ЄВГЕНІЙ МИРОНОВ: Я — БОЖЕВІЛЬНИЙ КІНЬ, ЯКОМУ ПОДОБАЄТЬСЯ ОРАТИ
Євгеній Миронов — талановитий актор, здатний створювати на диво різнопланові образи. Фільми «Анкор, ще анкор!», «Ліміта», «Стомлені сонцем», «Мусульманин», «Ревізор», «Ідіот» принесли Євгенію Миронову всенародну славу. Він увірвався у кінематограф і театр так стрімко, що відразу народилася версія його творчого походження. А чи не син він іншого Миронова — Андрія?..
Його чарівність зашкалює, а зовнішність феноменально пластична. Закоханий, лімітник, князь, маніяк, злодій-офіцер — йому все підвладно. У тому числі й роль керівника Театру націй.
В Україні Євгеній Миронов буває доволі часто, насамперед як театральний актор. До речі, серіал «Попіл», у якому Миронов грає одну з головних ролей, знімав уродженець Києва Вадим Перельман, що перебрався до Канади.
У бесіді актор продовжує досліджувати межі свого людського амплуа.
— Пане Євгенію, як і більшість талановитих акторів, Ви народилися не в столиці?
— Ні, я з'явився на світ 29 листопада 1966 року в Саратові. Тато був шофером, мама працювала продавщицею в автокрамниці. У сім'ї активно цікавилися мистецтвом, батьки брали участь у художній самодіяльності. Мене віддали вчитися на акордеоні, хоча я марив роялем.
— А перший вихід на театральну сцену пам’ятаєте?
— Авжеж, це було ще в школі. Згадувати і сумно, і смішно — то був справжній провал. Я співав жалісним голосом дуже тужливу пісню про вмираючого комсомольця. Вірші були трагічними, але вся школа чомусь реготала до сліз. Мені радили йти не в актори, а в циркачі. Вдома я в коморі проридав кілька годин, тоді мені здавалося, що моє життя скінчилося.
Правда, потім опанував себе і з першого разу вступив до Саратовського театрального училища. Після закінчення одержав запрошення в трупу Саратовського ТЮГу — найстарішого у світі професійного театру для дітей. Однак вирішив удосконалюватися в столиці, у Школі-студії МХАТ. Пройшовши складні прослуховування й двотижневий іспитовий термін, був прийнятий на другий курс до Олега Табакова.
— Вас напевно приймали за сина Андрія Миронова?
— Цієї проблеми я довго не міг позбутися. У мене дівчата брали автографи не тому, що я цікавий актор, а тому, що вони свято були впевнені в тім, що я саме його син. Переконувати було даремно. Це мене дуже гнітило, я почувався так, немов надягнув чужі штани. Зате вахтерки казали: «Синові Андрюші Миронова просто не може бути ні в чому відмови!» — і давали мені дзвонити з телефону у будь-який час, тож перед ними я особливо й не відмовлявся щодо свого «споріднення».
— Як Ви гадаєте, завдяки чому Ви стали знаменитим? Чи є якийсь секрет у вашої слави й популярності?
— Я про це думав, коли мені було 14 років. Я саме вступив до театрального училища, мені хотілося слави і популярності. Згодом, як тільки я став займатися цією роботою, я зрозумів, у який жах я втрапив, тому що це важка професія, але назад уже було соромно давати хід. І я пірнув туди з головою. І далі я вперто йшов, цим займався, мені було дуже цікаво, а популярність сама собою приходила. Тому поділяти на складові — це окремо, те окремо — нема резону. Секрету якогось я вам не відкрию. Я його не знаю. Знаю тільки одне, що треба працювати.
