ТО БУЛИ ДНІ, СПОВНЕНІ ТРИВОГИ І ДРАМАТИЗМУ...
Коли на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, і мирний атом вийшов з-під контролю людини, першими, хто прибув для його угамування, були люди в погонах: військовики Радянської армії, працівники МВС, КДБ, інших силових відомств.
Вони, як писав згодом відомий академік Валерій Легасов, «зробили все і навіть більше для того, щоб наслідки цієї катастрофи не стали у десятки, а то й сотні разів жахливішими».
Нині люди, які ризикували своїм здоров'ям і життям заради прийдешніх поколінь, діляться спогадами про ті тривожні дні.
14 ГРУДНЯ — ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ УЧАСНИКІВ ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ АВАРІЇ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС
Полковник запасу Володимир Зінкін, на Чорнобильську станцію прибув уранці 26 квітня:
— Про події, пов'язані з Чорнобильською катастрофою, сказано і написано багато. Я ж хочу розповісти про своїх підлеглих, колег, з якими працював на станції: солдатів, офіцерів і генералів Радянської армії. Вони ціною свого здоров'я і життя врятували Україну від ще більш трагічних наслідків.
Серед них, якщо відверто, були різні люди, але переважна більшість чесно виконала свій військовий, професійний і людський обов'язок.
Хочу і ось що підкреслити. У ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи брали участь понад 600 тисяч чоловік, в основному військовики. Однак потреби в залученні такої кількості людей не було. На жаль, влада вирішила, що чим більше громадян працюватиме на станції, тим скоріше буде покінчено з наслідками катастрофи. Тому багато призваних із запасу військовиків змушені були просто тинятися, опромінюючись.
Полковник у відставці Володимир Гребенюк, у 1986-му командував полком Цивільної оборони:
— Наказ здійснити марш до Чорнобильської станції я отримав серед ночі. Прибувши до полку, спільно зі своїми заступниками викликав до частини всіх офіцерів. Протягом 30 хвилин ми сформували колону, до якої увійшли десятки одиниць спеціальної техніки, і годині о п’ятій ранку залишили розташування частини.
По прибутті до Прип'яті — міста, де жили працівники станції, побачили багато людей із дітьми, які прогулювалися вулицями. Мені здалося, що трапилася якась прикра помилка, бо ж у разі вибуху, про який мені повідомили зі штабу Київського військового округу, місто зазнало б значного радіаційного забруднення, і його жителі повинні були б сидіти по квартирах.
Словом, у глибині душі я сподівався, що наш марш є не чим іншим, як черговим навчанням. Та коли побачив схвильованого начальника штабу Цивільної оборони України генерал-лейтенанта Миколу Бондарчука, по одному його вигляду зрозумів, що це ніякі не навчання...
Десь о годині десятій ми почали дезактивацію міста, поливаючи вулиці спеціальним розчином. Водночас екіпаж військових машин під командуванням старшого лейтенанта Логачова почав проводити радіаційну розвідку як території самої станції, так і прилеглих до неї територій.
Коли він доповів мені про результати, я усвідомив: сталася велика біда...
Підполковник у відставці Анатолій Кузинов, улітку 1986-го командував підрозділом, який брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи:
— Полк, у якому я на той час проходив службу, дислокувався в Ленінградському військовому окрузі, неподалік радянсько-фінського кордону. Почувши про аварію в Чорнобилі, ми, чесно кажучи, не дуже цим переймалися. Офіційно було сказано, що «рівень радіації суттєво не зріс і загроз здоров'ю і життю людей немає». Коли ж дізналися, що на базі полку формується підрозділ, який відряджатимуть до Чорнобиля, до нас дійшло, що влада щось недоговорює...
Коли ж я як командир роти прибув на станцію, то остаточно зрозумів, що тут сталося. Моїми підлеглими були так звані партизани — військовозобов'язані, призвані із запасу. Середній вік — 30–35 років. Вони переважно всі мали сім'ї, дітей, але жоден із них ніколи не відмовився від виконання наказу. Можливо, мені так поталанило з підлеглими, проте всі вони показали себе в Чорнобилі справжніми чоловіками, і я й досі пам'ятаю прізвища багатьох із них.
Радіація — ворог невидимий. І він підстерігав нас практично всюди, не було клаптика землі, де можна було б сховатись од неї.
Сержант запасу Віталій Гарячук, у 1986-му — робітник одного з підприємств Вінниці:
— Коли я почув по радіо про аварію на Чорнобильській станції, то не надав цьому значення, пропустивши, як мовиться, почуте повз вуха. А через кілька днів мене викликали до військкомату, повідомивши, що мене призивають на військову службу і відправляють до Чорнобиля.
Я тоді не розумів усієї тієї небезпеки, на яку мені і моїм товаришам доведеться наражатися, тому й не хвилювався...
На станції ми зрізали бульдозерами верхні шари ґрунту, найбільш просякнуті радіонуклідами, і відвозили в так звані могильники — глибоко вириті траншеї, куди і скидали цей ґрунт. Водночас завантажували у величезні мішки пісок, глину, підчіплюючи їх до вертольотів, які скидали це все у зруйнований реактор.
Підполковник у відставці Михайло Покиньборода, навесні 1986-го — начальник управління ДАІ Київського облвиконкому:
— Хочу сказати кілька добрих слів про водіїв, задіяних для евакуації жителів Прип'яті. Незважаючи на те що вони простояли на відкритій місцевості по 12–18 годин, перебуваючи у невіданні, ніхто з них не обурювався, не розвернувся і не поїхав: евакуацію вони провели організовано.
Прибувши до Прип'яті, був вражений запахом озону. Потім від атомників довідався, що це — перша ознака високої, смертельної радіації. А наші люди несли в цих місцях службу, і не кілька хвилин, а по кілька годин, наприклад на шляхопроводі, який був накопичувачем автобусів.
З контрольного поста ДАІ поліського напрямку, де мої колеги цілодобово перевіряли транспорт, котрий приїжджав-від'їжджав, постійно спостерігали зруйнований реактор і сірий струмінь над ним. Із настанням сутінок небо над ним набувало багряно-червоного забарвлення, повітря над станцією світилося. Хоча фахівці і попереджали про те, що з реактора викидаються десятки тисяч рентген, насамперед радіоактивного йоду, однак йодну профілактику особового складу ніхто не проводив.
З чорнобильцями спілкувався Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»