ВІЗЬМІМО СОБІ ВСЕ ГАРНЕ, ПРАВДИВЕ, ВИСОКЕ І ЛЮДЯНЕ...
«Ще не вмерла Україна, але може вмерти: ви самі її, ледачі, ведете до смерті! Не хваліться, що живе ще наша воля й слава: зрада їх давно стоптала, продала, лукава... Не пишайтеся ж у співах ви козацьким родом: ви раби, хоча й пани ви над своїм народом». Це — рядки з вірша «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн», який написано ще 1898 року. Його автор — Борис Дмитрович Грінченко.
9 ГРУДНЯ — 150 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА ГРІНЧЕНКА (1863–1910), УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА
А ось витяг із його «Листів з України Наддніпрянської». «Сумно, сумно стане тому, хто подивиться тепер по нашій Україні! Вся країна розбилася на два виразні табори — панів та мужиків, інтелігенцію та народ. Першими іменами звуть сі табори мужики, а другими — пани. Розрізнило їх багато речей: і соціальні обставини, і економічні, і просвітні. І правами, і заможністю, і просвітою (хоча здебільшого тільки позверховною) відрізнився пан од мужика. Та додається ще одна річ, і ся річ розрізняє їх украй: пан зрікся своєї національності. Еге, пан забув або не хоче пам’ятати, що він — українець. Він одкидає від себе все українське, часом силкується навіть виявляти себе більшим москалем, ніж самі москалі, а мову свою зневажає як жаргон».
І далі, поставивши запитання, що ж робить інтелігенція в цей час, Борис Дмитрович робить такий висновок: «Або нічого не робить, а тільки заживає життям, або змосковлює народ, або, в ліпшому випадкові, згорне руки й каже зітхаючи: нічого не вдієм — так уже нам судилося: москалями стати».
Навіть із цих коротких уривків стає зрозумілим ставлення Бориса Дмитровича до української псевдоінтелігенції. Він засуджує її бездіяльність і пасивність, адже народ страждає, нехтуються національні інтереси, панує духовна неволя в душах людей. Закликаючи всіх ставати до лав «сміливих борців, що серед бур похмурих днів за рідний край, за нарід свій, за долю-волю йдуть у бій», поет пише: «О, скільки сліз повинні ми утерти, о скільки пут повинні розітнуть, скількох слабих одрятувать од смерті, скільком сліпим їх очі повернуть!»
У приклад він ставить людей високої мужності і честі, які не словами, а ділами добували свободу і щастя своєму народу. У його творі «Смерть отаманова» прославлено козацького вожака, який усе своє життя присвятив боротьбі за свободу рідного краю: «Багато за волю він крові пролив, за Січ і за рідну Вкраїну! На дужому тілі він ран не лічив, живий повертався із лютих боїв, хоч бивсь завсігди до загину».
Високими моральними і духовними рисами наділений герой балади «Іван Попович», який, аби врятувати людей від ворога, добровільно пішов на поміст і поклав свою голову під сокиру. Вражає своєю одержимістю, мужністю юна кубинська дівчина — героїня віршованої поеми «Матільда Аграманте», яка нарівні з чоловіками виборювала в колонізаторів незалежність своєї країни.
Але й життя самого Б. Грінченка є прикладом самовідданого служіння інтересам свого народу. Назву напрями його діяльності з посиланням на постанову Верховної Ради України «Про відзначення 150-річчя від дня народження Бориса Грінченка» — педагог, письменник, перекладач, літературознавець, учений, мовознавець, етнограф, лексикограф, автор славнозвісного «Словаря української мови».
Вражаючись такому обсягу роботи, дослідники наводять слова відомого композитора Миколи Лисенка: «Здавалося, що цей діяч, обвівши духовним зором Україну з краю в край, спостеріг, зрозумів тяжке і безпомічне її становище і вирішив віддати життя своє на службу їй, кинувшись самотужки обслуговувати потреби її».
