ЄВРОМАЙДАН: РОБОТА НАД ПОМИЛКАМИ
Упродовж нинішніх буремних майданних днів найяскравішим спогадом автора цих рядків став вечірній прямий ефір на Першому національному телеканалі від 16 листопада 2004 року. Того дня в телестудії зійшлися тодішні конкуренти в боротьбі за президентське крісло — Віктор Ющенко та Віктор Янукович. Останній зі штучно намальованою посмішкою, що більше нагадувала вишкір, упевнено пояснював першому, що він сам та його команда, фактично, уже прийшли до влади. «И нас отсюда не выдавят!», — самовпевнено пообіцяв офіційний кандидат від тодішньої влади.
Відтоді минуло понад дев'ять років, і «політичної води» в державі спливло стільки, що можна було б створити багатотомний «океан спогадів»... Проте саме тепер Віктор Янукович усіляко намагається реалізувати ту давно дану своєму опонентові (і всьому суспільству, до речі) моторошну обіцянку.
Дві поважні пані та троє попередників
Методи чинного глави держави тим цинічніші, чим безглуздіші. В одній із попередніх публікацій ми вже звертали увагу на те, що саме непередбачувана поведінка Віктора Януковича неабияк гуртує українців із різних регіонів. Напрошується навіть певна аналогія з діями керівництва Російської Федерації в часи найбільшого поступу України на шляху до асоціації з Євросоюзом. Пригадаймо слова окремих політиків та політологів: найбільшим творцем українського патріотизму став Володимир Путін, який своїми торговими війнами та запланованими обмеженнями неабияк налаштував більшість українців на європейський вектор, і котрий, утім, наразі так і залишається нереалізованим.
Нинішні геополітичні шарахання Віктора Януковича разом із його впертим небажанням іти на жодні компроміси, зробили Євромайдан не просто подією, а цілим явищем. Скажімо, на відміну від Помаранчевої революції, нинішні події умовно можна поділити на кілька серйозних етапів. Причому, їхній часовий проміжок — абсолютно нетривалий, однак кожен має всі ознаки якогось незавершеного циклу.
Останній цикл, станом на сьогодні, розпочався о першій годині ночі з вівторка на середу. Саме тоді підготовлені за півтори доби до цього правоохоронці зазіхнули на територіальну цілісність нинішнього Євромайдану. Хтозна, чому для наступу було обрано саме цю дату, адже попервах здавалося, що спроба ліквідації Євромайдану відбуватиметься напередодні — у ніч з понеділка на вівторок. Принаймні, 9 грудня нагнітання напруженості цілий день було значно відчутнішим. Але тієї ночі все обмежилося лише ліквідацією кількох барикад, зведених мітингувальниками у безпосередній близькості до урядових приміщень.
До речі, чимало спостерігачів небезпідставно вважають, що ліквідація саме цих барикад (передусім тієї, що кілька днів гордо трималася на розі вулиць Банкової та Лютеранської), потрібна була Януковичу для того, щоб без зайвих нервів почати реалізовувати свій план з елементарного заговорювання проблеми. 10 грудня в гості до Президента завітали дві поважні пані зі Сполучених Штатів та Європейсього Союзу — Вікторія Нуланд та Кетрін Ештон, а також троє його попередників — Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко.
Лейтмотивом усіх зустрічей був заклик до незастосування сили та пошуку шляхів до хоч якихось переговорів. Щоправда, відеозвітів про переговори Януковича із заступницею держсекретаря США та верховною представницею ЄС з питань зовнішньої політики вітчизняні телеканали не демонстрували. Але можна не сумніватися: конкретики в них було значно більше, ніж на зустрічі трьох екс-глав держав із чинним.
Перегляд змонтованої телетрансляції цього дійства залишив надзвичайно гнітюче враження. Жоден із попередників Януковича не насмілився поставити Вікторові Федоровичу запитання щодо політичної кризи руба. Притому, що таке моральне право існувало в усіх трьох, адже всі екс-президенти так чи інакше стикалися зі схожими ситуаціями. І кожен із них примудрявся вирішити конфлікт, не доводячи ситуацію до повного абсурду, як це відбувається зараз.
Леонід Кравчук, ще бувши головою Верховної Ради УРСР ХІІ скликання (котра згодом трансформувалася в парламент України), змушений був «розрулювати» студентський протест «на граніті». У ті часи намети на колишній площі Жовтневої революції справді були небаченим дійством. У Леоніда Макаровича вистачило такту поспілкуватися з молоддю і навіть запросити їхнього лідера Олеся Донія виступити в парламентських стінах. Принаймні, частина вимог голодуючих студентів була вирішена. Зокрема, у відставку пішов уряд Віталія Масола. Та й до здобуття Україною незалежності залишалося рукою подати.
