СВЯТИЙ МИКОЛАЮ, ПРИЙДИ ДО НАС... НА ЄВРОМАЙДАН!
Завтра Євромайдан відзначатиме доволі символічну дату — перший місяць з моменту свого існування. Адже саме 21 листопада Кабінет міністрів ухвалив своє сумнозвісне рішення про призупинення європейської інтеграції. І уже надвечір, кількох годин не дочекавшись дев'ятої річниці Помаранчевої революції, на Майдан Незалежності вийшли люди, готові захищати свою європейську мрію.
Нинішній тиждень знаковий ще й тим, що саме в ці дні виповнюється 13 років від початку уже дещо підзабутої політичної акції — «Україна без Кучми». Тієї самої, котра, фактично, поклала початок революційним подіям у новітній українській історії...
А ще — саме цього тижня, а конкретніше, учора, євромайданівці у своєму тісному багатотисячному колі зустріли велике свято — День Святого Миколая.
Попри ці символічні дати, нинішній політичний тиждень не обмежувався майданними подіями. Швидше, навпаки: від початку нинішнього Майдану велика увага його учасників була прикута не стільки до головної площі України, скільки до інших місць. А саме — 15 грудня: до так званих проблемних виборчих округів, і 17-го — до Білокам'яної, куди вирушив Віктор Янукович на зустріч зі своїм російським колегою Володимиром Путіним.
4:1 на користь театру абсурду
Передусім, варто відзначити, що якби не події Євромайдану, то тема довиборів в українському суспільстві стала би головною ще як мінімум два–три тижні тому. У разі, навіть не тріумфального, а, бодай, просто успішного підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, день 15 грудня мав стати першим серйозним тестом для влади на її істинну європейськість. Власне, чимало експертів ще восени зауважували: без постійної євроінтеграційної роботи довиборів могло би просто не бути. Принаймні, поки що.
У нинішніх умовах проведення свята демократії на п'яти округах перетворювалося на ще знаковішу подію. Чимало рядових учасників Євромайдану, та й просто його симпатиків, щиро сподівалися на успіх опозиційних кандидатів, котрий неодмінно став би черговою перемогою для суспільства.
До речі, слідом за цією перемогою могла б послідувати ще одна. Пригадуєте, що позавчора увечері повідомив Арсеній Яценюк? Що під вимогою урядової відставки вже зібрано 223 депутатські підписи і до заповітної цифри «226» не вистачає усього трьох автографів. Є всі підстави вважати, що п'ятеро опозиційних депутатів-неофітів охоче виправили б таку прогалину.
Утім, не так сталося, як гадалося. Факторів, котрі призвели до фактичної поразки опозиції (всього один здобутий мандат з п'яти) — сила силенна. Вочевидь, мали місце і певні недопрацювання та сподівання на те, що опозиційні висуванці зможуть перемогти відносно малою кров'ю, враховуючи нинішні суспільні настрої.
Хоча, звісно, головна причина того, що партія влади, по суті, поповнилася чотирма носіями мандатів, у масових порушеннях. Найцинічніший приклад топтання по виборчому закону стався на 94-му окрузі, що на Київщині. Тут за кілька днів до волевиявлення було знято з реєстрації опозиційного висуванця Віктора Романюка. Рік тому він мав отримувати депутатський мандат після перемоги над представницею ПР Тетяною Засухою. Однак, завдяки діям влади, достовірні результати встановити так і не вдалося.
У результаті — на Романюка почав чинитися неймовірний тиск і він змушений був виїхати за кордон. Саме це стало формальним приводом до зняття його з реєстрації. Попри те, що чинний закон про вибори забороняє скасовувати реєстрацію кандидата уже після його реєстрації. До речі, наявність такої норми свого часу називали однією з найбільших перемог опозиції, котра спільно з «регіоналами» голосувала за чинну редакцію закону про вибори. На практиці виявилося, що неугодні владі норми у потрібний момент просто перестають працювати без жодних пояснень.
Андрію Лозовому — представникові Радикальної партії Олега Ляшка, котрого опозиція в авральному порядку зробила своїм єдиним кандидатом (а, власне, що залишалося?!), виявилося не до снаги змагатися із самовисуванцем від ПР Русланом Бадаєвим. Провладний кандидат отримав понад 58 відсотків, тоді як Лозовий — менш ніж 22.
З інших «цікавинок» цього округу можна виділити результат опозиціонера «до всіх і вся» Юрія Кармазіна. Особисто для автора цих рядків загадка: як йому вдалося отримати рівно (!) 14 тис. голосів підтримки. За результатами підрахунку — це третє місце з 15-ма відсотками. Четвертим же виявився заздалегідь підготовлений «клон» Віктора Романюка — Віктор Романюк. На цю владну технологію купилося 672 виборця, або 0,73%.
