БОРІМОСЯ — ПОБОРЕМО!
Провал євроінтеграції нашої держави на Вільнюському саміті Східного партнерства відбувся лише тиждень тому — минулої п’ятниці, 29 листопада. Але відтоді в Україні сталося так багато подій, що складається враження, ніби це відбувалося в якійсь іншій реальності. Або й узагалі — усе ще не було ніякого саміту, українці усе ще свято вірять у свою щасливу зірку, ніби в новорічний подарунок.
Спогади про місто Володимира
Звірячий розгін мирних людей «Беркутом», що відбувся в ніч на 30 листопада, став останньою краплею для більшості українських громадян. Нині в суспільстві побутує тверде переконання: чинячи нічні звірства на Майдані Незалежності, влада мала на меті залякати українців. Сподівання, буцімто, були на те, що, почувши про розгін і побачивши відповідне відео, українці засядуть по своїх «хатах» і з жахом чекатимуть на чергові подробиці кривавої суботи.
Однак уже опівдні 30 листопада стало очевидним — ефект буде діаметрально протилежним. Того дня на Михайлівську площу почали підтягуватися тисячі людей. І це притому, що ніхто з політиків чи громадських діячів не закликав до якихось зборів. Громадяни самі обрали собі той шлях лише тому, що кількома годинами раніше на території Михайлівського Золотоверхого собору знайшли собі прихисток від оскаженілих «беркутівців» кілька десятків студентів та інших мітингувальників, котрим вдалося втекти з Майдану.
Усе це більше нагадувало не початок ХХІ століття, а глибоке Середньовіччя. Саме тоді непоодинокими були випадки, коли під лоном церкви вдавалося, бодай на певний час, врятуватися тим, кого переслідували за якісь неугодні погляди чи з інших причин. Для Києва найвлучнішою аналогією, вочевидь, є 1240 рік, коли останні захисники столиці Київської Русі безуспішно намагалися протистояти монголо-татарським ордам на чолі з Батиєм на території церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Цей перший у державі кам’яний храм більше відомий як Десятинна церква.
Аналогії з тими далекими часами посилюються ще й тому, що Михайлівський Золотоверхий, як і Десятинна, розташований у самому серці «міста Володимира» — території, звідки, власне, й постала наша нинішня держава, з її не простою, але величною історією.
Хтозна, можливо, йдучи минулої суботи на Михайлівську площу з найрішучішими намірами, кияни (а їх того дня була абсолютна більшість) мимоволі згадували саме ці сторінки з історії рідного міста. Самоорганізація була настільки потужною, що, по суті, не потребувала якихось координаційних дій із боку політиків чи когось іншого, адже подальші плани й так були окреслені надзвичайно чітко — наступного дня, в річницю Всенародного референдуму на підтримку Незалежності зібратися на всенародне віче якомога більшою кількістю.
Саме на Михайлівській площі вперше пролунав заклик до організації загонів із досвідчених людей (бажано — колишніх військових) для оборони мітингувальників у разі, якщо влада спробує ще раз застосувати силу. Станом на минулу ніч, кількість таких добровольців сягнула майже трьох тисяч. За їхніми словами, охороняючи Майдан, вони здатні утримувати «Беркут» упродовж 7-8 хвилин, чого має вистачити для того, щоб безпосередньо у серці нинішньої революції до штурму встигли належним чином підготуватися інші протестувальники.
Саме на Михайлівській площі минулої суботи було запалено тисячі свічок. Цим актом люди самі провели вже іншу історичну паралель — з тяжкими часами, коли радянська влада знищувала українців Голодомором...
Пригоди революційної ялинки
Усе це стало ніби генеральною репетицією того, що відбулося в Києві наступного дня, 1 грудня. Такої кількості людей, котрі своєю позицією продемонстрували владі діаметральну протилежність розуміння істинно Незалежної держави, не було навіть у часи Помаранчевої революції. Щонайменше, півмільйонне людське море, що накочувало свої хвилі на захоплений на той час «Беркутом» Майдан Незалежності, виглядало грізно, але, водночас, і велично. Тим паче, що мітинг розпочався не зі звернення політичних діячів, а з молитви, виголошеної однією з найповажніших людей у державі — блаженнійшим Любомиром Гузаром.
Недобудована новорічна красуня миттєво запалала революційними вогнями, оскільки десятки активістів прикрасили її державними прапорами, антивладними плакатами та символікою опозиційних сил.
Нині мітингувальники, що продовжують мужньо утримувати свої революційні бастіони, напівжартома-напівсерйозно висловлюють думку, мовляв, домогтися перемоги над владою потрібно будь-що. Інакше на них чекає безліч кримінальних справ за пошкодження столичного майна, передусім цієї самої недобудованої ялинки. До речі, за прикладами далеко ходити не потрібно. Три роки тому, після згортання «податкового майдану», що повстав проти драконівських норм Податкового кодексу, активістів ще довго мурижили у прокуратурі та судах за... пошкодження тротуарної плитки.
Зрозуміло, нинішні події ні в яке порівняння з «податковим майданом» не йдуть. Адже нині влада уже тепер інкримінує революціонерам захоплення низки столичних приміщень на чолі зі столичною мерією. Саме учора зранку судові виконавці оголошували громадянам, котрі майже тиждень перебувають у приміщенні міськдержадміністрації, рішення суду про неприпустимість таких захоплень.
Останніми днями складається враження, що ключовим питанням, котре турбує керманича КМДА Олександра Попова, стала проблема... пошуку нової ялинки. Попов навіть висловив готовність порадитися з киянами, де ж вона має бути встановлена. Що це, як не продовження політики найвищого керівництва — вперто й тупо робити вигляд, що в державі нічого екстраординарного не відбувається?
