ВАСИЛЬ ШАРОЙКО: НЕ ЗЛАМАТИСЯ ДОПОМОГЛА ТВОРЧІСТЬ
Наш співрозмовник — патріарх української, передусім дитячої, літератури Василь Шаройко, автор майже тридцяти книжок. Людина кількох епох. Його родина зазнала розкуркулення і репресій: дід із сільської бідноти вибився в люди, та в період колективізації все віддав колгоспові і почав із нуля шахтарем, але його сина (тобто батька нашого героя) для профілактики запроторили на Колиму.
Василь Никифорович сьорбнув горе війни. Жив за Хрущова, Брежнєва. У незалежній Україні активно гне лінію чесного письменника, не підлабузнюючись до сильних світу сього і не підлаштовуючись до масних обставин. Донині пише і видає оптимістичні книжки. На часі — подальша робота над книгою спогадів «Згадую то з радістю, то з болем».
— Василю Никифоровичу, розкажіть про ваші творчі мотивації.
— Я починав як дитячий письменник. У видавництві «Веселка» вийшла моя перша книжечка «Помічниці». Рецензентом був Грицько Бойко, відомий дитячий поет, який писав гумористичні твори. На жаль, його багато років немає, і відчувається дефіцит саме гумористичних творів для дітей. А потреба в цьому дуже велика. Діти тонко розуміють гумор. Якщо доросла людина може не сказати автору всю правду, бо не зручно, то дитина відверто, безпосередньо скаже, сприймає твір чи ні.
Мені допомагає писати педагогічна освіта. Я закінчив Нікопольське педучилище і Кіровоградський педінститут (філологія). 35 років працював у школі, викладав українську мову і літературу, з них 20 років був директором школи. Вивчав психологію дітей, щоденно з ними спілкувався. Для дітей треба писати не так, як для дорослих. У дітей мова своєрідна. У молодших класах вони безпосередні, з чистими душами. Десь від п’ятого змінюється їхня психологія, звичайно, під нашим впливом (не завжди позитивним).
— Починають потроху хитрувати?
— Авжеж. З восьмого-дев’ятого класу вони вважають себе дорослими — на такому вже рівні з ними й треба розмовляти.
Широковідомий російський письменник Корній Чуковський у книжці «Від двох до п’яти» наводить зразки розмов дітей. Вони так цікаво висловлюються, чого жодний письменник, хоч яким би «лисим» був, ніколи не придумає. За прикладом Чуковського я відвідував багато дитячих садочків, розпитував вихователів, що цікаве діти кажуть, просив їх записувати. Згодом приходив і ознайомлювався із записами. У молодших класах просив учителів, дітей, щоб вони коротенько записували найцікавіше. Це я використовував у своїй творчості.
— Але ж Ви пишете не тільки для дітей, а й для дорослих.
— Для дорослих у мене вийшло дев’ять книжок гумору і сатири. Нещодавно з’явилася нова книжка «Солом’яна душа», складена з гострих сатиричних і гумористичних віршів різноманітної тематики. Я пишу чисту правду, так, як насправді є, нічого не висмоктую з пальця. Вважаю, що письменник має служити Його Величності народу. Не повинен він служити будь-якій владі. Кожна наступна влада завжди критикує попередню, випинає негативне, а позитивне не згадує. Про себе ж тільки позитивне говорить.
Коли влада діє в інтересах народу, тоді письменник, звичайно, її підтримує. Усе, що йде всупереч інтересам народу, треба критикувати. Із самої природи творчості випливає, що письменник має перебувати в опозиції до влади. Історія це демонструє. Скажімо, Шевченко і Пушкін критикували самого царя. У радянські часи чимало письменників не сприйняли комуністичну владу. Тож сотні літераторів були знищені в Сибіру, на Колимі, Соловках, у Магадані...
Раніше лютувала цензура, теперішні очільники намагаються утискати іншими шляхами.
— Один із найдієвіших засобів утиску — байдужість влади. Письменник критикує, на нього чхають, та ще й тримають у злидоті.