На 132-му окрузі (Первомайськ Миколаївської області) усі передвиборні соціологічні заміри показували впевнену перемогу опозиційного кандидата Аркадія Корнацького, в котрого рік тому влада просто зухвало вкрала мандат. Те ж саме продемонстрував і екзит-пол — А. Корнацький випереджав свого суперника, миколаївського «губернатора» Миколу Круглова приблизно на п'ять відсотків. Однак, офіційний підрахунок віддав перемогу саме провладному протеже (47,85% проти 45,31% — в опозиціонера).
Протистояти ще одному опозиційному висуванцю — Миколі Булатецькому — в 194-му окрузі в Черкасах влада в останній момент вирішила силами «співочого ректора» Михайла Поплавського. За інформацією Комітету виборців України, тут було продемонстровано наймасовіші приклади підкупу виборців. Що, поза всякі сумніви, є кричущим порушенням закону.
З іншого боку, важко не погодитися з депутатом Анатолієм Гриценком, котрий, виступаючи зі сцени Євромайдану невдовзі після довиборів, наголосив: «Продаються не бідні, продаються безпринципні! Котрі потім самі скаржитимуться на погане життя...».
«Феномен» Поплавського, до речі, призвів до того, що його опозиційний конкурент М. Булатецький минулої неділі отримав лише 25 тис. голосів підтримки. При тому, що торік за нього проголосувало понад 32,5 тис. черкащан. Утрата семи з половиною тисяч голосів також неабияк насторожує. Хоч би тому, що це — єдиний випадок на усі проблемні округи — всі інші люди, що балотувалися повторно, лише додавали.
Нічого не змогла влада вдіяти лише на 197-му округу. Опозиційний кандидат Леонід Даценко впевнено переміг самовисуванця Сергія Червонописького, отримавши 63,5%; щоправда, результати ексзит-полів давали Даценкові понад 70%.
Що ж до столичного округу № 223, то тут ситуація найбільш незрозуміла. Здобути перемогу в революційному Києві для опозиціонера, це — ніби, аксіома. А тому представник «Свободи» Юрій Левченко просто був зобов'язаний перемагати свого конкурента, екс-керівника Шевченківського району столиці Віктора Пилипишина (до речі, це — єдиний округ, де силами мірялися ті самі опоненти, що й торік). Навіть попри опозиційну риторику Пилипишина в рекламних роликах на «5 каналі» (!!!) й інші фактори.
Результати екзит-полів показали перемогу Юрія Левченка з різницею у понад 12 відсотків. Однак, офіційна арифметика вивела на перше місце саме його конкурента (44,89% проти 40,58% — у Левченка).
В автора цих рядків складається враження, що влада будь-що намагалася не допустити до перемоги опозиціонера саме в столиці. Це їй потрібно було на рівні підсвідомості. Адже торік саме опозиційні кандидати отримали звитягу в Києві у 12 округах з 13 існуючих.
Нині з боку опозиції варто очікувати судових позовів та намагань ще раз провести перевибори. Однак, позитивних результатів це, вочевидь, не дасть. Хоча формула «Не тратьте, куме, сили» тут, мабуть, недоречна. Засоби тиску мають бути в усьому. До того ж, не варто забувати, що й судові позови відбуватимуться під акомпанемент Майдану.
Ключовий висновок, що його роблять експерти після цих довиборів — необхідність зміни законодавства. За нинішніх умов — завдання також майже нездійсненне. До того ж, як показує практика, владі нічого не вартує ігнорувати навіть чинні норми закону. Та, все ж, домагатися корекції закону просто необхідно. І бажано повернутися до пропорційних правил, доповнивши їх нормою про відкриті списки. Це особливо актуально, оскільки одна з ключових вимог Майдану — дострокові вибори до Верховної Ради.
І ще одне. Довибори в п'яти округах сміливо можна назвати репетицією перед президентськими перегонами. Порушення та фальшування перетворюються на норму. І тут нинішня влада — не оригінальна. Достатньо пригадати 2004-й рік, коли навесні в Мукачевому, що на Закарпатті, відбувалися вибори мера. На той момент — найбрудніші і найцинічніші за всю історію Незалежної України. Що було в загальнодержавному масштабі через півроку, напевно, нагадувати не потрібно...
Політичний «електронний браслет»
Утім, виборна тактична поразка не завадила українським громадянам уже через два дні зібратися на чергове велелюдне віче. Уперше воно відбувалося не у вихідний, а у вівторок увечері. Саме того дня Віктор Янукович фіксував на папері своє порозуміння з Володимиром Путіним.
Для цивілізованого світу ситуація — ще абсурдніша, ніж із виборами. В умовах, коли в державі спостерігається небачена політична криза, коли більшість народу виступає за європейський вектор розвитку, здійснювати вояжі в протилежному напрямку, та ще й візувати там якісь документи... Логічного пояснення тут немає ні на йоту. Є лише емоції, котрі доводиться хоч якось приборкувати, намагаючись «розшифрувати» нову порцію українсько-російських домовленостей.