Часто згадуються й підрахунки вчених, за якими, щоб стільки зробити, скільки зробив Борис Грінченко, потрібно було спати 3–4 години на добу. Тільки творчу спадщину великого просвітителя, згідно з даними окремих публікацій, можна вмістити не менше як у п’ятдесят томів. Вище я навела витяги з його віршів, але писав він не тільки поезію. В українську літературу другої половини XIX — початку XX сторіччя Борис Грінченко (псевдоніми — П. Вартовий, Іван Перекотиполе, Василь Чайченко, Б. Вільхівський) увійшов як майстер малої й середньої прози.
У його доробку — близько п’ятдесяти оповiдань, чотири великi повiстi — «Сонячний промiнь», «На розпуттi», «Серед темної ночi», «Пiд тихими вербами». Заявив він про себе і як драматург, кращі п’єси якого були в репертуарі корифеїв українського театру — М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Заньковецької. Провідною темою як лірики, так і прози письменника стало патріотичне чуття, переплетене з гострим болем за тяжке життя свого народу.
У передмові до збірки «Під хмарним небом» він пояснив це так: «Невесела книжка: журба та сум та часом поривання боротися за яснішу долю, — ледве блисне іноді щось веселіше. Не повеселить така книжка, хіба засмутить читача! Та не вкрай винен за це і автор! Це південне наше небо, що повинно було б сяяти живучим сяєвом, — дуже воно нахмарене. А під хмарним небом не заспіваєш веселої пісні...»
Дбаючи про національне відродження, Борис Дмитрович не тільки обґрунтував ідею національної школи, а й багато зробив для реалізації цієї ідеї. Він написав низку статей про школу і для школи, в яких порушено проблеми становлення та розвитку національної культури й освіти, навчально-виховної діяльності різних типів шкіл.
У праці «Народні вчителі і вкраїнська школа» підкреслено: «Що на Вкраїні повинна бути українська школа — про це нема чого сперечатися. Хто цього не признає, той не педагог, не вчитель, — той тільки чиновник — обруситель. Української школи вимагають найвищі основні принципи педагогії: за українську школу говорить сама практика діла. Без народної мови нема і не може бути народної просвіти».
Попри те що влада змушувала проводити русифікаторську царську політику, Борис Дмитрович, працюючи вчителем більше десяти років, в позанавчальний час знайомив дітей з українською граматикою та літературою, влаштовував колективне читання українських книжок. Прагнучи ознайомити дітей з творами Кобзаря, склав дві збірки «З Шевченкового «Кобзаря», яку писав від руки, і «Кобзар» Шевченків для дітей».
У 1888 році, коли «не вільно було друкувати ніяких українських книжок до науки дітям чи дорослим», він склав «Українську граматику до науки читання й писання». Дбаючи про майбутнє селянських дітей, порушив питання про створення широкої мережі добре організованих сільськогосподарських шкіл для випускників початкової школи, що, на його думку, сприяло б підвищенню культури праці, а отже, і життєвого рівня селян.
Як згадувала дружина великого просвітителя Марія Грінченко-Загірня: «...хоч і не вкраїнською була школа в Олексіївці (село, в якому вони працювали. — Авт.), та все ж, вивчившися, учні знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатних письменників і про їх писання, знали про тяжке безправне становище України... І свої знання уміли висловити путящою українською мовою».
Водночас цей педагог постійно дбав про підвищення загальноосвітнього і культурного рівня всього народу. Так, працюючи на різних посадах у губернському земстві Чернігова, до якого родина переїхала у 1894 році, організовує видання змістовної бібліотечки народнопросвітніх книжок.
Аби здешевити видавничий процес, подружжя Грінченків безкоштовно переписувало та редагувало рукописи, правило коректуру, а також виконувало всі адміністративні функції. Завдяки цій праці вийшло 50 книжок для народу неймовірно великим для того часу тиражем — 200 тисяч примірників. Серед них — твори П. Грабовського, Є. Гребінки, М. Коцюбинського, Ю. Федьковича, Т. Шевченка, а також самого Грінченка та його дружини Марії Миколаївни.