Криза 1993-го взагалі поставила Кравчука перед непростим вибором подальшого перебування на президентській посаді. І він погодився на дострокові вибори глави держави. Вочевидь, у своїй повторній перемозі він тоді не сумнівався, однак то вже — інше питання.
Упродовж десятилітнього панування в політиці Леоніда Кучми криз вистачало. Найпоказовіша трапилася наприкінці його активної кар'єри. І пов'язана була саме з Віктором Януковичем, котрого тоді Кучма офіційно проголосив своїм «інфантом». Одним із найбільших досягнень Помаранчевої революції стало те, що протиборним сторонам за участі міжнародних посередників упродовж 17 днів вдалося знайти вихід зі, здавалося, безнадійної ситуації.
Нарешті, Віктор Ющенко у 2007-му, будучи президентом зі значно меншими повноваженнями, змушений був чотири рази видавати указ про розпуск ВР п'ятого скликання. Баталій вистачало, саме лише намагання міністра внутрішніх справ Василя Цушка виламати двері в Генпрокуратуру чого варте. Однак Ющенкові стало глузду усе вирішити шляхом консультацій з тодішніми прем'єром Януковичем та спікером Морозом. Між іншим, консультації ці відбувалися у приміщенні президентського секретаріату, до дверей якого міг спокійно підійти будь-хто. Журналістам навіть вдавалося сфотографувати силуети перших осіб держави, котрі час від часу підходили до вікна кабінету № 1. Зараз можна, навіть у більш мирний час, подумати про щось подібне?..
Штурми та... поразка донецького «Шахтаря»
Словом, діалог двох Вікторів та двох Леонідів більше нагадував не реальний пошук виходу з кризи, а посиденьки колишніх однокурсників з приємними й не дуже спогадами, де Кравчук з Кучмою ще й примудрилися заплутатися щодо того, хто кого й коли звільняв з посади.
Навіть за таких обставин попередники Віктора Януковича донесли до його вух свій лейтмотив: розв'язання конфлікту має бути без застосування сили. Янукович зі своєю стандартною в таких випадках напускною посмішкою заявив, що все почув і ухвалить рішення. Враховуючи решту запланованих акцій, можна було сподіватися, принаймні, на тимчасове замороження ситуації на висхідних точках.
Але того-таки дня увечері з розіграшу Ліги чемпіонів вибув донецький «Шахтар». Улюблена команда чинного гаранта програла «Манчестер Юнайтед», і настрій Януковича, вочевидь, так зіпсувався, що він вирішив підняти його спробою розгону Євромайдану.
Звичайно, це жарт, проте й перемоги над українськими громадянами, що фактично стали його політичними опонентами, Янукович не здобув. Євромайдан перевершив сам себе, мобілізувавшись на боротьбу з «Беркутом», «Грифоном» та іншим «птаством» за лічені хвилини. Тисячі киян, почувши про штурм, покидали свої оселі і масово вирушили на Майдан Незалежності на таксі, а то й пішки. Окремого доброго слова заслужили тієї ночі й таксисти. Непоодинокими були випадки доставки мітингувальників до серця революції безплатно.
Правоохоронне море також вражало. Було таке відчуття, що хлопців у чорних круглих шоломах звезли до Києва з усієї держави. Цього разу вони не вимахували своїми кийками так зухвало, як 30 листопада та 1 грудня, та все ж без побитих мітингувальників, зокрема і серед опозиційних народних депутатів, обійтися знову не вдалося.
Від скептиків доводилося чути, що «Беркут» «енд компані» просто не пускали в хід усіх своїх «талантів». І саме тому мітингувальники зуміли отримати неабияку тактичну перемогу. Як прямий очевидець тих подій, дозволю собі не погодитися з таким твердженням. Швидше, «беркутівці» просто не очікували аж такого натхненного спротиву від оборонців Євромайдану. Особливо, коли йшлося про захист головного штабу у приміщенні Федерації профспілок України та Київської міської ради.
З іншого боку, є підстави вважати, що далеко не всі представники правоохоронних органів воліють продовжувати виконувати відверто незаконні накази чинної влади. До того ж багато мітингувальників намагаються робити все, щоби, бодай, пом'якшити тверді серця бійців.
У понеділок та вівторок чимало людей у шоломах, нарешті, вже не відмовлялися від пропонованого чаю, а подекуди й від бутербродів. Щоправда, бували випадки, коли налагоджений контакт кудись зникав разом із появою котрогось із керівництва...
Битва з драконом
Хоч би там як, а позавчора, пізно увечері, опозиційні лідери з'явилися на сцені Євромайдану під значно оптимістичніший настрій люду, ніж напередодні. Лідер «Батьківщини» Арсеній Яценюк наголосив, принаймні, на трьох опозиційних перемогах. Найголовніша, звісно, це — збереження позицій, попри нічний та ранковий штурми «Беркуту».
