«КОБЗАР»-ФРОНТОВИК З ІМЕНЕМ ШЕВЧЕНКА — У БІЙ!
У роки Великої Вітчизняної війни слово Тараса Шевченка було тією могутньою духовною зброєю, яка вселяла віру в неминучу перемогу над ворогом. Уже в перші дні війни зазвучала на Центральному радіо з Москви мелодія на слова поета «Реве та стогне Дніпр широкий», а його «Заповіт» виконувався на різних радіохвилях як Гімн України, після, звичайно, Гімну Радянського Союзу.
У цей же час з’являються плакати на слова Т. Шевченка. Був поширений плакат, на якому зображена на повний зріст постать поета, а поруч із ним крокують козаки в національному одязі, за ними — червоноармійці зі зброєю, а під малюнками закличні рядки поета:
...Вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Слово Тараса Шевченка в роки воєнного лихоліття було настільки глибокодуховним, патріотичним, що до редакцій газет, журналів, спілок письменників, видавництв бійці з фронту надсилали листи з просьбою віднайти для них дорогоцінного «Кобзаря» або інші твори поета. Незважаючи на скруту, держава виділяла кошти для видання не тільки «Кобзаря», а й інших творів поета, зокрема поем «Сон», «Єретик», «Гайдамаки», «Катерина».
Лише у 1942 році в Уфі видали «Кобзар» накладом 100 тисяч примірників. За той рік твори Т. Шевченка були надруковані шістьма окремими виданнями (три — українською мовою, три — російською) загальним тиражем 250 тис. примірників. Їх відправляли до армії, партизанських загонів, на окуповану територію України. Фронтовики сприймали патріотичну духовність «Кобзаря», передавали книжечку для прочитання іншим, записуючи почасти на його сторінках власні поезії.
З іменем Шевченка люди йшли у бій. Мужні вірші поета надихали на подвиги. Великий поет — знамено боротьби за волю і щастя.
Сотні шевченківських рядків розходилися заголовками газет, плакатами: «І вражою злою кров’ю волю окропіте...», «Не дайте матері, не дайте в руках у ката пропадать», «Не втечете і не сховаєтесь! Усюди вас знайде правда-мста», «Нехай ворог гине!»
І відгукувалися на ці заклики фронтовики, партизани: «Шевченко — з нами!», «Буде по-твоєму, батьку!», «З нами гнівне слово Тараса», «Він кличе нас до ненависті й помсти!»
На сумській землі славився в довоєнні роки бригадир тракторної бригади Яків Яковлєв. Незмінним супутником його був «Кобзар». У 1941-му Яковлєв в рідному Тростянецькому районі організував невеликий бойовий загін. Одного разу Яків Петрович потрапив у засідку. Вороги намагалися узяти командира живим. Не вдалося — він бився до останнього. Коли жителі села знайшли його тіло, то на грудях у нього був пробитий кулями томик віршів Шевченка.
У вірші «Лист» українська поетка Марія Грудницька виписує могутню силу впливу творчості Т. Шевченка, зокрема його «Кобзаря», на формування патріотичної свідомості бійців фронту:
І от прошу вас,
Пришліть мені «Кобзар»,
Пришліть живе могутнє слово бою.
Нехай сильніший буде мій удар,
Нехай міцніше я стискаю зброю.
Пришліть мені «Кобзар»,
Я з ним могутній непоборний воїн,
Маленьку книжечку —
Дорогоцінний дар
Пришліть на номер
Пошти польової.
Музи не мовчали
Одухотворений відчуттям неминучого визволення з-під фашистської неволі, український народ співав пісні на слова Т. Шевченка, якого окупаційна влада забороняла. За читання «Кобзаря» було найвище покарання — розстріл. Фашисти руйнували пам’ятники поету, намагалися знищити його могилу на Чернечій горі. Гітлерівські словоблуди старалися знеславити поета, оббрехати його. Вони спотворювали його біографію, знецінювали найвидатніші художні полотна, силкуючись усіляко довести, що це — постать буденна, в літературі випадкова і на неї не варто звертати уваги.
Приміром, у газеті «Наше слово» опублікували статтю Еріха Коха, в якій він паплюжив українців за те, що вони захоплюються творами Шевченка, піснями бандуристів, і радив все це позабути, а більше думати про фізичну працю в Німеччині, яка буде найвищою для них насолодою.
Проте, без перебільшення, можна стверджувати, що для свідомих українців образ Тараса Шевченка, його поезія були тією духовною силою, що надихала їх на боротьбу в умовах жорстокої війни. «У наших сумках був його «Кобзар», і голос його нас вів до помсти ворогові», — записав 28 лютого 1944 року у «Книзі вражень» після відвідування могили поета радянський офіцер.
Ось як написав про це Микола Шепелюк у вірші «Кобзар» був з нами»:
Ми на Дніпрі... Рік сорок третій,
Плацдарм Букринський, бою грім.