— Ваша правда. Теперішні державники абсолютно байдужі. Радянська влада більше дбала про письменників. Але був партійний нагляд. Я знаю кілька випадків, коли через якийсь недогляд у творах, навіть технічний, повністю міняли весь склад видавництва.
До речі, крім педагогічно-філологічної освіти, я здобув ще вищу юридичну у Київському університеті імені Т. Шевченка. Десять років працював у колонії посиленого режиму, де відбували покарання особи, які вперше у житті скоїли тяжкий злочин, за що їх позбавляли волі на 10—15 років. Правда, я виконував педагогічну роботу, а не юридичну. Викладав українську літературу за програмою школи робітничої молоді. Засуджені, котрі мали вік до тридцяти років, за відсутності середньої освіти обов’язково відвідували школу.
Скільки горя я побачив! Мої учні казали: «Что ты нам лапшу на уши вешаешь? Какая может быть литература? Ты посмотри, что в колонии делается!»
Вони в колонії далі скоювали злочини: підрізали, вішали, самі вішалися... Одне слово — розборки. Крім держадміністрації, у них було своє самоврядування. Колонія поблизу Херсона у селі Дар’ївка (юридична зона 17/10) була неблагонадійною, перебувала на особливому обліку в Міністерстві внутрішніх справ.
— Що спонукало Вас там працювати?
— Я хотів мати юридичну освіту і здобув її. Вона давала можливість робити політико-правову оцінку різних явищ життя. А для письменника це необхідно.
У колонії порядок був такий. Скажімо, привозять етап засуджених. Адміністрація сортує. Та кожен із них мусив ще показатися пахану. Визначалася лінія поведінки. Пахан питав: «Как ты будешь себя вести? Козлом, мужиком или мальчиком?» «Козли» терлися біля начальства, у промисловій зоні були бригадирами, у житловій — днювальними (на злодійському жаргоні — «штирями»). «Козлів» не любили, били.
«Мужиками» називали роботяг. Вони абсолютно ні в що не втручалися, їх, зазвичай, не чіпали. «Пальчики» нічого не робили. Швендяли зоною і чвиркали крізь зуби. Адміністрація колонії змушувала їх працювати посадками у ПКТ — у приміщення камерного типу.
Вважалося, що справжні зеки мають грати у карти. Програвали шалені суми. За борги убили двох моїх учнів: одного заточкою у серце зарізали, другого прив’язали до батареї і молотком розбили голову.
Декого за карткові борги заганяли у «пєтушатнік». Це дно колонії. «Пєтухи» виконували роль жінок. З ними не можна вступати у будь-які контакти, брати їхні речі. Інакше вважатимуть законтаченим, «напівпєтухом». Ми, викладачі, страшенно боялися, коли когось робили «пєтухом». Він, бува, не зізнавався, приходив у клас і сідав. Ніхто із зеків після того у те приміщення не заходив, казали: «Тут «пєтушиним» духом тхне, тут «пєтух» сидів». «Пєтухи» навстоячки окремо їли, окремим посудом користувалися, спали окремо. Жах!
— Досвід роботи у колонії в якийсь твір вилився?
— Була спроба написати повість, але реалізувати не вдалося. Мені поставили умову: «Пишіть, але будете друкувати в газеті «Трудовая жизнь» або в журналі «Воспитание и правопорядок». А на них стояв гриф: «Из учреждения не выносить». Виходить, що тільки для спецконтингенту. А мені хотілося написати повість для масового читача, який не знає, що таке колонія. Такий твір міг би когось урятувати від в’язниці.
Працівники видавництва, де виходили мої книжки, знаючи, що я працюю в колонії, розпитували мене про це. Я розповідав їм цікаві історії. Вони запропонували: «Напишіть про колонію, ми з великим задоволенням видамо вашу книжку». Я сказав, що спроба вже була, закінчилася нічим, цензура на заваді. «А ми запитаємо в начальства». Згодом сповістили: «Начальство сказало — нехай пише». Але крім двох літературних рецензентів буде ще два рецензенти з комітету державної безпеки і два — з комітету внутрішніх справ». Я зауважив: «Зазвичай два рецензенти викреслюють. А тепер ще чотири додасться. Я писатиму, а шестеро викреслюватимуть. Після трьох років праці залишиться тільки обкладинка. Такі умови мені не підходять».