Парламентське фіаско
Звичайно, найбільше у впровадженні в життя цієї «страусячої» формули поведінки досягли урядовці та народні депутати. 3 грудня, під час розгляду у Верховній Раді питання про відповідальність Кабінету Міністрів, під парламентськими стінами відставки уряду Миколи Азарова вимагали 100–150 тисяч людей.
Щоправда, можновладці відгородилися від них потрійним (!!!) кордоном міліції. На перетині вулиць Грушевського та Шовковичної таки у три ряди стояли й автобуси з правоохоронцями.
Досі в новітній українській історії, хоч які б перипетії відбувалися в державі, нічого подібного ніколи не було. Парламент завжди залишався демократичним острівцем, який умів у критичний момент зібратися й ухвалити потрібне рішення. Нехай навіть під тиском вулиці, котра цього разу була максимально відтіснена «Беркутом» на безпечну для «слуг народу» відстань.
Імовірно, тому опозиції не вдалося переконати достатню кількість чинних парламентських «більшовиків» підтримати відставку Азарова, котрий спершу навіть не удостоїв депутатів своєю появою під куполом — за вимогу викликати КМ на Грушевського, 5, довелося голосувати окремо.
Хоча напередодні 3 грудня в політичних кулуарах подейкували про можливе переформатування більшості, однак офіційно з фракції ПР вийшли лише двоє депутатів — Інна Богословська та Давид Жванія.
Низка позафракційних депутатів на кшталт Сергія Міщенка у невдалому голосуванні звинувачують виключно лідерів опозиції. Мовляв, ті пальцем не поворухнули, щоб переконати окремих «регіоналів», які почали коливатися у правильності генеральної лінії партії, перейти на їхній бік, хоча б у питанні урядової недовіри. Можливо, частина істини у таких звинуваченнях і присутня. Політична кон’юнктура, подекуди, вимагає саме таких компромісів. Однак суто з людських міркувань важко збагнути логіку людей, котрі поза камерами засуджують злочинні дії «Беркута», а на ділі не готові до найменших вчинків.
Блокада зовні та зсередини
Утім, це зовсім не означає, що всередині партії влади немає внутрішнього страху. Швидше усі намагання робити вигляд, що нічого не відбувається, викликані саме невпевненістю. І головне питання, що стоїть нині перед учасниками протистояння, — хто кого пересилить морально. Звісно, у влади умови значно комфортніші. А от мітингувальникам доводиться боротися не лише з можновладцями, а й з холодом та провокаторами.
Однак і тут слід зауважити, що принципи діяльності чинної влади, подекуди, мобілізують простих громадян. Найпоказовіший приклад, як уже зазначалося, був після побиття студентів на Майдані Незалежності. Але були й дрібніші приклади мобілізації. Скажімо, після парламентського фіаско стосовно відставки уряду, певне розчарування багатьох мітингувальників знову змінилося на гнів, коли стало відомо, що Президент Віктор Янукович відлетів до Китаю.
Узагалі все, що останнім часом пов’язано з президентською Адміністрацією, одночасно відгонить страхом і тривогою. Провокація, що сталася 1 грудня під вечір, показала, наскільки влада боїться народних заворушень. Підступи до АП настільки потужно напічкані «Беркутом» (за іншою інформацією — внутрішніми військами), що побачити приміщення президентської Адміністрації зблизька нині вдається лише одиницям.
Те, що відбувалося тут увечері 1 грудня, більше скидалося на воєнні дії. І головна біда в тому, що влада сама спровокувала цей конфлікт, запустивши на «штурм» знаного провокатора Дмитра Корчинського та молодиків спортивної зовнішності, більше відомих у народі як «тітушки».
Навіть у разі вчинення подібних провокацій, навряд чи можна виправдати жбурляння в натовп шумових та димових гранат, котрі розривалися під ногами в людей, зокрема і в автора цих рядків. І вже зовсім відвертим дикунством, таким собі продовженням подій від 30 листопада, стало побиття журналістів, котрі висвітлювали події на Банковій. Повний список так чи інакше потерпілих працівників ЗМІ налічує понад 40 осіб.
До речі, нині прокуратура розпочала розслідування як у справі про розгін Майдану, так і стосовно безчинств «беркутівців» на вулиці Банковій. Таке враження, що, допитуючи потерпілих та свідків, правоохоронці просто йдуть за списком постраждалих журналістів, котрий нині доступний широким масам. Скільки часу піде на це і що означають заяви генпрокурора Віктора Пшонки про найретельніше розслідування, поки що сказати важко. Бо далеко не всі вірять у те, що цьому розслідуванню справді дадуть завершитися об’єктивно. Саме тому журналістська братія паралельно намагається власними силами встановити імена виконавців злочинних наказів, зіставляючи свої фото- та відеодокументи.
А вчора приблизно о другій годині ночі народний депутат Анатолій Гриценко заявив, що отримав записи внутрішніх переговорів між працівниками «Беркута» незадовго і під час розгону Майдану 30 листопада. За його словами, з них видно, що накази віддавалися «з дуже високої гори». Як знати, можливо ця інформація уже найближчим часом стане ще одним зарядом бадьорості й віри для революційного Майдану.
Того самого, який, попри все, стоїть і закликає своїх активістів не зневірюватися. Адже зневіра сьогодні — це щось на зразок позиції голосувати проти всіх на президентських виборах 2010 року. Саме так Віктор Янукович тоді прийшов до влади. Саме так він тепер може цю владу зацементувати. У стосунках влади і більшості народу, який її відверто не сприймає, рубікон перейдено остаточно. України, якою вона була до початку нинішніх акцій, більше не буде однозначно. А от якою вона буде — залежить від кожного з нас. Як би патетично це не звучало.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»