«ТІ КОЛОСКИ МЕНІ І ДОСІ СНЯТЬСЯ...»
23 ЛИСТОПАДА — ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ
Григорію Одаренку — вісімдесят дев’ять. Та, незважаючи на поважний вік, він добре пам’ятає все, що відбувалося на його довгій життєвій ниві...
— Улітку 1933 року мені виповнилося 9 років, — розповідає Григорій Михайлович. — Голодували ми в те літо тяжко, бо перед цим, коли проводили колективізацію, сільські та районні активісти всю худобину забрали до колгоспу. Мати навколішки падала перед ними, вмовляючи залишити хоча б корівчину Ляльку, бо ж, окрім мене, найстаршого, у неї було ще четверо діточок. Та де там! Вони тільки посміялися з бідної жінки!..
У серпні 1932 року за підписами Михайла Калініна та В’ячеслава Молотова з’явилася постанова «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення соціалістичної власності». Відповідальність за її виконання покладалася на органи НКВС. Щоправда, покарання для тих, хто посягав на майно держави, різнилися.
Згідно з таємною інструкцією щодо застосування цього документа, за крадіжки колгоспного добра куркулів слід було розстрілювати, а одноосібників і колгоспників відправляти на десять років неволі. Цинізму компартійної влади не було меж: народний комісаріат юстиції Української РСР наголошував, що «за зрізання колосків покарання має бути у вигляді позбавлення волі терміном до п’яти років».
Але людям потрібно було щось їсти, особливо дітям. Тож Грицько почав навідуватися до колгоспних ланів.
— Разом з іншими такими ж хлопчаками ми зрізали колоски і ховали у кишенях, а коли вони наповнювалися, то клали до торбинок, — продовжує Григорій Михайлович. — Поля охоронялися так званими активістами як з-поміж місцевих комсомольців, так і комуністів, присланих з міста. Їм навіть видали зброю, дозволивши стріляти. Чесно кажучи, серед цих охоронців були різні люди, деякі «не помічали» нас, хлопчаків. А впіймавши, відпускали, не відбираючи колосків. Та таких було дуже мало. Більшість об’їждчиків колгоспних полів зі шкури лізли, щоб вислужитися перед районним начальством. Запримітивши людину, ці яничари наздоганяли її і всіляко знущалися, не жаліючи ні дітей, ні дорослих. Одну дівчинку, сім’я якої пухла від голоду, один такий лиходій затоптав конем. Мати, дізнавшись про це, вкоротила собі віку...
Охоронців «соціалістичної власності» влада всіляко заохочувала, видаючи продуктові набори. Причому їх асортимент залежав від кількості затриманих «злочинців і вилученого у них хліба». Траплялося, що вони приписували дітлахам кількість зрізаних колосків.
Григорію Михайловичу довелося кілька разів побувати під «комсомольськими кулями», але Бог милував. А ось його товариш Антон був тяжко поранений і невдовзі помер. Коли його мати прийшла зі скаргою до голови сільської ради, той сказав:
— Твій син злочинець. Товариш Сталін наказав таких жорстоко карати. І коли б він не дістав поранення і не помер, то відповідав би за скоєний злочин...
Він не лукавив, бо за порушення «закону про п’ять колосків», як охрестили його в народі, у 1932-му засуджено понад 55 тисяч українців. З них майже 500 — до вищої міри покарання. А «за розбазарювання і розкрадання зерна» — близько 20 тисяч.
Нині можна почути просторікування деяких політиків про те, що Голодомор 1932–1933 років був викликаний об’єктивними причинами, зокрема низькою врожайністю. Існує чимало документів, які переконливо спростовують цю нісенітницю. Процитую один із них:
«Саме головне зараз — Україна. Справи на Україні вкрай погані. Погано по партійній лінії. Кажуть, що у двох областях України майже 50 райкомів висловилися проти плану по заготівлі хліба, визнавши його нереальним. В інших райкомах справи, як стверджують, не кращі. На що все це схоже? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент.
Якщо не візьмемося тепер за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні в багато разів сильніша, ніж думає Реденс чи Косіор. Майте також на увазі, що в Українській компартії (500 тисяч чоловік, ха-ха) є немало (так, немало) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, нарешті — прямих агентів Пілсудського.
Як тільки справи стануть гірше, ці елементи відразу відкриють другий фронт у середині партії, проти партії. Найгірше — це те, що українська верхівка не бачить цих небезпек. Так далі не може продовжуватись».
Це — витяг з листа Йосипа Сталіна до Лазаря Кагановича — такого ж ката українського народу. Це послання дає відповідь на багато запитань, які стосуються мотивів улаштування проти українців геноциду.
Кремлівські вожді діяли не лише зухвало, а й цинічно. Бо в історії людства не так вже багато випадків, коли б влада намагалася досягати своїх людиноненависницьких цілей шляхом знищення штучним голодом мільйонів людей.
Кремль визначив план щодо здачі в державні засіки хліба: майже 400 мільйонів пшениці. Звісно, що Сталін, Косіор, Каганович знали про те, що Україна не в змозі здати стільки хліба. Бо про ситуацію, що складалася, до Москви писали не лише прості люди, а й партійні чиновники.
«План по хлібу ніяк не виконати: завдання перевищують наші можливості».
«Ми прирікаємо тисячі людей померти голодною смертю. Хіба після такого відношення вони віритимуть в комуністичні ідеали? Селяни кажуть, що за товариша Леніна такого б не було...»
Але і їх у Москві не чули. Більш того, для придушення будь-якого спротиву до України Сталін відрядив В’ячеслава Молотова та Лазаря Кагановича, порадивши їм «не церемонитися з місцевими опортуністами і розпеченим залізом випалювати найменшу непокору».
І вони «не церемонилися», звівши з білого світу мільйони українців...
також у паперовій версії читайте:
- «ЛЮДИ ВМИРАЛИ ГОЛОДНОЮ СМЕРТЮ ПОСЕРЕД ДОРОГИ...»
назад »»»