Популярність дуже легко можна заробити на телебаченні, у різних передачках та шоу. Там виникають каліфи на годину. Чи варто на це витрачати нехай навіть невелику кількість часу, щоб якось засвітитися? Все одно вже на ранок все забувається, інші каліфи приходять. Наступні шоу з’являються. Потім і про них забувають. А бідні ці учасники думають, що вони — зірки, популярні, купаються у славі, а потім страждають, поринають у стан трагедії... Втім, напевно, це неважливо. Нащо я думаю про чужу долю? Це — вибір дорослих, самостійних уже людей... Самі знають куди йдуть.
— Гаразд, тоді повернемо запитання так: чи є у Вас професійні акторські секрети, які Ви нікому не відкриваєте?
— Суть не в секретах... Колись у спектаклі (дипломна робота) «Матроська тиша» Галича, який ставив Олег Павлович Табаков, я у третьому акті грав роль Женьки. Це такий безногий хлопець, що у поїзді лежить. І от я полінувався один спектакль на всі сто зіграти й навіть не звернув на це уваги. Після вистави до мене підійшов Табаков і сказав, що (а там був зал на сто глядачів): «Ти назавжди втратив ці сто глядачів. Вони ніколи в житті більше тобі не повірять!» І я так злякався — тому що як їх повернути? Ще раз зіграти? Сказати: «Приходьте на наступний спектакль?!» Усе. Ти прохалтурив цю виставу, вони тобі більше ніколи в житті не повірять.
От і я не знаю, може, це абсолютно дитяча мораль і режисерське та педагогічне наставляння, проте воно дуже подіяло на мої молоді мізки. І відтоді я дуже соромлюся не погано грати, а соромлюся не додати щось глядачам, які прийшли сьогодні в зал. А в мене, припустимо, немає настрою, навіть не настрою, а я не можу налаштуватися на потрібну хвилю, у мене не виходить або в мене якесь розслаблення, немає якогось вогню.
Я знаю, що є такі артисти, які відпускають себе — ну, от сьогодні не мій день, не пощастило отепер глядачам. Я не можу собі цього дозволити, не знаю, правильно це чи ні, але я себе змушую в процесі вже самого спектаклю. Соромлю себе, соромлю, і в якийсь момент це часто спрацьовує — організм раптом підключається, й все — і я вже на потрібних рейках. Тобто я себе примушую, коли трапляються такі моменти, коли раптом я не готовий.
— Чи залишають негативні ролі відбиток у душі? І якщо актор глибоко проживає роль, то чи не виникає потреба висповідати гріхи свого персонажа, якось очиститися від їхнього впливу?
— Треба сказати, що в мене невеликий досвід негативних ролей. Я, наприклад, грав Івана Карамазова в спектаклі «Карамазови і пекло» у Театрі «Современник». І герой за задумом режисера Валерія Фокіна у фіналі приходив до очищення. А після демонстрації фільму «Полювання на піранью» глядачі співчутливо писали, що їм шкода мого Прохора, тому що він так заплутався в житті. Це — раз. А потім, мені не здається, що, зігравши того ж Прохора, я заплямувався.
Найголовніше — віддавати належне своєму персонажеві. Я чітко знаю, кого я граю. І це дуже важливо — я відокремлюю свою душу від душі такого героя. І навпаки: коли я грав Мишкіна в «Ідіоті», моя душа в нього вчилася й усотувала в себе всю його глибину. На жаль, багато чого згодом вивітрюється. Але не все! Щось, Бог дасть, залишиться.
— Ви легко погоджуєтеся на ролі?
— Я болісно ставлюся до вибору ролі. Я ніколи не відчував у собі актора, залежного від професії. Я міг собі дозволити не зніматися. Або чекати, або самому себе пропонувати, якщо мені потрібно.
У кожній новій ролі ти починаєш шукати в собі потрібні якості і риси. Навіть якщо це останній недоумок, бандит. Шукаєш, поки не знайдеш це в собі... І завдяки цій ролі ти прочищаєшся... Коли я грав Ваню Карамазова, я довго не міг його відчути. Поки не виявив, що в нього одне плече вище іншого. І все! Мені багато що стало зрозуміло. Це така перекошеність в організмі, це невдоволення Богом, світоустроєм, це гординя!