«Без грошей, зайнятий службою..., він сам з жінкою написав і видав за короткий час більше, мабуть, книжок, ніж їх видало все українське громадянство після 1876 року. Якої треба було енергії, праці і упертості, щоб при тодішніх цензурних умовах видавати таку силу книжок», — писав про нього визначний громадський діяч, благодійник, публіцист, меценат української культури Євген Чикаленко (1861–1929).
Працюючи в Чернігові, разом із дружиною Борис Дмитрович займався упорядкуванням Музею української старовини В. Тарновського, брав активну участь у роботі нелегальної «Чернігівської громади», програма якої мала на меті протидіяти самодержавству. На прохання громади письменник написав брошуру «Нарід у неволі», в якій звернувся із закликом до європейської громадськості не підтримувати колонізаторської політики самодержавної Росії щодо України.
А в 1901 році члени редакційної колегії журналу «Киевская старина» запропонували Борису Дмитровичу доопрацювати матеріали для словника української мови. Щоб узятися за цю справу, родина Грінченків у 1902 році переїхала до Києва. Борис Дмитрович не лише впорядкував та відредагував переданий йому лексичний матеріал, але й додав тисячі нових слів із народної та писемної мови. Праця, завершена у 1904 році, здобула високу оцінку фахівців.
Так, відомий український політичний діяч, історик і літературознавець Дмитро Дорошенко (1882–1951) констатував: «Не маючи своєї національної (на Україні російській) школи, ми досі виучуємо нашу мову тільки з книжок та часописів. Словарь Б. Грінченка служитиме прекрасним регулятором і підручником для такого виучування — однаково для своїх і для чужих. Він служитиме також найкращим доказом багатства, ріжнородності й гнучкості нашої мови, служитиме покажчиком великої духовної роботи, яку виконав наш народ протягом століть, виробляючи собі найпотрібнішу і найдорожчу культурну зброю — мову, це справжнє дзеркало своєї душі, образ національної вдачі. І може, малодушні сини цього народу, що з такою злочинною легковажністю кидають мову своїх батьків, навчаться більше поважати і цінити це предківське надбання».
Слід зазначити, що київський період життя більшість дослідників називають вершиною громадської діяльності Б. Грінченка — він вступив до Київської української громади та до Загальної безпартійної української організації; став спочатку одним з організаторів Української демократичної, потім одним із засновників Української радикальної і, нарешті, лідером Української демократично-радикальної партії; багато уваги приділяв організації української преси — редагував першу українську щоденну газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), а пізніше і журнал «Нова громада»; 1906 року став керiвником київського товариства «Просвiта».
Не можна оминути увагою фундаментальну працю Бориса Грінченка як перекладача, завдяки зусиллям котрого Україна отримала завершені поетичні переклади Фрідріха Шиллера, Герхарта Гауптмана, Моріса Метерлінка, Генрика Ібсена, Йоганна Вольфганга Гете, Генріха Гейне, Віктора Гюго, Даніеля Дефо, Олександра Пушкіна.
...Про всі справи, які він започаткував і зробив для України, в одній статті розповісти неможливо. Але, на мій погляд, найвищим проявом його патріотизму, любові до свого народу було те, що, знаючи, на яку небезпеку наражаються люди, які захищають національні інтереси, він виховав у своєї єдиної доньки, яку безмежно любив, прагнення і готовність служити своєму українському народу, захищати інтереси бідних. Ставши дорослою, Настя включилася в революційну боротьбу, була ув’язнена, під час перебування у тюрмі важко захворіла і молодою померла...
...Наостанок хочу нагадати слова, з якими великий просвітитель звернувся до своїх сучасників, пробуджуючи у них почуття власної гідності: «Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і візьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за своє життя людськість, візьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самими собою... думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім’ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до одного, то до іншого. Таких байстрят, мабуть, можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!» Як на мене, це звернення адресоване й нам.
Людмила ШЕРШЕЛЬ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- Рядки з біографії
назад »»»