ІДУТЬ ШЛЯХОМ ЧУМАЧЕНЬКИ...
Чумаки... Оспівані в піснях і думах, овіяні легендами! Уперше про них згадується ще в ХV ст. — у листі кримського хана Менглі Гірея до великого князя московського Івана ІІІ. Хан скаржився князю на озброєних жителів Подніпров’я, які нападають на варту кримських соляних озер, вантажать вози сіллю і вивозять, не заплативши мита.
Звідки ж пішла сама назва — «чумаки»? Пошесті, що в давнину косили все живе, насувалися на Україну здебільшого з півдня. Зачинялися брами міст, жахливі багаття палали по селах, у містечках, на дорогах. Саме туди, звідки приходила чума,— у південні степи і пролягав чумацький шлях. Щоб уберегтися від нищівної хвороби, чумаки, вирушаючи в подорож, змащували одяг дьогтем, відтак самі ставали схожими на чумних хворих.
Повертаючись в Україну, вони першими сповіщали про наближення пошесті, а нерідко були й першими її жертвами. Вважається, що через це відважних мандрівників — шукачів солі народ і назвав чумаками.
Відомо, що від 1480 року до кінця ХVІІ ст. кримські хани, при підтримці та потуранні Туреччини, майже щороку здійснювали спустошливі набіги на українські землі: грабували і спалювали міста, села, вбивали та забирали в неволю мирних жителів. Напади татарських орд завдавали великих збитків і торгівлі, одним із видів якої був чумацький промисел, що розвивався в умовах безперервної боротьби з татарами (зарізати двох-трьох чумаків вважалося в ординців молодецтвом).
Тому вже в давні часи чумаки ходили по сіль організованими, озброєними групами — валками. Наблизившись до степового прикордоння, вони заряджали рушниці і діставали з возів списи. У разі нападу — швидко будували традиційний козацький табір із возів і опинялися у своєрідній «фортеці», що значно полегшувало захист.
У валці налічувалося від 10 до 150 возів. Однак бували валки й більші: іноді за возами йшло до 400 осіб. Вирушаючи напровесні в далеку путь, чумаки найдосвідченішого і найавторитетнішого між собою обирали отаманом. Йому належала влада під час подорожі, він чинив суд і розправу, йому, безпосередньо і беззаперечно, підкорялися всі члени чумацького товариства. Роль «батька-отамана» набувала особливого значення під час нападу татар. Крім отамана, обирали також кошовара.
На промисел чумаки їздили волами — вони були витриваліші, ніж коні, хоч і рухалися поволі. Для мандрівки купували високих, міцних, підібраних у масть сивих або чорних волів із довгими, «чумацькими» рогами. Роги прикрашали, а іноді навіть (заможні чумаки) золотили. Для чумакування народна селекція вивела тип так званих басарабських волів — довгорогих, міцних, сіро-жовтої масті.
У віз впрягали пару волів, найчастіше ж — дві, а то й три. На «четверний», тобто запряжений чотирма волами чумацький віз, вантажили близько 120 пудів (приблизно дві тонни) солі — незрівнянно більше, ніж на звичайний, господарський. Така вантажопідйомність чумацьких возів — маж, як їх називали, забезпечувалася простою конструкцією. Від звичайного воза мажа відрізнялася лише великими розмірами і масивністю. Виготовляли мажі суціль із дерева, адже сіль роз’їдала залізо. Замість цвяхів використовували дерев’яні шпильки. Відтак ремонт мажі не потребував кузень, яких, звісно, не було серед безлюдних південних степів.
Основні деталі мажі — вісь та колеса — виготовляли з дерева міцних порід: дуба, в’яза, граба, ясеня. Чумак брав із собою кілька запасних осей та коліс, заміняючи їх при потребі. Осі й колеса регулярно змащували, тож невід’ємним атрибутом чумацького спорядження була мазниця з дьогтем (відтоді й прислів’я: не помажеш — не поїдеш). Той, хто підмазував мажу, називався мазієм.
Чумак не стільки їхав мажею, скільки йшов поруч, особливо там, де волам було важче, звідси й пішли дотепні прізвиська, які згодом стали поширеними українськими прізвищами: Твердоступ, Легкоступ, Скорохід, Тихоступ та інші.
Упродовж довгого південного літа чумаки встигали з’їздити по сіль двічі, а то й тричі, адже сіль у кримських озерах осідала вже в травні. У дорогу виходили надвечір. І на першу ночівлю зупинялися ще поблизу села, ніби прощаючись із ним. На сході сонця чумаків будив красень-півень, якого брали із собою, влаштувавши на першому возі, — і невдовзі валка рушала в далеку путь...