Під час незалежності знову звернувся в МВС. Зауважив: «За радянщини не можна було писати про багато речей, але ж тепер демократія». Начальник управління колоніями відреагував: «Ви маєте юридичну освіту, знаєте, що життя колонії регулюється виправно-трудовим кодексом. Скажіть, що у цьому кодексі змінилося?» Я подумав і відповів: «Ніякі статті не змінилися». — «Отож бо. Демократія — це розмови. А кодекс — це закон».
Я розумію цього начальника, у нього на погонах зірки великі... І все ж я просив дозволити мені знову поїздити по колоніях і зібрати матеріал, бо там щось та змінилося. Зась! Начальник, певно, міркував так: «Я дозволю цьому письменнику. Та хто знає, який матеріал він збере і що напише. Вище начальство почитає і скаже: «А хто це дозволив? По шапці його». Кожен дбає про своє крісло, про свої інтереси.
— Отже, не дали ходу?
— Не дали. Отака демократія.
— Виходить, що Антону Макаренку пощастило видати свою «Педагогічну поему» про колонію.
— Авжеж. Його книжка і кінофільм, поставлений по ній, мали величезний вплив. Та я пишу своє — для дітей і дорослих, здебільшого гумор і сатиру. Вийшла збірка пісень на мої слова «В тому році не було зими».
— А що спонукало до піснярства?
— Тупість сучасних пісень, скроєних за типовим рецептом: «Пошила мама мені панаму». Один рядок сто разів повторюють молотобійно. Мізки проїдають пісеньки «Выходи за меня замуж» із приспівом: «О, йо, йо, йой...» або «Хочу от тебя дочку, и точка». Я не витримав цього. Вважаю, що текст пісні має бути художнім твором, мати душу, а музика — це крила.
Та щоб пісня пішла в люди, її треба записати в студії, заплатити за ротацію на радіо й ТБ. А це нині — великі гроші, які авторам і співакам часто не по зубах. От і виходить: той, хто має гроші, годує людей дешевенькою юшкою типу «Я приречений на любов».
— Тобто талановитий автор мусить за свій труд платити й платити, проте бездар обскакує його на грубезному гаманці...
— Саме так. Це ж відбувається і з виданням книжок. Нині багато приватних видавництв, проте девіз один: «За ваші гроші будь-яка примха».
Складно, але надійніше було видаватися в радянські часи. Доводилося чекати два-три роки. Поки закриті рецензії напишуть. Поки включать у план редакційної підготовки, потім — у тематичний план. Ті плани «Укркнига» розсилала в облкниготорги та облспоживспілки, які мали свої магазини, у «Союздрук». Збирали тираж. Книжка виходила. Автор отримував пристойний гонорар. Цю систему зруйнували. А її складовою, між іншим, було ретельне редагування книжки. Вона мала гідний художній рівень, бо не пропускали графоманію. Нині видає книжки той, хто має гроші. Тож виходить багато графоманських писань, в яких немає навіть елементарної грамотності. Справжня література губиться у багні.
— Кажуть: поетом треба народитися.
— Є вроджене чуття слова. Слова мають не тільки смислове навантаження, а й емоційне забарвлення. Людина, яка це відчуває, здатна стати поетом. При тому бажано мати якомога ширшу освіту. Письменник має спілкуватися з людьми, тим збагачуючи свій світогляд. Писати треба розумом світлим і серцем чистим. Інакше буде фальш.
Я пишу лише тоді, коли мене щось дуже здивує або схвилює. Коли подія, явище не дають спокою ні вдень, ні вночі, організм працює на підвищених регістрах, усі види енергій перетворюються на творчу енергію. Заради чого? Щоб світ став кращим. А борзописець пише заради себе, «любимого». Мені доводилося неодноразово стикатися з графоманами. У Херсонській обласній письменницькій організації було встановлено чергування письменників. Автори приходили, ми консультували. Якось я чергував з поетесою Ізабеллою Плоткіною.