Взагалі, я ніколи не засуджую своїх героїв: акторська професія має виправдати будь-яку людину. Я тільки двічі в житті відмовлявся від ролей — коли зрозумів, що не зможу виправдати героїв. Відмовився від ролі Чикатило. І від ролі маніяка, що мені запропонувала чудовий режисер Кіра Муратова. Її картина називалася спочатку «Чотири історії». Після того як я відмовився, — «Три історії».
Я зіграв Істоміна в серіалі «Апостол». Мій герой поставлений на коліна. І в нього немає страждань — вибрати сім’ю або батьківщину? Це батьківщина поставила його на коліна. Відібрала дружину, дитину й сказала: «Ми їх знищимо, якщо ти не служитимеш мені». І мій герой трансформується: з математика-лопуха він перетворюється на озвірілу людину. Він губить у собі багато людського, стає майже машиною. В «Апостолі-2» мені було цікаво простежити долю цієї людини на тлі неординарних історичних подій.
— Крім театру й кіно, Вас вистачає на якісь захоплення, відпочинок?
— Оскільки я займаюся відразу багатьма речами, то вільного часу в мене не буває. Усе розписано по годинах: або я працюю — граю спектаклі, або я дивлюся їх, або зустрічаюся з ким-небудь, обговорюю нові проекти в театрі, або знімаюся в кіно.
Я не люблю тусовок, я в них гублюся, мені незручно, бо я не розумію, що я маю робити. Або в мене щось автоматично вмикається, знаєте, як сигналізація, що я повинен брати на себе увагу, якщо це велика якась компанія, і тоді я розумію, що вже не відпочиваю, а працюю. Починаю щось розповідати, веселити, якось поводитися активно і яскраво.
Мені комфортно в тій ситуації, де я можу не думати про це, тобто це мають бути близькі мені люди, значить, я можу в якийсь момент узяти й відключитися, і ніхто мене не буде смикати.
— У глядацькому середовищі існує така думка, що в мистецтві треба видивлятися не реалії, а ідеалізм і казки. На ваш погляд, що має нести театр у суспільство, які посилання?
— Театр настільки живий організм, що там має бути все: і експеримент, і класика. У будь-якому разі те, що відбувається в театрі, мусить якимсь чином розбурхувати і хвилювати глядача. Навіть якщо активно не подобається вистава, я вважаю, що це теж дуже гарна реакція, тобто глядач — небайдужий або його щось роз’ятрює, бо занадто якось напористо розгортаються події чи персонажі чинять дуже нахабно...
Театр узагалі, на мій погляд, абсолютно не повинен бути обслуговуючим. Це не те місце, де займаються пранням і прасуванням, це не будинок побутових послуг... От я — за такий театр. Тому казка це чи не казка, суворе відображення реалій чи невідображення, значення не має. Насамперед — це режисерська концепція, режисерське бачення. Головне, щоб це була вистава, яка викликає небайдужість.
— Що Вам найбільше заважає?
— Боротьба із самим собою, бо в кожного з нас є свій хрест. Навіть талант — це теж хрест. Який часто відбирається, якщо людина не відповідала тому, що на неї поклали. Знаєте, усередині якась дірочка утворюється, тріщина, з якої непомітно починає витікати енергія. Червоточина — це спокуса, потакання спокусі, коли заслона падає людині на очі й здається, що саме ця спокуса — справжнє, головне. Я дуже боюся таких змін — через адміністративні пертурбації в моєму житті. Боюся за кількістю справ й інформації не розчути свого камертона — серця.
— Як Ви ставитеся до проблем, які виникають у процесі керівництва театром, у житті: вони Вас вантажать чи Вам, навпаки, подобається їх вирішувати?
