КНИЖКА ЙДЕ ДО ТОГО, ХТО ЇЇ ШУКАЄ
Наш співрозмовник — письменник Євген Баран, один із найавторитетніших літературних критиків України, есеїст, голова Івано-Франківської обласної письменницької організації, кандидат філологічних наук, доцент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.
— Пане Євгене, з чого нині складається ваша діяльність?
— Я багато читаю літератури, я завжди себе позиціонував як читача. Колись у мене навіть вийшов збірник статей під назвою «Звичайний читач». Це була така форма гри, бо звичайного читача нема, особливо тепер. Але це була така моя ідея фікс, що я, в принципі, не хто інший, як той, хто читає. Десь зо два роки тому я підготував до друку бібліографічний покажчик моїх публікацій. Він налічує понад тисячу двісті позицій. Я, бува, хвалюся перед студентами, учнями в аудиторіях, де треба спропагувати книжку, що я прочитав більше десяти тисяч книжок і про тисячу авторів написав. Отакий шмат роботи.
У моєму доробку — дванадцять книг, серед них — сім літературно-критичних збірників статей, есеїв, чотири збірники суто есеїстичні, одна монографія про історичну прозу ХІХ — початку ХХ ст. Ще є дві книги перекладів з польської у співавторстві з львівським поетом і перекладачем Олесем Гордоном — книжка краківської поетеси Божени Боби-Диги і збірник творів двадцяти краківських поетів. Ось таке моє зацікавлення польською мовою і сучасною польською поезією.
— А самі пишете вірші?
— Я один із тих літературних критиків, які не зраджують ремеслу і жанру, не пхаються в інші жанри — у поетичні чи прозові. Тобто я — критик. Щоправда, кілька років тому мене вже дістали письменники: «Що ти все критикуєш, а сам умієш щось писати?» У нас чомусь завжди, коли немає ніяких аргументів на те, чому людина не пише добре або не може відповісти на якісь світоглядно-естетичні запитання, слідує реакція: «А ти що, вмієш писати?»
Тож я почав писати есеї. Вийшло вже чотири книжки. Цей жанр мені теж близький, бо всі мої літературно-критичні виступи мають есеїстичну форму. Мені не так цікава академічна рецензія, інша річ — притягальна жива розмова, щоб книжкою, її автором зацікавити. Це пропагандистська, популяризаторська функція. Вона, напевно, в моїй діяльності є основною.
Є ще у мене один крен: за натурою я полеміст, написав чимало гострих матеріалів. Тут уже не йдеться про аргументацію правильної чи неправильної позиції, а скоріше про вміння відстояти свій погляд на певні речі, навіть якщо він помилковий, але його треба відстояти і нав’язати частково. Це принцип будь-якої полеміки.
Вона особливо була поширена у дев’яностих роках, коли серед літераторів відбувалося метання, пошук нової платформи естетичної, світоглядної. І я тоді був досить активний.
Польська дослідниця Оля Гнатюк, україніст за спеціальністю, видала в Любліні років десять тому дослідження «Прощання з імперією» (що згодом вийшло українською). У ньому вона серед критиків, які у дев’яностих ніби визначали стратегію розвитку української літератури, називала Володимира Даниленка, Сергія Квіта й моє ім’я. Оля Гнатюк визначила мені роль такого, знаєте, опудала. Мовляв, я не приймаю західну культуру, надто налаштований чомусь проти католицизму і ще щось подібне писала. Але суть у тому, що мої полемічні виступи були поміченими, певні матеріали так чи інакше згадували.
— На чому Ви найбільше зосереджувалися?
— На підтримці молодої літератури. Починав, повторю, у дев’яностих з покоління, яке входило в літературне життя. Який принцип входження поколінь? Ніхто нікого не чекає, ніхто нікому не відчиняє двері. Завжди є певне протистояння, боротьба й упередження. Я, власне, і сам через це пройшов. Одна з моїх книжок зі спогадовим матеріалом називається «Дев’яності навиворіт». Я розповів про своє входження в літературний процес, про зустрічі з людьми, котрі мали на мене певний вплив, сформували як громадянина, зрештою — як професійного літератора.
— Як живеться критику в Україні?
— Інколи настає страшенна втома і розчарування. Але то неминуче, коли робиш це постійно, час від часу потрапляєш у смугу нерозуміння і непробивної байдужості. Навіть руки інколи опускаються. Однак якось опановуєш себе і розумієш: якщо вже 25 років активно виступаєш у літературному процесі (у 1988-му з’явилися у всеукраїнській періодиці мої публікації), то ще на кілька років тебе стане. А там буде видно.
— Як критику не нажити ворогів? Як залагоджувати конфлікти?
— Носити пістолет і відстрілюватися. Жартую, звичайно. Але ось повернувся недавно з Польщі, де тиждень був на ХХІІІ Міжнародному фестивалі «Галиційська осінь літерацька». Серед запрошених із польської сторони було двоє поетів і критиків водночас — Анджей Жмуда і Стефан Юрковський, обидва із Варшави. І вони розповідали свої історії «критичних воєн». Найголовніше — не завдавати прикрощів людині, не ображати її. Якщо є критика естетики, то розумна людина сприйме її і зважить на твою думку. А нерозумна? Хіба серед письменників є нерозумні? (майже не жартую).