Служив в полку я мінометнім,
«Кобзар» з собою я носив.
В окопах ми його читали,
В ярах стрімких, в передовій
Слова Тараса закликали
Вести святий, нещадний бій.
Десятки раз листав сторінки
Віршів безсмертних «Кобзаря».
Від них я брав тепла частинку,
Що гріла нас в тяжких боях.
Ракети в темну ніч злітали
І падали, немов зоря...
І був там недалеко Канів,
Свята могила Кобзаря.
Усього за роки війни Шевченкові твори видавалися окремими книжками 14 разів загальним накладом 0,5 млн примірників. Два видання «Кобзаря» вийшли в Уфі і два — в Москві. Останнє мало певне символічне значення, бо в окупованій німцями Україні твори Шевченка здебільшого використовувалися в «антимоскальській» і антисемітській пропаганді.
Окрім плакатів, виконувалися й тонові офорти, газетні рисунки та ін. Окремо слід згадати графіку Василя Касіяна. Кожна його робота сповнювала надією на перемогу. До об’єднання всіх слов’янських народів закликав його плакат «В бой, славяне!», створений у Самарканді 1942 року. Гостра психологічна трактовка, експресія і виразність образів, вдала композиційна побудова роблять цей плакат гучним, як набат. Серія В. Касіяна «Гнів Шевченка — зброя перемоги» (1942–1943), яка містила вісім плакатів за текстами творів Т. Шевченка та акварелей «Україна бореться», була видана масовими тиражами у вигляді листівок, що скидали з літаків на окуповану фашистами територію.
Дуже часто в Шевченків текст вмонтовували гнівні рядки з поезій М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана, що закликали народ до нещадної боротьби проти загарбників. Агітаційну пропаганду вела і потужна Радіостанція імені Т. Шевченка.
До річниці Української РСР у грудні 1942 року в Будинку Червоної Армії в Самарканді було організовано художню виставку. Серед експонатів — серії акварелей В. Касіяна «Україна бореться» та «Дівчата — героїні України». Про ту подію у спогадах читаємо: «Зал був прекрасно оформлений — бойові заклики до перемоги, портрети Т. Шевченка, І. Франка, українські рушники й орнаменти. Охочих потрапити на свято було багато, тому відбулося два вечори».
Сильні духом
...Переді мною три невеличкі книжечки з назвою «Кобзар», видані у 1942–1944 роках. З усієї колекції «Кобзарів», яку я зібрав за сорок років, найбільше ціную саме ці збірки. Чому? Бо вони нагадують мені про бійців, на долю яких випали найтяжчі випробовування війни. Одним із них був і мій батько — Костянтин Петрович.
Передмови до цих книжок написав поет-академік Павло Тичина. До видання 1942 року вступне слово назване «Гнів Шевченка», а до видань 1943-го і 1944 років — «Сила «Кобзаря».
У травні 1943 року з Уфи 20 тисяч «Кобзарів» вирушили воювати на фронт. А пройти їм до Перемоги належало ще два роки — тяжкі, довгі, политі кров’ю, всіяні могилами. Починалася велика битва за визволення рідної української землі. Ось туди і їхав «Кобзар»-фронтовик.
30 вересня 1943 року газета «Фронтовик» писала: «Смертельний бій кипить на обох берегах Дніпра за свободу України, за землю Тараса». Будинок Музею Т. Шевченка вороги обснували, як павутинням, колючим дротом, перетворивши його на концтабір, до якого зігнали мешканців навколишніх сіл для копання окопів біля Дніпра. Фашисти подбали про надійне укріплення берегової лінії, і вибити їх із міста і прибережних гір було нелегко. Лише 31 січня 1944 року воїни 206-ї стрілецької дивізії звільнили Канів і Тарасову гору від окупантів.
Письменник Борис Полєвой (у роки війни — військовий кореспондент) у нарисі «На могилі Шевченка» писав: «І ось на зарослих сходах, що ведуть на могилу Тараса, знову з’явилися сліди... Це бійці дивізії, що наступала із-за Дніпра, сходили на гору, щоб у коротку перерву між боями вклонитися великій могилі. І хтось бережно поправив огорожу, і три вінки, просто солдатські вінки з хвої, обвиті кольоровою марлею, пофарбованою в якомусь польовому госпіталі, покладено на могилу. І над усім цим замислений і суворий стоїть бронзовий Тарас. Він діждався із-за Дніпра повернення своїх синів».
У походах і боях
Підтвердженням того, що «Кобзар» воював на фронтах Великої Вітчизняної, є численні спогади наших воїнів. Хочу навести спомини ветерана війни Івана Брунька:
«Я, ідучи на війну, крім того, що мені мати наготувала у похід, узяв «Кобзаря» Тараса Шевченка. Як на мене, ніхто так високохудожньо і всеохоплююче не змалював, не вимережив, не оплакав і не оспівав Україну, як геніальний Т. Шевченко. Якби мене запитали, що таке «Кобзар», я відповів би одним дорогим мені словом — Україна.