Другий успіх був пов'язаний зі зверненням Віктора Януковича, котре прозвучало буквально за годину до протестувального вечірнього тріумфу. З телеефіру гарант оголосив про бажання розпочати загальнонаціональний діалог для врегулювання ситуації. Подія — дуже неоднозначна. З одного боку, щоб домогтися навіть такої заяви від Януковича, потрібно, справді, здійснити геройський вчинок (що, власне, усі мітингувальники й роблять уже 22 дні).
З іншого — варто було побачити, з яким виразом обличчя Віктор Федорович вимовляв, здавалося б, такі прості слова. На його обличчі читалася така ненависть до всього, що пов'язано з буд-якими майданами, що коли б автор цих рядків був на місці опозиційних лідерів, у нього не виникло б ані найменшого бажання про щось говорити з цією людиною.
Схоже, що в опозиційного тріо після такого «запрошення» до круглого столу, яке на ділі сталося в ніч з вівторка на середу, настрої схожі. Принаймні, Арсеній Яценюк заявив, що перш ніж починати переговори, опозиційним політикам потрібно отримати мандат від Майдану. Відтак не виключено, що найближчими вихідними на громадян України очікуватиме ще одне мільйонне всенародне віче.
Узагалі, в умовах будь-якої політичної кризи (а тим паче настільки всеохоплюючої, як нині в нашій державі), першою на компроміс має йти влада. Це — аксіома для початку діалогу, інакше протести просто нівелюються, а режим починає перетворюватися на диктаторський.
Навряд чи в найближчому президентському оточенні цього не усвідомлюють. Швидше тут просто від самого початку було узято курс саме на поступове придушення будь-яких спроб на публічне висловлення альтернативних владним думок. Зрештою, чому от уже багато років мовчать шахтарі? Та тому, що такі методи чинної влади пройшли успішну апробацію на Донбасі. Такі самі методи нині влада вперто застосовує на всій території України і відверто дивується: чому ж тут не проходить, адже раніше все було так гладко?..
Саме тому нині дуже важливо, щоб до акцій протесту приєднувалося якомога більше шахтарів чи й просто мешканців так званого «базового» для партії влади регіону. Янукович має відчути, що він втрачає свої, колись непорушні тили. І тоді протистояти йому стане значно легше. Присутні на Євромайдані представники Донеччини, пліч-о-пліч стоячи проти «Беркуту» позаминулої ночі з вихідцями з інших областей, запевняли: їхні земляки уже майже готові до вояжів на Київ. Можливо, нинішня зухвалість влади якраз і стане останньою краплею.
Нарешті, третій успіх, про який було заявлено опозиційними лідерами, це — процес поступового звільнення політичних в'язнів. Утім, тут також далеко не все так однозначно. По-перше, саме ситуація з ув'язненням простих громадян — активістів Євромайдану остаточно показала, чому Янукович так рідко йде на будь-які прояви милосердя. Річ у тім, що таке милосердя публічно руйнує стратегію його технологів на те, що Президент не може втручатися в роботу прокуратури чи судів. Коли Янукович демонструє прояви якоїсь людяності, усім стає очевидно: збудована ним система влади нині функціонує так, що без його дозволу жоден посадовець навіть чхнути не може. І це, насправді, просто-таки колосальна проблема.
По-друге, процес «помилування» політв'язнів відбувається якось дуже дивно. На тлі того, що дехто зумів вийти з-за ґрат, так звані судові вердикти наздоганяють інших. Саме так сталося, наприклад, зі студентом Романом Тесленком. Рішенням одного з найодіозніших судів держави — Печерським районним у столиці — хлопця було попередньо заарештовано на два місяці (стандартний термін для останніх днів) за буцімто організацію масових заворушень біля КМДА 1 грудня. Усе це більше нагадує боротьбу з казковим драконом, у якого на місці однієї зрубаної голови тут-таки виростають дві нові...
* * *
Та все ж спроби влади розігнати Євромайдан були схожими на елементи агонії. Черговий тест на підтвердження цього може відбутися уже найближчим часом. І лакмусовим папірцем повинна стати поведінка політиків, що представляють партію влади. Принаймні, учора й позавчора, тобто по гарячих слідах після мужнього захисту мітингувальниками своїх позицій, у суспільстві знову, як і після 30 листопада, заговорили про можливість переформатування парламентської більшості.
Звісно, це вже тема для дещо інших роздумів. Хоча ключовий висновок з усього цього напрошується сам собою. Змінити чинну владу сьогодні, після майже чотирьох років правління Віктора Януковича, справді, здатен тільки народ. І нинішній героїзм Євромайдану — величезний, однак лише перший крок до цього. Виправляти помилки завжди нелегко. Але коли роботу над такими помилками робить уся громада, та ще й на очах усього світу, успіх неодмінно прийде. Навіть коли опоненти впевнені, що їх із влади «не выдавят»...
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»