Мені вдається мати власних недоброзичливців. Не знаю, чи їх можна назвати ворогами. А це означає, що в чомусь я правий, а в чомусь — ні. І тільки. А «розрулювати» ситуацію можна лише тоді, коли усвідомиш перше і друге.
— Викладацький досвід знімає внутрішнє напруження?
— Певно, будь-яка зміна діяльності знімає напруження. У вищій школі я працюю від 1987 року. Викладав у Сімферопольському університеті, дещо поїздив Україною (вчився у київській аспірантурі академічного Інституту літератури) на межі 80–90-х, коли валився Радянський Союз, і поставала незалежна Україна. Тоді відбувалися ейфорійні мітинги і політичні протистояння.
Потім я знову працював у Львові, де закінчив свого часу університет. Та вже двадцять років живу в Івано-Франківську, працюю доцентом на кафедрі літератури Прикарпатського університету імені В. Стефаника. Закінчив, до речі, докторантуру. Думаю, що все-таки напишу монографію про дев’яності XX ст., тобто про десятиліття, яке для мене найцікавіше. Тоді я починав як літературний критик і розпочав апологетизацію власне того літературного покоління.
Викладацька робота не така болюча і проблемна. Ця форма діяльності близька мені органічно. Думаю, це родинно спрацьовує. Мій прапрапрадід і прапрадід із ХІХ ст. сто років священикували у Станіславській єпархії. Потім по прямій лінії — майже вісімдесят років педагогічної роботи: мама сорок років учителювала — викладала українську мову і літературу, після неї я — 35 років. Люблю студентську аудиторію. А студенти є різні і є розумні. І задля кількох світлих людей, спраглих до знань, напевно, й працюю.
— З 2009 року Ви є головою письменницького осередку Івано-Франківщини...
— Організація досить велика — 60 письменників. Та будь-яка організація мертва, якщо «мертві» люди. Тобто якщо приходять у Спілку лише для того, щоб мати квиток і ним козиряти, вибивати собі якісь маленькі регіональні привілеї, то нема потреби в такій спілці.
Я намагаюся трошки людей розрухати. За чотири роки організував кілька фестивалів. Скажімо, літературно-мистецький фестиваль імені Тараса Мельничука «Покрова». Він відбувається 14-15 жовтня. Роблю його разом із молодим радіожурналістом і поетом Василем Карп’юком. П’ятий рік проводимо.
З поетом Ярославом Ясинським дав нове життя щорічному фестивалю імені Квітки Цісик. У вересні відбувся вже шостий у селі Ліски Коломийського району.
— Чому у Лісках?
— Там народився батько Квітки Цісик — Володимир. Там могила бабусі. Там жила вся родина, в якій було семеро синів, одна донька. Їх порозкидало по світу. Дідуся вивезли до Казахстану, де він загинув. Брат Володимира — Микола Цісик був головою осередку «Просвіти», у 1940-му енкаведисти розстріляли його. Він десь похований у Дем’яновому Лазу (місце масових поховань розстріляних у роки репресій) в Івано-Франківську.
На фестивалі читають поезію і прозу, співають авторські, бардівські, народні пісні — бажано з репертуару Квітки Цісик. Нас підтримує, наскільки це можливо, обласна і районна культура.
Ще започаткували в Богородчанах фестиваль українського гумору імені Павла Добрянського.
— Мотивація?
— Добрянський — чудовий український гуморист, п’ятнадцять років очолював Спілку письменників Івано-Франківської області, був дуже доброю порядною людиною (Царство йому Небесне). Тож з нашим письменником-гумористом Василем Бабієм я започаткував цей фестиваль.
Ось такий триб роботи, яку я зініціював. Мені допомогли кілька людей, і добре, що такі є. Серед них ще Степан Процюк, Ярослав Ткачівський, Наталя Ткачик, двоє молодих літераторів — Василь Карп’юк і Богдан Стрільчик, які не є членами спілки, але завжди допомагають у заходах.
— Існує дві полярні точки зору. Згідно з першою, українська література, особливо періоду незалежності, пречудова. Вона подарувала Україні і світові яскраві імена. Згідно з другою, українська література — ніяка, імен світового рівня немає. А що є насправді?
— Насамперед, просто треба сказати, що українська література є. Політична незалежність (хоч як там ми до неї ставимося і які претензії маємо) дала всім шанс, у тому числі й літературі.
Що таке світові і не світові імена? Це, знаєте, гра у піддавки. Кожне ім’я світове. Термін «світова література» колись був придуманий і запропонований Гете. Література завжди — інтимна річ. Тому що продирається до кожного конкретного серця своєю спробою зав’язати розмову. Коли ж цю розмову зав’язано, перетворюється в суспільно значиму річ. У XIX та XX ст. література формувала світоглядну і естетичну позицію громадян.