У «Кобзарі» вона вся — як у дзеркалі: з героїчною і трагічною історією, з безкраїми степовими просторами та прадавніми, як світ, могилами на них; з курними битими шляхами і згорьованими селами, з побутом, звичаями трудового люду та його важкою працею і боротьбою, з дібровами та гаями, червоною калиною і символом незнищенності і вічності України — Дніпром.
Мати із собою «Кобзар», читати його в поході на привалі, в окопі чи в землянці у перерві між боями, у госпіталі — в усіх бувальцях солдатського життя, то ніби бути разом зі своєю Україною, зі своїм селом, навіть зі своєю домівкою, із «садком вишневим коло хати», побувати там, де ти народився, виріс і звідки тебе мати, обливаючись гіркими сльозами прощання (адже, може, й назавжди), провела на війну.
І тут, далеко-далеко від рідної домівки, у боях і походах, зі мною був «Кобзар» Тараса Шевченка. У речовому мішку, загорнутий у солдатський рушничок. У нас, піхотинців, існувала така слушна приповідка: солдатові у поході навіть голка важка. Та «Кобзар» був для мене священною ношею і зброєю.
Шевченко був солдатом і водночас полководцем. Його слово на фронті, на передовій жило з нами повсякчас. Воно було на вустах бійців, що йшли в маршових ротах на передову. Було бойовим закликом на полі бою: «Кари катам, кари!», «І на оновленій землі врага не буде, супостата!» А в години перепочинку, фронтового затишшя до наших солдатських сердець «Кобзар» приходив найдорожчою піснею, що стала народною: «Зоре моя вечірняя, зійди над горою, поговоримо тихесенько в неволі з тобою». Або «Тече вода в синє море, та не витікає». А ще могутньою і сильною, як розбурханий, розгніваний, розтривожений у штормову погоду Славутич:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма!
Усе це там на фронті, в умовах жорстокої кривавої війни, зігрівало наші душі і серця, приносило нам радість спілкування зі своєю Батьківщиною.
Ось чим був для мене, солдата-піхотинця діючої армії, «Кобзар» Тараса Шевченка. Та й, звісно, для багатьох бійців. «Кобзар» — то талісман, знамено, дороговказна зоря нашого народу на довгому і тяжкому історичному шляху».
Готовий знов до бою
Доля книжки, як зазначав Павло Тичина, доля взагалі кожного твору людського духу — неоднакова. І це ми бачимо на прикладі надзвичайного поширення «Кобзаря» Тараса Шевченка, який одразу після виходу його у світ за свою силу був розхватаний мільйонами рук, притулений до серця, а потім десятки разів перевиданий і доповнений, пішов між люди.
Мільйони бійців не дожили до Перемоги. Не дочекалися, на жаль, мільйони воїнів і нинішніх відзначень пам’ятних дат із бойового літопису.
У ці дні ми схиляємо голови над їх могилами, ми також віддаємо шану живим. Давайте ж згадаємо «незлим тихим словом» ще одних бійців-фронтовиків, звати яких «Кобзарі» Тараса Шевченка. Живіть вічно, «Кобзарі»-фронтовики! І якщо, не дай Боже, прийде лиха година, зовіть, піднімайте і ведіть народ України боронити свою волю!
Іржею вкритий, кулею пробитий
Маленький томик «Кобзаря» розкритий.
А навкруги знамен багрець яскравий,
І він як свідок доблесті і слави.
Я перед ним стою в задумі строго
І знов дивлюся, мовчазна, на нього,
І знову чую сторінок потертих
Дихання. Кров’ю споєне і смертю.
Я бачу дні, що з полум’я вставали,
Важких доріг засніжені привали,
Це там в окопі наш боєць-хлопчина
Клав «Кобзаря» врочисто на коліна.
Змовкали друзі. Й гордо перед боєм
Злітало слово іскрою палкою,
Як сурми клич, як смолоскип урочий.
«Борітесь!» — птахом линуло крізь ночі.
Отак і впали десь у полі зритім,
Удвох одною кулею пробиті...
Тепер стоїть «Кобзар» цей у музеї.
Залиті кров’ю ямби і хореї,
Та словом гордим, думкою палкою
Він, як солдат, готовий знов до бою.
Ганна Світлична. «В музеї»
А на закінчення цієї розповіді — рядки поезії Володимира Сосюри «На могилі Т. Г. Шевченка»:
Спи спокійно, поет!
Україна твоя
вже розправила крила орлині
так, як мріяв колись
ти в жагучих піснях
на засланні, в тяжкій самотині.
Спи спокійно, поет!
Ми, нащадки твої,
пронесли крізь віки твоє ім’я,
крізь колючі вітри,
крізь жорстокі бої,
Батьківщини сини незборимі.
Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України
також у паперовій версії читайте:
назад »»»