всі мешканці Полтавщини забезпечені укриттями в межах своїх житлових кварталів. Переважно найпростішими — підвалами, цокольними поверхами будинків тощо.
«Свого часу виконувач обов’язки керівника ДСНС України Зорян Шкіряк хотів навести лад із захисними спорудами в країні. Насамперед — з’ясувати, скільки їх взагалі потрібно, адже питання про це ніхто ніколи не порушував. Але він пішов з посади, і воно знову зависло у повітрі. А це дуже важливо», — вважає В. Стеблянко.
— Нині, приміром, лунають пропозиції щодо створення інтерактивної карти захисних споруд в Інтернеті. Це начебто непогана ідея. Але ж може статися так, що всі бігтимуть ховатися до однієї споруди, про яку дізналися з цієї карти. І місця для всіх там не вистачить... Населення повинно знати, що його найближче укриття — підвал свого будинку. Якщо хтось пішов на роботу, то захисна споруда для нього — на роботі. Бомбосховища призначені для тих, хто працює. І містяться вони за місцем роботи...»
Правда, про стан підвалів у наших багатоповерхівках чиновники воліють не говорити, адже всі знають, що використати більшість із них як захисні споруди в буквальному розумінні навряд чи вдасться, бо підвали роками захаращувалися всіляким непотребом, який туди стягували самі ж мешканці. Подекуди у підвалах старих «хрущовок» можна пересуватися хіба що навколішки. Чимало підвалів залиті водою. Тож чи можна ховатися в них тривалий час від обстрілів або бомбувань?
У класичному вигляді бомбосховище — це захисна споруда, в якій можна не тільки сховатися, а навіть жити деякий час. Для цього там мають бути створені певні умови: вентиляція, запас води, харчів, автономне електропостачання, туалет тощо. За словами В. Стеблянка, захисні споруди такого рівня є, приміром, у полтавських лікарнях. Там навіть можна робити операції.
Дозволяють собі мати обладнані бомбосховища переважно успішні у фінансовому плані полтавські підприємства. Приміром, НГДУ «Полтаванафтогаз». Фото цього бомбосховища як зразкового посадовець навіть продемонстрував на нараді у Полтавській ОДА, де обговорювали ситуацію із захисними спорудами в регіоні. Але, на жаль, це поодинокі випадки. На нараді демонстрували присутнім і фото бомбосховища колишнього Полтавського заводу газорозрядних ламп. До нього навіть заходити небезпечно через захаращеність, не кажучи вже про те, щоб там переховуватися.
Цікава деталь: багато чого в нашому житті зазнало недобрих змін у бік зниження стандартів, таке саме ставлення простежується і до захисних споруд. Приміром, зізнається В. Стеблянко, зараз у бомбосховищах Полтавщини не закладено запасів харчів.
«На сьогодні, чесно скажу, продуктів там немає, вони не заготовлені, — сказав начальник управління з питань надзвичайних ситуацій. — А чи мають вони там бути? Важке запитання... Їх і не повинно бути. Є норми, що саме там має зберігатися...»
А де можуть сховатися, в разі потреби, приміром, пасажири залізничних та автовокзалів, через які щодня проходять тисячі людей? На полтавських вокзалах бомбосховища є, інформує В. Стеблянко. У залізничників складені плани на випадок надзвичайних ситуацій, передбачено заходи із захисту пасажирів вокзалів та персоналу станцій. Є підвали і в кожній школі, де можуть сховатися на випадок біди всі учні і вчителі.
Глава Полтавської ОДА Валерій Головко, який ініціював на недавній нараді обговорення ситуації із готовністю бомбосховищ для захисту полтавців, доволі скептично поставився до надто оптимістичних висновків своїх підлеглих щодо стану захисних споруд в області. Він запропонував вивчити досвід організації захисту населення на Сході України, де тривають бойові дії. Як відомо, від постійних обстрілів там потерпають не лише військові, а й мирне населення.
Зі слів біженців із Донбасу, які знайшли собі притулок у Полтаві, чимало з них узагалі нічого не знали про місце розташування бомбосховищ, тому рятувалися, як могли і де могли. Переважно відсиджувалися у підвалах будинків або ховалися у ваннах та туалетах власних квартир, вважаючи їх найнебезпечнішими місцями при обстрілах. Дехто з них у підвалах з дітьми просидів, боячись виходити на вулицю, по місяцю. Вижили в цих «захисних спорудах» не завдяки тому, що їх влада підготувала, а завдяки тому, що прихопили із собою продукти, воду, одяг, ковдри тощо.
Нинішнє життя, з його не лише військовими конфліктами, а й природними катаклізмами, раз у раз перевіряє на витримку і здатність протистояти лиху як населення, так і машину державного управління. І часто виявляється, що під глянцевим капотом престижного державного лімузина приховується чахлий мотор, котрий ладний заглухнути при найменшому перевантаженні. Або вже взагалі давно не працює, але про це ніхто вголос не каже, вдаючи, що все гаразд. Очевидно, розраховуючи на те, що все якось минеться.
Керманичі цього громіздкого механізму в нас дуже часто змінюються. А ті, хто приходить їм на зміну, часто не мають ані найменшого уявлення про принципи роботи двигуна, який має надійно і безвідмовно розкручувати маховик державного управління. Тому, замість капітального ремонту, обмежуються лише фарбуванням про людське око та народженням силисиленної службових інструкцій, які згодом виявляються нікому не потрібними папірцями, бо у життя свої інструкції.
Так може статися і з уже підіржавілим механізмом цивільного захисту населення, зокрема, однією з його складових — захисними спорудами для населення та будівництвом нових, сучасних укриттівбомбосховищ. Звісно, якщо на це є воля та державне мислення тих, хто взявся за кермо державного механізму...
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, м. Полтава