БОГДАН ЖОЛДАК: НАЙБАГАТШІ НА ТАЛАНТИ І НАЙБІДНІШІ НА РЕАЛІЗАЦІЮ
Наш співрозмовник Богдан Жолдак — прозаїк, драматург, кіносценарист, викладач. Створив майстер-клас із кінодраматургії (нова вища освіта, вперше в Україні), Інститут екранних мистецтв ім. І. К. Карпенка-Карого. Був радіо- та телеведучим.
Автор численних книжок у різних жанрах. Публікувався в Хорватії, США, Канаді, Німеччині та Японії.
Переможець та лауреат літературних, театральних, кіно- і телевізійних фестивалів.
— Пане Богдане, відомо, що письменники в Україні в цілому безгонорарні. Кінематографісти, м’яко кажучи, поневіряються. П’єси українських драматургів у театрах майже не ставлять. В основному — іноземців, бо культурні центри відповідних країн фінансують постановки.
Тож як українському автору вписатися в українські реалії?
— Я не погоджуюся, що вітчизняного кіно і театру нині нема. Насправді не було кіно в так звані золоті радянські часи, які пригадують наші мистецтвознавці. Тоді виходив більш-менш пристойний український фільм раз на рік або на три. І всі ломилися його дивитися. У радянському прокаті три відсотки фільмів капіталістичних країн давали вісімдесят п’ять відсотків прибутків. І ці прибутки розписувалися на радянські кінофільми.
— Яким чином?
— Річ у тім, що одна фільмокопія за інструкцією могла крутитися лише двісті разів, а її прокручували дві тисячі разів. То була лазівка для тіняку. Кілька побитих списаних копій перемонтовували в одну й знову крутили. Кожен кіномеханік, особливо сільський, мав свій запас зарубіжних фільмів, ховав десь по закутках, крутив, а звітував, що демонструє радянські фільми.
Отже, власне українського кіно тепер набагато більше. Молоді українські кінематографісти виборюють величезну кількість міжнародних призів, їхнє число перевалило за дві тисячі. Хіба міг тодішній кінематограф таким похвалитися? Одиниці картин брали призи. А решта була непотребом.
Так само було і в літературі. От кажуть, раніше були тисячі назв книжок, мільйонні наклади. Але то все була переважно макулатура. Коли в радянські часи з’являлася справжня книжка, за нею полювали, переплачували, давали одне одному на ніч прочитати, ба перефотографовували, таємно ксерили тощо.
Зазначу, що оті захмарні тиражі насправді такими не були. Друкували, приміром, якесь фуфло, писали: «Наклад сто тисяч», а видавали десять тисяч для бібліотек, а весь папір і всі потужності відходили в тіняк.
— А куди ж конкретно дівався папір?
— Наприклад, у Кишинів. Туди всі їздили купувати, скажімо, книжки братів Стругацьких, які там дійсно видавалися багатомільйонними накладами. Весь Радянський Союз їздив у Кишинів... Циркуляція паперу, фарб, поліграфічних матеріалів відбувалася у напрямі певних кишень, адже книжок в асортименті не було. На тодішніх книжкових базарах можна було день проходити і насилу придбати щось вартісне. Як правило, спекулянти продавали з-під поли, книги по кілька разів перекуповували, обмінювали.
Нині книжка набула істинної змістовної вартості: видається колосальна кількість супертворів. Коли потрапляєш на наш книжковий ярмарок, там стоять тисячі яток, і ти дивишся та розумієш, що тобі практично все це треба купити. Все! На ярмарку є сотні видавництв, тисячі найменувань, і дійсно справедливо написано, що наклад — три тисячі примірників. А не триста тисяч, як було для липових звітів. Зате асортимент розширився у мільйони разів.
Між іншим, зараз тіняк теж існує. Як виживають видавництва? Якщо книжка ходова, вони видають ліві тиражі. Іноді ці скандали випливають нагору. Однак зазвичай залишаються таємницею за однієї причини: тіньові кошти стікаються до чиновників, і ті крізь пальці дивляться на лівак.
— Погляньмо на театри.