Ця функція діє і нині, і мала бути однією з ключових, але вона десь на маргінесі. Література завжди була одним із чинників пізнання світу, а зараз віддалилася, бо є багатий інформаційний вибір. Але це не означає позитиву і правильності інформації. Ми живемо за принципом майже, перепрошую, геббельсівським: тричі повторена брехня стає правдою. І література в цьому засиллі брехні, зомбуванні, серед безлічі інформації задля інформації, частково губиться.
Читач літератури ніколи не був численним (теза про те, що у нас усі читали, була міфічною). Зате був стабільним. І нині коло стабільного читача все одно є. Скажімо, Львівський форум видавців, попри всі його недоліки організаційного характеру, підтвердив це.
Українська література має кількох значних авторів, які можуть говорити з людьми і здатні зацікавити порушенням певних глобальних чи стратегічних питань буття. Я не буду оригінальним, назвавши імена Валерія Шевчука, Ліни Костенко, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, старійшин українського письменства, хоч як це дивно, бо ще вчора вони були молодими шістдесятниками. Вони — та основа-фундамент сучасного українського письменства, без якого важко уявити його завтрашній день.
Порівняно недавно (у 2008 році) я для себе відкрив письменника, якого ми знали як талановитого режисера і оператора, — Юрія Ільєнка. Він, написавши три томи «Доповідна апостолу Петру», зробив неймовірну річ: зламав жанр мемуаристики та жанр прози і дав таке феноменальне явище, як роман-хараман (його бабця називала хараманами те, що не існувало, а придумано). Це розкішна проза, чудова гумористика, шикарний кіносценарій життя. Вважаю, що ця книга має бути на столі кожного свідомого українця, якщо він себе бачить українцем. А якщо має сумнів, то тим паче цю книжку хай читає, бо це розповідь про те, як людина, вихована в імперському середовищі, змінювалася, була імперськи мислячою людиною і стала національно і націоналістично мислячою.
Не промину таких авторів середнього покоління, як Андрій Курков, Тарас Прохасько, Степан Процюк, Василь Слапчук, Олександр Клименко, Юрій Андрухович, Іван Малкович, Віктор Неборак, Оксана Забужко, Марія Матіос, Петро Сорока, Володимир Лис, Василь Шкляр...
Ірен Роздобудько більше схиляється до розважального письма, хоч і в детективній формі, в жіночому романі пробує порушувати певні проблеми буття, але все-таки іншу собі ставить письменницьку мету — захопити ширшу читацьку аудиторію.
Назву ще Олега Солов’я, Дмитра Білого (обидва з Донецька), Сергія Жадана з Харкова.
Тож є значущі автори. Крім того, ще є добротний рівень літературної розмови на рівні прози чи поезії, який, може, й не такий модний, бо, як казав колись Богдан Бойчук, представник нью-йоркської школи, «можна бути або модним письменником, або справжнім письменником, іншого не дано». Тож у нас є ще частина письменників, які не потрапляють в цю моду, що створюється навколо якихось імен здебільшого штучно. Крутяться одні автори, знаєте, як обойма, як одна і та сама партія, і не видно інших імен. Але вони є.
Найголовніший висновок: треба шукати свого автора, не лінуватися. Книжка йде до читача, але читач повинен теж іти до книжки, шукати і бути готовим сприйняти твір, адже є різні рівні сприйняття. Хтось може читати тільки на рівні районної газети, хтось читає глибинне. Кожен має свій простір — світоглядний, естетичний, і література є відповідно на всі смаки. Це теж добре.
Так що робота відбувається. Є такий хороший принцип: знай для кого і для чого ти робиш. Одна з моїх улюблених приказок «Під лежачий камінь вода не тече». Треба гуртувати людей, розбурхувати, щоб людина все-таки бачила: є інший пласт розмови, інший пласт культури, який тримається на традиції. І цю традицію треба берегти і комусь передавати, бо інакше, якщо ми губимо традицію, то стаємо людьми без лиця.
— Розкажіть про спонуки сходжень на Говерлу. Заради чого? Поет Олександр Косенко сказав, що за українську мову не треба боротися прямолінійно, можна й таким чином.
— Спонука перша: торік це справді була така форма протесту проти ухвалення закону про мови. А цього року — як утвердження могутності самої держави, України як ідеї.
Нещодавно під моїми фотографіями з Говерли хтось із дописувачів зазначив: «Ви подивіться, який парадокс: про Майдан ми вже не говоримо, він втратив велич. А Говерла завжди велична».
Ці сходження — утвердження величі навіть в собі. Це певне подолання себе, це власне очищення. Тому я думаю, що такі сходження на Говерлу потрібні. Ми йдемо, щоб, перепрошую, не просто випити чарку, а для того, щоб почитати свої твори. Щоб лунало слово. Цього року поруч із нами опинився гурт молодих людей, яких привів священик. Звучала молитва.
Словом, це потреба у внутрішньому якомусь пориві, потреба зняти іржу з душі. Проста спонука, і водночас — це намагання отакими публічними акціями привернути увагу не тільки до Говерли як символу українськості і до України як символу України, а ще й привернути увагу до людини як до символа Людини.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»