— Я за кілька останніх років навчився відчуженню проблеми, бо раніше як артист я реагував дуже нервово, сплесками, й нічого хорошого в мене з цього не виходило. Була виразкова хвороба шлунка — це теж все від того, що я нервував. Ну, артисти взагалі нервові, без шкіри. І тепер, коли щось складне відбувається, то в мене стрибок, позив різко від проблеми злетіти в повітря. І хоч я намагаюся це гасити, проте навіть на якийсь момент можу відсунути цю проблему й повернутися до неї вже з холодним розумом, уже розібравшись.
— Тобто коли багато проблем, Ви живете за принципом «я подумаю про це завтра»?
— Саме так, і думаю, що це правильно.
— Ви нині робите що хочете?
— Я давно роблю що хочу.
— В який момент Ви зрозуміли, що мало бути актором і треба самому створювати події, а не чекати запрошення?
— Я ніколи не відчував залежності актора, про яку так часто пишуть і кажуть мої колеги, оскільки я ніколи не був рабом ситуації. Якщо мені не подобалося щось, я не брав участі. Якщо мені переставав подобатися процес роботи, я намагався переконати режисера, бо вважав, що ми займаємося співтворчістю. Тому все дуже органічно прийшло до того, що в якийсь момент мені захотілося самому відповідати взагалі за все.
У кіно, скажімо, я відповідаю за дуже маленьку частину — а що потім виходить у монтажі, у режисерській зборці, я ніяк не можу контролювати. Хоча намагався. За це мене, можливо, і не люблять деякі режисери — я вважаю, що повинен відповідати за все. Адже люди купують квиток, бо на афіші є й моє прізвище теж, і вони мають знати, що я їх не підведу. Моє прізвище в титрах або на афіші має означати, що це варто подивитися. Повірте, це вимагає величезних сил і крові. Ця моя вимогливість на межі хворобливості — якість неприємна для навколишніх. Але вже, як кажуть, який є.
— Бути щасливим — входить до числа ваших завдань, бажань?
— Важко сказати. Щасливим може бути артист, проте чи може при цьому бути щасливою людина? Сумніваюся. Занадто багато ран — власних — вимагає ця професія. За акторське щастя доводиться платити. Однак я хотів би знайти себе й в іншій якості — організатора нової справи. А якщо не знайду, бажаю чесно собі в цьому зізнатися. Або відшукати людей, які мені чесно про це скажуть. Бажаю, щоб Бог не відмовив мені у виразності відчування правди про себе. Інакше я завдам собі шкоди й людям, чого допустити ніяк не можна.
— Коли у Вас на сцені, екрані й у житті виникає відчуття польоту?
— В житті відчуття польоту виникає, коли закоханий. Утім, справжній політ, напевно, рідкий — як у житті, так і в театрі. Він виникає завжди так несподівано... Мені було цікаво розібратися в цьому питанні, і я став читати щоденники своїх великих попередників, учителів, артистів... І зрозумів, що ніхто з них не зміг визначити, коли відчуття польоту приходить і коли зникає. Просто відчуваєш якусь свободу, що дає тобі можливість робити несподівані, у тому числі й для себе, вчинки на сцені. По стану глядацького залу ти відчуваєш володіння ситуацією. Таке рідко буває. Але буває!
— Ви не боїтеся, що в якийсь момент ажіотаж навколо Вас зникне?
— Якби я його відчував, я б, напевно, вам відповів. Однак мені навіть озирнутися ніколи, щоб подивитися — де цей ажіотаж, про який усі говорять.
— Виходить, що Ви — орний кінь, що працює, працює, і навіть обернутися й подивитися на плоди своєї праці часу немає.
— Тільки, на відміну від коня, що оре, оре, оре, і йому від цього важко й сумно, я — божевільний кінь, якому подобається орати. І на циркового коня я не дуже схожий, тому що — де та арена і де ті дресирувальники, що мене поганяють? Хоча, звичайно, сам себе я змушую працювати, це так.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»