— Процеси схожі. Згадаймо минуле. Які спектаклі були популярні? Так, у київському Театрі російської драми йшла двадцять років поспіль «Варшавська мелодія». Решта — непотріб соцреалізму. Теж саме було у Театрі імені Франка. Йшла «Антігона», і паралельно глядачам впихали радянських драматургів, яких обов’язково мусили ставити в «нагрузку».
— Але ж люди ходили в театри!
— Люди ходили дивитися не на драматурга, а на актора. Приміром, якщо Яковченко і грав у дешевенькому совковому спектаклі, він збирав залу, бо всі знали, що Яковченко видасть щось цікаве. Отак театр тоді існував.
Тепер він набагато потужніший. Навіть якщо ставлять іноземних авторів, то зверніть увагу: вистави ідуть українською мовою. До речі, київський Молодий театр поставив світовий рекорд. Два роки в нього не було грошей, щоб платити за опалення. Уявляєте, театр у нашу зиму без опалення? А в залі суцільні аншлаги. Тож актори героїчні і глядачі теж.
Є велика кількість вітчизняних хороших молодих авторів, їх також ставлять. Можливо, зрідка в столичних театрах, але по всій Україні. Я знаю молоду драматургиню Наталію Уварову-Рибалко, її п’єси йдуть у багатьох театрах.
Та драма більшості авторів полягає в тому, що нема централізованого розповсюдження нових п’єс. В радянські часи їх друкували типографічно, і Міністерство культури оте прокомуністичне фуфло розсилало по театрах, і це ставили. Нині механізму розповсюдження нема. При цьому драматург боїться виставити свою п’єсу в Інтернеті, бо кимось дуже просто міняється назва, імена головних героїв — і твоя п’єса зникає, а виринає... десь у Гренландії.
Тож драматург змушений із рук у руки, з очей на очі передавати свої твори режисерам. І то це не гарантує того, що його п’єсу не поставлять у Гренландії, скажімо не про українців, а про ескімосів, тому що людські проблеми скрізь одні і ті ж. Приміром, у нас ідеться про якісь посівні сільськогосподарські культури, їх можна замінити на тюленів і моржів. Тому ваш сюжет можна легко перелицювати. Ось проблема.
У нас немає відстеження і захисту авторських прав, навіть якщо в бюро захисту авторських прав зареєструєш своє дітище. Там видають посвідчення на твою п’єсу, проте це не значить, що її не поцуплять. І не треба перебувати в рожевих надіях, що за кордоном авторське право працює.
Навіть у найпотужніших правових країнах, у тих же США, крадуть одне в одного сценарії, п’єси, оповідання, тільки гай шумить. В цьому вони трошки здібніші за нас. Наприклад, у Роулінг украли образ Гаррі Поттера і заробили більше мільярдів, аніж вона мільйонів.
— Невже у США, де так відрегульована система авторських прав, де активно борються з піратством, елементарно крадуть інтелектуальну власність?
— Ну дивіться: Спілберг за 207 мільйонів доларів поставив фільм «Список Шиндлера». Була б потреба у 270 мільйонах, вони б у нього були. У Спілберга немає проблем із фінансуванням, тому що будь-який інвестор дасть йому, знаючи, що прибуток однаково буде. Він поставив «Список Шиндлера» за щоденниками Шиндлера і за щоденником його дружини. Прем’єра відбулася по всіх кінотеатрах світу в один день.
Гадаю, тільки це дало прибуток, більший вартості фільму. І раптом з’ясовується, що Спілберг не заплатив вдові Шиндлера. Тобто він сплагіював її матеріал, використав і — все. Після деякого скандалу він заплатив вдові. Знаєте скільки? Тридцять тисяч доларів. По-нашому — три копійки.
Якби йшлося про якийсь блокбастер! А це ж — фільм про страждання єврейського народу, і євреї до цього дуже ревно ставляться. Ну заплатив би він їй три мільйони чи тридцять мільйонів! Це ж для нього не проблема, він би просто збільшив кошторис. Однак він цього не зробив, фактично плюнув у душу живій вдові героя.