Чимало експертів уже висловилися щодо цього, назвавши обіцяний 15-мільярдний кредит для України та зниження ціни на газ — безкоштовним сиром у мишоловці, коротким повідком, зашморгом тощо. В автора цих рядків чомусь виникає інша аналогія. Нинішні поступки від північного сусіда — це щось на зразок електронного браслета, котрий одягають підозрюваному для унеможливлення ним вільного пересування.
Перетворення України в поліцейську державу, котре карколомними темпами відбувається останніми роками, накладає відбиток і на так звану політичну еліту. Офіційний Кремль отримав можливість слідкувати за кожним кроком нашої держави. І доки такий умовний «браслет» вітчизняне керівництво не зніме, ухвалювати самостійні геополітичні рішення воно просто не здатне.
Попри всю зовнішню привабливість нових газових та кредитних цифр, експерти вказують на чималу кількість потенційних загроз. Звісно, найбільша — це намагання приховати інформацію про те, що ж Янукович пообіцяв своєму візаві навзамін? Не чекати нічого хорошого від подібних дій влада уже привчила своїх громадян. Скажімо, перед підписанням так званих «Харківських угод» (де йшлося про продовження оренди перебування Чорноморського флоту), також, нібито, ніщо не віщувало подібних «реверансів».
Та й нині, напередодні московського візиту, українські урядовці наввипередки демонстрували якісь папери, переконуючи громадськість, що на переговорах ітиметься лише про співпрацю в авіаційній сфері, поновлення вигідних для нашої держави металургійних поставок тощо. Скажіть, хтось чув від офіційних осіб, бодай натяк на 15-мільярдний кредит? Отож бо й воно! І про кредити, і про газові знижки говорилося лише на рівні чуток. А це — аж ніяк не ознака цивілізації, коли чутки містять важливішу інформацію, ніж офіційні повідомлення.
Більше того, фахівці вже підрахували: кредити МВФ (щодо отримання яких робота завжди настільки прозора, що й комар носа не підточить) можна було отримати на вигідніших умовах. Але там потрібно було виконати низку вимог. Українські урядовці зумисне завжди акцентують увагу лише на тому, що пов'язано з комунальними платежами. Але ж вимоги цивілізованих фінансових інституцій містять і багато чого іншого. Скажімо, необхідність проведення переоснащення енергоємних виробництв (яке давно перезріло)...
Що ж до зниження ціни на «блакитне пальне», то відразу після бравурних повідомлень про цифру 268,5 долара за тисячу кубометрів послідувала значно стриманіша інформація — ціни переглядатимуться щоквартально. Навіщо це робиться, як не для контролю за геополітичною поведінкою України за допомогою умовних «електронних браслетів»?..
До того ж, верхньої цінової межі на російський газ у змінах до контракту не зафіксовано. Отже, чому б не припустити, що за певних обставин «Газпрому» заманеться зробити ціну ще вищою, ніж була та, про яку свого часу домовлялися «папєрєднікі» чинної влади.
Залишаються питання і стосовно потенційного руху України в бік так званого Митного союзу. Будь у Віктора Януковича воля, він, вочевидь, підписав би відповідні документи просто зараз, попри всі застереження від громадськості. Але він чудово розуміє, що переважна більшість українського суспільства нині реагує на словосполучення «Митний союз», як бик на червоне.
Поки що Путіну достатньо того, що українське керівництво носитиме політичні «електронні браслети»... До речі, не варто забувати і про ідею Кремля уже найближчим часом трансформувати Митний союз у щось глобальніше — так званий Євразійський союз. Саме тому українським громадянам і опозиційним лідерам, зокрема, слід постійно бути пильними. Нинішня пауза — лише тимчасова і тривати вона може дуже недовго.
* * *
Власне, щодо перспектив самого Євромайдану, то він і не збирається брати якусь паузу. Боротьба за відстоювання тієї частини вимог, чиє вирішення можливе лише внутрішніми рішеннями, триває.
Тут доречно буде нагадати події тринадцятирічної давнини, коли у 2000-му році починалася акція «Україна без Кучми». Тоді напередодні новорічних свят протестувальники пішли з Майдану, залишивши лише один символічний намет. А повернутися на головну площу країни після Різдва уже просто не змогли...
Учора був не лише 29-й день існування Євромайдану, а ще й перший день новорічно-різдвяного циклу 2013–2014. Погодьтеся, що нечасто випадає ось так відзначити День Святого Миколая. З наметами і польовими кухнями, з барикадами і головною ялинкою, прикрашеною національними знаменами, з тисячами усміхнених облич і очима, повними надії. Надії не на конкретне особисте щастя. Надії за долю рідної землі... Не знаю, як ви, а я просто не вірю, що Святий Миколай може залишити поза своєю увагою таке святе бажання мільйонів українців.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»