УКРАЇНА ЗНОВУ ВИЙШЛА НА МАЙДАН
Учора у Вільнюсі розпочався саміт «Східного партнерства» — подія, з якою більшість громадян нашої держави пов'язували (а можливо, й досі пов'язують) величезні надії та сподівання. Однак так сталося, що події останнього тижня в середині України затьмарили цей поважний міжнародний форум. І знову, як і дев'ять років тому, змусили всю Європу стежити за нерівною боротьбою широких верств громадськості з владою. Боротьбою, котра, зрештою, має дати відповідь на запитання: чи гідні українці називатися справжніми європейцями?
«Футбольна» політика
У певних колах уже не перший рік побутує думка, що нібито на старті своєї новітньої історії українському народу неабияк пощастило. Найяскравіший приклад — це буцімто здобуття Незалежності: без надмірних пристрастей, мирно, виключно завдяки мудрому парламентському рішенню, підтвердженому на всенародному референдумі (до речі, його 22-а річниця — післязавтра).
Мовляв, нація отримала те, про що мріяли цілі покоління, до певної міри авансом. Саме тому свій подальший поступ країна долає з неабиякими труднощами, не маючи єдності навіть у найпринциповіших моментах державотворення.
З подібним припущенням частково можна погодитися. І те, що відбувається в Україні нині, — яскраве тому підтвердження. Адже в якій ще державі можлива ситуація, коли Президент та уряд цілісінький рік ведуть активну підготовку до важливого геополітичного кроку, а за тиждень до часу «Ч», не моргнувши оком, розвертаються на 180 градусів? По суті, вбиваючи надію мільйонів співгромадян на початок принципово нового поступу...
Таке враження, що своє суперечливе з усіх боків рішення про «призупинення євроінтеграційних процесів» Кабмін ухвалював... за результатами футбольного протистояння збірних України та Франції. Здолали б підопічні Михайла Фоменка своїх поважних європейських опонентів — значить, і держава загалом до інтеграції з ЄС готова. А так — вибачайте, ще не час!
Показово, що й в окремих коментарях дехто з європейців зауважує: у разі остаточного зриву підписання Угоди про асоціацію у Вільнюсі повернутися до цієї теми можна буде не раніше ніж через чотири роки. Тобто так само, як і стосовно можливості зіграти на футбольному Мундіалі-2018. Який, до речі, заплановано провести в Росії — державі, чия позиція нині формально сприяла призупиненню української інтеграції до Євросоюзу.
Усе це, звичайно, жарт, однак дії вітчизняних урядовців справді дуже вже нагадують емоційну поведінку футбольного вболівальника, котрий у разі успіху своєї команди ладен носити її на руках, а після поразки не знаходить слів, щоб вилаяти тих, кого ще вчора обожнював...
Запозичені страшилки
Обставини, за яких українська влада пішла на кардинальну зміну європейського вектора, шокували всіх. Усі заяви, що пролунали з вуст її представників після 21 листопада, засвідчили: найвище керівництво розглядало Угоду про асоціацію з ЄС як банальний базарний торг.
Скажімо, пояснюючи розворот чотирьом обраним тележурналістам, Президент Віктор Янукович елементарно заплутався у трьох соснах. З одного боку, він заявив, що нічого хорошого від підписання угоди Україну не чекає. З іншого — висловив готовність черконути свого автографа під текстом документа хоч би й у Вільнюсі. Головне — щоб євроспільнота гарантувала компенсацію від потенційних втрат вітчизняної економіки на суму 160 мільярдів євро.
Звідки узялася саме така цифра, зрозуміти важко не тільки українським політикам, а й їхнім європейським візаві. Ще більше питання — чому свої втаємничені розрахунки уряд та Президент озвучили саме тепер? Угода ж була парафована ще два роки тому і відтоді до її тексту не було внесено жодних (!) змін.
Сам Віктор Янукович не раз і не два виступав на підтримку цього документа, а представники партії влади, котрі мали сміливість тихесенько висловлювати сумніви в доцільності євроінтеграції, миттєво піддавались обструкції. Приклад Ігоря Маркова в цьому відношенні — найпоказовіший.
Розумні люди уже давно помітили, що найтяжче заперечувати найбезглуздішим аргументам. Деякі представники Партії регіонів нині не на сто, а на тисячу відсотків доводять цю істину. Приміром, що можна заперечити Михайлові Чечетову, котрий нині в усіх телешоу звинувачує опозицію в тому, що вона тривалий час вела безглузду і непрофесійну агітацію за асоціацію з ЄС? І, мовляв, саме тому нерозумні українські громадяни тепер так палко відстоюють право своєї держави на євроінтеграцію.