Ця ображена жінка зібрала колосальну прес-конференцію і оголосила про таку ганьбу, а також про те, що насправді Шиндлер людей не рятував. То був шок. Репутація, все хороше, що про нього створила світова громадськість, зруйнувалося, бо рятував людей заступник Шиндлера, який брав за це великі гроші від імені Шиндлера, але йому їх не давав.
Отже, скривджена жінка помстилася за те, що Спілберг плюнув їй в очі скупістю. Своїм вчинком сказала: «Мало того що ти жадюга, так ще аморальна істота». Ця бомба фактично знищила цей фільм і певною мірою підірвала Спілберга. Ну якого дідька ти зробив таку дурницю? В тебе що, є якісь проблеми з виплатами?
Інша справа, коли, наприклад, наш бідний студент, знімаючи шедевр (за який потім отримає головний приз на міжнародному фестивалі), каже: «Хлопці, у мене немає грошей». Актора просить: «Знімися безкоштовно. Якщо колись з’являться гроші, я тобі їх, можливо, заплачу». Те ж саме він каже звукорежисеру, оператору і всім іншим.
І незважаючи на це, Україна є єдиною світовою кінематографічною державою на Землі, в якій студенти Університету імені Карпенка-Карого виборюють Гран-прі (вже чотири) на міжнародних кінофестивалях. Жодний навчальний заклад у світі, жодна світова кінематографічна наддержава не може цим похвалитися.
Навіть оця штучна ситуація, коли в Україні відібрали прокат у кінематографа і гроші не повертаються, не змогла його знищити. Ось чому ми справедливо декларуємо себе як провідну націю світового кінематографа.
— Де зараз ті молоді українські таланти, які беруть призи на міжнародних фестивалях?
— На біду, вони змушені заробляти на телебаченні і за кордоном. Знімають у Росії, дехто у Франції. Втім, від цього не легше. Проте вони задекларували рівень, марку. Що означає той факт, коли людина отримала Гран-прі, наприклад, на Каннському кінофестивалі? Та це вже на все життя, такого не купиш ні за які гроші.
Та в усі часи на Берлінале жоден режисер із СНД не виборював жодного призу, навіть Параджанов, який там виставлявся. А тут якийсь третьокурсник Семен Коваль за мультфільм «Трамвай, дев’ятий номер» загріб Гран-прі. Геніальний режисер зняв цей грандіозний пластиліновий мультик у себе у квартирі, уявляєте? І от — нагорода. І це привертає увагу світу до України.
До речі, найкольоровіший фільм в історії людства — «Тіні забутих предків» — це чемпіон світу за нагородами — 173, притому що в Союзі, в Україні він ніде не виставлявся на фестивалях. На другому місці «Вогні великого міста» самого Чарлі Чапліна — 73 нагороди. Розрив у сто нагород.
Параджанов створив найбільший світовий кіношедевр в умовах мізерного фінансування, поза технологіями (протерміновану плівку «Свема» перепроявляли), у жорнах цензури.
А як творять нині наші студенти? Скажімо, в Університеті імені Карпенка-Карого на три паралельних режисерських дипломних курси (це режисери ТБ, документального та ігрового кіно), тобто на майже сорок осіб, виділили стільки, скільки вистачить лише на один (!) дипломний кінофільм.
Хочу висловити особисту подяку міністру Табачнику, який ревно переймається так званою оптимізацією освітніх процесів. Це стосується і середніх шкіл, і спеціалізованих, і інститутів — іншими словами, всіх оптимізують.
— А як особисто Ви почуваєтеся в кінематографі? Чи вдається реалізовуватися?
— Цього року трапилася для мене важлива подія. Що таке проходження сценарію через виробництво? Я почав сивіти на перших своїх фільмах. А зараз трапилося чудо. Молодий кінематографіст Олег Бобало якось прочитав мою книжечку і зателефонував: «Можна, я поставлю кіно за вашим оповіданням?» — «Та став». І от вийшов фільм під назвою «Структура кави» за мотивами мого оповідання.