Один громадянин, гарно вбраний, каже: «Я прийшов до вас, щоб ви дали мені санкцію на публікацію мого вірша». Я зрозумів, що це юрист. Кажу: «Ми ніяких санкцій не даємо, можемо просто послухати ваш твір, почитати, висловити свою думку. І все, не більше не менше». — «Ну давайте я вам прочитаю». Послухали. Є зміст, рима, розмір. А поезії немає, немає душі. Я йому про це сказав. А він обурився: «Ви тут сидите, затискаєте нас, тільки самих себе друкуєте. Я цей вірш показував членам обласного суду, всі вони сказали, що у мене прекрасний вірш».
Делікатно зауважую: «Члени обласного суду, мабуть, добре обізнані в юриспруденції, але ж вони не поети». Я не міг його переконати, сказав: «Белло, прочитай свій вірш». Вона прочитала про інваліда, який втратив очі на війні. Він іде парком — його веде собака... Неймовірної сили твір, неможливо стриматися, щоб не заплакати. Він послухав. Я запитую: «Ну як?» — «Хороший вірш. Але і мій не гірший».
Графомана нічим не можна переконати. Це біда, звичайно. Наведу ще такий приклад. Герой Соціалістичної Праці, кандидат наук, висока керівна посада. Якби цей чолов’яга вірші не писав, то й залишався б шанованою людиною. А графоманські опуси принижували його. Якось я був у солідній інстанції, розмовляв із заступником. Він покликав людину, яка відає книжковою торгівлею, і сказав: «Об’їдьте магазини, зберіть книжки цього автора, привезіть і висипте на його подвір’ї».
— Посадовець не побоявся впливового віршомаза?
— Не побоявся. Біда в тім, що графомани не можуть зупинитися. Є колосальне бажання писати, а природного таланту немає. От у мене є велике бажання співати, а голосу нема, тож я чітко розумію, що не можу бути професійним співаком і не намагаюся співати. Чомусь вважають: навчився римувати — значить, уже поет. Поет — це набагато складніше явище. Він виплескує вміння сказати людям найсуттєвіше у вигляді несподіваних комбінацій слів.
— Отже, що важливе насамкінець скажете?
— Творчість — це радість. Та на радість часто зазіхає горе. Сталося нещастя: я упав і зламав хребет.
Три місяці нерухомо пролежав на спині в травматології. Біль був такий, що хоч на стінку дерися! Дуже боявся, що назавжди залишуся прикутим до ліжка. Півроку старанно тренувався заново ходити. Завдяки лікарям і власній наполегливості повернувся до повноцінного життя.
Та не встиг одне лихо пережити, як на зміну йому з’явилося друге, бо біда ніколи одна не ходить, іншу за собою водить.
Звалилося на мене величезне горе: трагічно загинули дружина і син.
Мені багато разів доводилося чути, що час нібито тамує будь-який біль. Але це неправда. Мій біль за моїми рідними ні вдень, ні вночі не дає мені спокою. Дружину і сина після їхньої смерті я люблю так само сильно, як і тоді, коли вони були живими, а тому вважаю, що любов — це таке міцне почуття, яке не знає ні часу, ні відстані.
У такому трагічному стані, в якому опинився я, немічний дід наодинці з цілим букетом усіляких хвороб, слабкі люди опускаються, спиваються, стають бомжами і навіть інколи кінчають життя самогубством.
Я ж нічого такого чинити не збираюся. Я виборсався і розпрямився! До кінця днів своїх хочу бути людиною і служити людям. За будь-яких обставин людина повинна робити те, для чого народжена.
Тому і займаюся літературною творчістю. Багато читаю. Як тут не згадати Рене Декарта: «Читання хороших книжок — це розмова з найкращими людьми минувшини, і притому така розмова, коли вони повідомляють нам тільки кращі свої думки».
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»