Що ж до головного офіційно призначеного ідеолога призупинення руху до ЄС — керівника уряду Миколи Азарова, то нині він повністю заговорив словами таких одіозних персон, як Сергій Глазьєв. Аргументи проти євроінтеграції, наведені Прем'єр-міністром на позавчорашньому урядовому засіданні, ніби підібрані з відомого телесюжету Дмитра Кисельова.
Пригадуєте — про Україну, котра, мов літак, що зайшов у піке... Азарову навіть слів нових вигадувати не довелося: втрата, як мінімум, 400 тисяч робочих місць; соціальний колапс в Україні тощо. Усе як під копірку із сумнозвісної російської рубрики «Развод по-украински».
Ніби УРСР в ООН...
Єдиною спробою зробити непогану міну при програній грі з боку української влади є її геополітичне ноу-хау. Йдеться про ініціативу запровадження якихось переговорів у форматі трьох: Україна — Євросоюз — Росія. За словами Миколи Азарова, це потрібно для продовження нашого руху до ЄС. Мовляв, усі попередні двосторонні переговори (ні з Євросоюзом, ні з РФ) успіхів не дали.
Навіть саме це твердження не витримує жодної критики. Принаймні, щодо європейської сторони, бо всі діалоги з представниками ЄС були відкритими й публічними. Чого не скажеш про засекречені вояжі українського Президента до Росії, після яких і було остаточно змінено геополітичний курс.
Європа, котрій упродовж кількох перших днів узагалі було непросто оговтатися від такого кульбіту української влади, спершу взагалі відкинула можливість проведення подібних троїстих переговорів. Утім, згодом прозвучали доволі знакові слова від голови делегації Європарламенту в Комітеті парламентської співпраці Україна — ЄС Павела Коваля.
Він вважає, що подібний тристоронній діалог може бути виправданим лише в тому разі, якщо відбуватиметься уже після підписання Україною Угоди про асоціацію. «Якщо ж такі перемовини проводити до підписання, то це нагадуватиме часи СРСР, коли Українська РСР формально була членом ООН», — підкреслив пан Коваль, з яким важко не погодитись.
У цьому контексті цікаво поглянути на реакцію, яку висловлювали протягом тижня всі попередні президенти України. Це може здатися дивним на перший погляд, але найвлучніше ситуацію охарактеризував нібито найменший євроінтегратор — Леонід Кучма. Він порівняв Україну зі спортсменом, котрий упав на самісінькому фініші. «І хто ж тепер нас підбере?» — у своєму стилі риторично запитав Леонід Данилович.
Його попередник Леонід Кравчук також у своєму стилі спробував пройти між крапельками. З одного боку, він визнав, що до ЄС потрібно наближатися, підкріпивши свої слова тим, що саме чинний глава держави неабияк посприяв проведенню низки реформ. З іншого — дав зрозуміти, що позицією РФ теж не варто нехтувати.
А от Віктор Ющенко переконаний: Євросоюзу слід було брати Україну такою, яка вона є. А саме — не виставляти жодних додаткових вимог. З цієї заяви так і відгонить недосказаним уточненням: не варто було вимагати звільнення Юлії Тимошенко. Здається, не обтяжений упродовж майже чотирьох років владою Віктор Андрійович анітрохи в цьому плані не змінився.
Що ж стосується Юлії Тимошенко, то позавчора ввечері вона закликала представників Євросоюзу, якщо Янукович знову передумає, підписати з ним угоду, навіть не згадуючи про її потенційне звільнення чи лікування за кордоном. А напередодні оголосила голодування на знак протесту проти призупинення євроінтеграції. Але це так — до слова, щоб порівняти сьогоднішні позиції колишніх соратників Майдану-2004...
Частину правди у припущеннях Віктора Ющенка, звісно, можна відшукати. Вочевидь, Євросоюз недооцінив: чим наша держава є для нинішнього російського керівництва у побудові «русского мира». Та й теперішня євроінтеграція для Віктора Януковича — це не те, що Незалежність для В'ячеслава Чорновола чи Михайла Гориня. Набавившись у європейські ігри, чинний Президент нічтоже сумяшеся може податися у протилежний бік.
І знову свобода, і знову Майдан...
Власне, починаючи з минулої неділі завадити Віктору Януковичу остаточно вдатися до геополітичного реверсу з усіх сил намагаються громадяни на вулицях багатьох міст України. 24 листопада на Європейську площу столиці вийшло понад сто тисяч громадян, категорично не згодних із рішенням Кабінету Міністрів. Знаковість цієї події ще й у тому, що вона відбулася акурат через дев'ять років і два дні після початку Помаранчевої революції — події, котра загальмувала прихід Віктора Януковича до влади.
Дехто з аналітиків напівжартома, напівсерйозно навіть припускав: а чи не спеціально Президент удався до свого кульбіту саме у переддень річниці Майдану-2004, тим самим намагаючись зробити своїм опонентам такий «подарунок»?