Такі чудеса бувають у житті драматургів. Режисерові вдалося зробити фільм не тільки мистецький, але й зрозумілий для масового загалу. Зйомки відбулися в найчарівнішому місці на Землі — у Чернівцях. Ну хто знає, що таке Чернівці? Дехто, проїжджаючи через вокзал, бачить ошелешено це архітектурне диво позаминулого століття. А саме місто у кінематографі не відображене, як, до речі, і Львів.
Київ відображається у московських серіалах, ми впізнаємо якісь його шматки, закамуфльовані під російську дійсність. А Чернівці — це справжнє чудо, автори фільму навмисно пішли на додаткові витрати — поїхали туди. Ми побачили їхні вулиці, кав’ярні. Побачили панорами міста нечуваної якості.
— Виходить, Ви більше зосереджені на прозі?
— Так. У трьох видавництвах лежать книжки, і в одному от-от вийде чимала збірка оповідань та міні-повістей. Все справдиться, я не переймаюся. В радянські часи я взагалі ні слова не міг оприлюднити ні в журналах, ні в газетах. Про книжку навіть і мови не було. Коли «Сезам» відчинився, я видав дуже багато книжок. Мій рекорд — тридцять книжок у 2008 році.
— Поясніть.
— Я в той рік випустив дві свої суто авторські книжки у видавництві «Грані-Т». У решти була така передісторія. Ще 1998 року Олександр Чумак створив кіностудію «Рось», а при ній центр «Діафільм», де призначив мене головним редактором. Зробили величезну кількість кольорових діафільмів, намальованих чудовими художниками. Але відбувся дефолт, потім другий. Зникли діафільми взагалі, запанували відеотехніка і комп’ютери. А от по всіх смітниках валялися діапроектори і діафільми, бо прийшла нова ера.
Та матеріали з розкішними ілюстраціями ми зберегли. Пропонували у різні видавництва. Не видавали. Чому? Бо максимум могли спромогтися на кольорову обкладинку і кілька ілюстрацій. А тут мали бути всі сторінки тотально різнокольоровими. Це — дороге виробництво. Нарешті видавництво «Грані-Т» в особі пані Діани Клочко, тодішньої головної редакторки, випустило двадцять вісім книжечок-мульфільмів, так їх назвали. Наклад солідний.
Уявляєте, п’ятнадцять років я носився з тим скарбом і його відкидали. Річ у тому, що центром «Діафільм» завідував я, був художнім і текстовим редактором. У 2008-му пощастило. Вважаю це найбільшим своїм досягненням, хоч і не як письменника.
— Які освітні реформи Ви передусім запропонували б?
— Перше. Треба зробити освіту екстернатною, тобто величезній кількості талановитих дітей давати можливість кінчати школу і виші дотерміново, проводячи іспити під відеонаглядом (щоб не лізли по блату якісь «потрібні» діти). У моїй шкільній пам’яті добре засіли дуже розумні, здібні учні, які з’їжджали на трійки, бо їм було у класі нецікаво, необхідно було мати ще силу волі, щоб тягнути на відмінно цю нудотину.
Якщо людина кінчатиме школу в одинадцять-дванадцять років (що нині допускається як виняток), це відчутно посилить підйом наукового-творчого потенціалу наших дітей.
Друге. Варто запроваджувати всі мислимі конкурсні засоби відбору митців. Так, завдяки літературному конкурсу «Коронація слова» в літературу увійшло чимало гідних письменників. А скільки людей просто полишили б писати, зневірились би, кидаючи свої рукописи у багаття?
Треба, щоб конкурсна система стала загальнонаціональною. Має бути спеціальний інститут-організатор, який, зокрема, за допомогою хоча б одного друкованого органу знайомив би надталановитих дітей одне з одним і надавав би можливість оприлюднення і визнання їхніх здобутків, причому в усіх творчих сферах: образотворчих, наукових, музичних, літературних.
Оце найбільша моя мрія в цьому житті.
Україна, мабуть, найбагатша на таланти і найбідніша на реалізацію їхніх можливостей. Коли цей розрив буде подолано, тоді саме в Україні настане рай на Землі.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»