Аж ось, нарешті, довгий, сповнений небезпек шлях до Криму позаду. Чумацька валка минає ханську митницю (так звану Перекопську башту) і прямує до найбагатших серед кримських соляних озер — Перекопських. Ще на підході до Перекопа чумаки ховали частину маж десь неподалік, у байраці. Решту ж завантажували якомога важче — скільки могли потягти воли.
Річ у тім, що розмір мита залежав не від фактичного вантажу, а від кількості возів і волів, запряжених у них. Якщо ж, на біду, під надмірною вагою мажа ламалася, мито для чумака зростало удвічі. Проминувши митницю, чумаки розподіляли сіль по схованих мажах, накривали її шкурами і рушали у зворотному напрямку — в Україну.
Крім Криму, за сіллю їздили на узбережжя Чорного та Азовського морів, а також на захід — у Коломию. Чумацький промисел процвітав на теренах усієї України. Ним займалися вихідці з різних верств населення. Але найбільшої популярності чумацтво набуло серед козаків. Чумакували не лише прості козаки, а й представники сотенної, полкової і навіть генеральної старшини. Зокрема, по сіль до Коломиї ходив старший син Богдана Хмельницького — Тиміш.
У ХVII– XVІІІ ст. чумаки вже перевозили майже половину всієї солі в Україні. На першу половину ХІХ ст. припадає розквіт чумацького промислу. У цей час чумацтво відіграє відчутну роль і в торговельному візництві. Якщо раніше чумаки наймалися перевозити різноманітні товари попутно, щоб не йти до соляних покладів із порожнім возом — «торохтієм», то у другій чверті ХІХ ст. візництво перетворюється на основну їх функцію.
З України чумаки везли хліб і цукор, кам’яне вугілля і будівельні матеріали, вовну і деревину, мед і горілку, шкіри і тютюн, віск і дьоготь. Загалом вони транспортували щорічно до 60 млн пудів різних вантажів, серед них — до 40 млн пудів хліба.
На торгівлі хлібом, привезеним чумаками, виросла з давнього Хаджибея красуня Одеса. Ось рядки зі спогадів Олександра де Рибаса, троюрідного племінника славнозвісного одеського губернатора: «Шлях... на Одесу був важким. Чумаки, накладаючи товари на свої рипучі вози, боялися нападу на них із боку татар. Але коли ми пропонували охорону із солдатів, то вони відмовлялися від неї, побоюючись солдатів більш ніж татар. Чи нападуть татари — це ще було непевно, а от що солдати все сало з’їдять — це вже було безсумнівно. Великий чумацький шлях на Одесу йшов до Балти...»
Чумацькі шляхи єднали Лівобережжя та Слобожанщину із Запоріжжям, Кримом, Доном, узбережжям Чорного та Азовського морів, вели з Наддніпрянщини до Галичини і Молдови. Шляхи мали назви: Чорний, Царгородський, Кучмин, Бакаїв, Муравський, Харківський, Ромоданівський. Більшість сучасних автомобільних доріг України йде уторованими чумацькими шляхами.
У другій половині ХІХ ст. у районах колишнього чумацького промислу будують залізницю, яка значно пришвидшує і здешевлює перевезення вантажів. Отож чумацьке візництво втрачає свою основну перевагу перед іншими видами транспорту — дешевизну. Торгівля сіллю поступово переходить до купців. Наприкінці століття чумаки вже не спроможні конкурувати із залізницею. Чумацький промисел занепадає, і овіяна легендами постать чумака, що майже півтисячоліття крокував за сивими волами Україною, зникає. Але в пам’яті народній легендарне чумацтво — це суто наше, українське явище, продовжує жити і житиме вічно.
Цікаво, що свого часу за сивими волами мандрував Україною й батько нашого Великого Кобзаря, беручи із собою й малого Тараса, який, зачарований чумацтвом, пізніше напише:
За Києвом та за Дніпром,
Попід темним гаєм
Ідуть шляхом чумаченьки,
Пугача співають.
Едуард ПРИШУТОВ
РЕКЛАМА
ПРАЦЯ І ЗАРПЛАТА
для керівників, економістів, бухгалтерів підприємств різних форм власності та пересічних громадян
Передплатна цiна на 2014 р.:
на місяць — 29 грн 60 коп.;
на три місяці — 88 грн 80 коп.;
на півроку — 177 грн 60 коп.;
на рік — 355 грн 20 коп.
Передплатний індекс — 30214
також у паперовій версії читайте:
назад »»»