Звичайно, теоретизувати щодо цього можна дуже багато. Проте найголовніший висновок полягає в тому, що призупинення євроінтеграції неабияк розлютило навіть байдужих та аполітичних киян, котрі вже давно так масово не ходили на мітинги.
Без сумніву, події 2013-го відрізняються від подій 2004-го. По-перше, вимога нинішнього Майдану від самого початку мала чітку дату — 29 листопада і не менш чітку вимогу — президентський підпис під Угодою про асоціацію з Євросоюзом. Дев'ять років тому все було значно розпливчастіше.
Можливо, й тому у 2004-му стотисячні мітинги збиралися щодня, аж до моменту виголошення рішення Верховного Суду про переголосування другого туру президентських виборів. Зараз же мітинги на Європейській площі та Майдані Незалежності були досить велелюдними і в понеділок, і у вівторок, і в середу, проте з недільною масовістю їх порівнювати не можна. Та й організатори акції, за їхніми словами, не ставили за мету тримати майдани заповненими вщерть упродовж цілого тижня.
Між іншим, щодо організації нинішніх акцій протесту в суспільстві також висловлюються чимало різноманітних припущень. Активно продукується думка, що наявність на євромайданах партійної символіки зменшує масштаби акції. Навіть Юлія Тимошенко з-за ґрат закликала партійних лідерів, бодай тимчасово, відмовитися від партійних стягів.
Слід зауважити, що до неї прислухалися. Більше того, пізно ввечері 26 листопада два столичних майдани об'єдналися в один. Цікаво, що саме після цього акція позбулася і сцени, і... партійних лідерів. Усі керівники опозиційних фракцій вирушили до Вільнюса відстоювати позицію України на саміті «Східного партнерства». Там вони перебувають і досі.
А повертаючись до теми безпартійності подібних акцій, наголосимо, що вона теж далеко не бездоганна. З одного боку, демонстрація самостійної громадської позиції — це великий плюс. З іншого — в усьому світі (і Євросоюз тут не виняток) саме партії є виразниками народних інтересів, котрі змінюють одна одну при владі, впроваджують у життя те, що задекларовано суспільством,— хоч на виборчих дільницях, хоч на акціях протесту.
А в теперішніх українських реаліях прямі заклики до відсторонення партійних лідерів від участі можуть мати ще один небезпечний ефект. Оскільки головна на сьогодні партія попри всі заклики залишається при владі і в політичному житті участь бере на повну. І, можна не сумніватися, лише радо потирає руки, коли хтось говорить про відсторонення від чогось її опонентів...
На підтвердження цієї тези можна навести реакцію Президента Януковича на запитання уже згадуваних обраних журналістів, яке стосувалося акцій протесту. Віктор Федорович, ніби знущаючись над громадянами... зааплодував їм. І заявив, що акції (якщо вони — мирні) можуть відбуватися скільки завгодно, ніхто їх не чіпатиме (уже неправда: в Одесі, Чернігові та Дніпропетровську майдани зносили силою).
Але хоч що б він казав про права громадян на власну позицію, а підконтрольні йому чиновники роблять лише те, що офіційно дозволено. Ну скажіть, будь ласка, хтось повірить, що глава Київської міськдержадміністрації Олександр Попов, встановлюючи намет для обігріву на Майдані Незалежності, попередньо не порадився з Банковою?.. До речі, на момент установлення цього намету від КМДА тут перебували саме ті мітингувальники, котрі не визнавали таких нелюбих президентському серцю партійних прапорів.
Певні метаморфози сталися з чиновниками й після того, як 15 тисяч студентів принесли під президентську Адміністрацію вимогу до глави держави підписати Угоду про асоціацію. Керівник АП Сергій Льовочкін заявив, що Віктор Янукович неодмінно ознайомиться з посланням і навіть зустрінеться зі студентами. При цьому чиновник додав, що Президент поважає позицію студентів.
І... миттєво після цієї заяви спічрайтери ПР почали повторювати офіційно дозволену тепер тезу про те, що студенти мають право на власну позицію. Та ще за кілька годин до того мало не весь Кабмін роз'їжджав українськими (переважно столичними) вузами, вмовляючи студентів відмовитися від страйку. А міністр освіти й науки Дмитро Табачник навіть погрожував позбавити стипендії непокірних.
Узагалі, нинішній студентський рух дав неабиякий заряд акціям протесту. Автору цих рядків свого часу довелося брати участь у не менш буремних подіях початку 90-х саме в ранзі студента... Тодішній режим теж був упевнений, що владарюватиме вічно. Однак історія, як відомо, ще жодного разу не відхилилася від свого головного — циклічного — принципу.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»