ЯК СТАВАЛИ ЗАПОРОЖЦЯМИ
ДО ДНЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА
Усе життя запорозьких козаків складалось із постійних воєн і бойових походів. Таке становище робило їх досвідченими воїнами, героїчні діла яких були відомі далеко за межами України. У багатьох народів Запорозька Січ асоціювалася зі школою лицарства, мужності і відваги. Право бути запорозьким козаком вважалося найпочеснішою відзнакою.
Запорожці настільки прославилися небаченою хоробрістю і бойовою майстерністю, що вважали за честь записатися до їхніх куренів такі видатні державні діячі і полководці, як Григорій Потьомкін, Михайло Кутузов, фельдмаршал князь Олександр Прозоровський, генерал-аншеф граф Петро Панін та інші, не кажучи вже про простих українських юнаків і чоловіків, які мріяли стати запорожцями.
Більшість наших сучасників вважає, що стати запорожцем було неважко. Для цього варто лише перехреститися (або прийняти православну віру) і прийняти присягу на вірність товариству.
Насправді ж прийом до Запорозької Січі був складним і важким випробуванням, яке витримували далеко не всі. І не випадково багато хто з тих, хто прибув на Січ, так і не ставав січовиком, а, оселившись де-небудь на землях війська, ставав звичайним хліборобом («гніздюками», «бабіями» та «гречкосіями» — так презирливо називали їх запорожці).
Щоб стати козаком-запорожцем, лицарем (як січовики самі себе заслужено називали), новоприбулому необхідно було (окрім присяги) пройти довгий період навчання військовій справі і традиціям січового товариства, що завершувалося здачею іспитів.
Починалося все з приниження. Приниженість новачків виявлялася в тому, що вони тривалий час мали виконувати роль слуг при козацькій старшині і старших, досвідчених козаках, будучи пажами й зброєносцями, як це було прийнято серед давньоруських дружинників та європейського лицарства. Вони чистили старшинам і старшим козакам зброю, їздили разом із ними та обслуговували їх у походах, одночасно навчаючись у них військової майстерності.
Деякі старші козаки мали по два-три молодика (так називали новачків після прийняття ними присяги). Старші козаки звали їх «синками», а ті у відповідь мали називати запорожців «батьками» (при цьому бувало, що «синок» насправді за віком підходив «батькові» в «батьки», якщо на Січ прибували вже літні новачки).
Звичайно, над молодиками старші, досвідчені запорожці по-доброму насміхалися, коли бачили їхню спочатку безпорадність та невмілість у військовій справі. Об’єктом насмішок служили також риси характеру, фізичні якості й зовнішній вигляд новачків, що позначилися на прізвиськах, котрі давали їм старшини й старші козаки. Так, хто ходив зігнувшись від природи чи за звичкою, той — Гнида. Молодика дуже малого зросту називали Махиною, великого зросту — Малютою, незграбного — Черепахою тощо. Після закінчення курсу навчання і прийому молодика до лав запорожців ці прізвиська ставали прізвищами.
Щоб стати справжніми запорожцями, молодики проходили семирічний курс навчання військовій справі. Навчалися вони в січовій школі, що існувала при церкві Святої Покрови. Тут відбувався суворий курс військового і фізичного виховання. Молодиків навчали козацькій тактиці бойових дій у наступі і в обороні, фехтуванню на шаблях, влучній стрільбі з рушниці і володінню списом, об’їзду коней і на коні «реп’яхом сидіти». Учили маскуванню в різних умовах, зокрема як ховатися під водою за допомогою очеретини.
Козацька старшина й досвідчені козаки уважно і прискіпливо, з відповідальністю перевіряли загартованість і витривалість новобранців на спеку і холод, дощ і сніг, брак одягу та їжі. Вони змушували їх розвивати свої природні здібності, вдосконалювати тіло в різних видах змагань на силу, спритність, винахідливість і точність. Традиційними були змагання на конях, з плавання, бігу, боротьби, веслування. Щовесни вище дніпровських порогів козаки влаштовували змагання з веслування впоперек бурхливої річки. Перемагав той, чий човен фінішував на протилежному березі точно проти місця старту.
Проводилися змагання з пірнання у воду. Для цього старшина кидав прокурену люльку в річку, і молоді козаки наввипередки пірнали, щоб дістати її із дна. Особливо почесно вважалося взяти люльку з річного піску без допомоги рук — одними зубами — і так винести її на поверхню.
Козацька молодь систематично вдосконалювала своє тіло й душу в іграх, хороводах та танцях. Що то був за козак, якщо він не танцював гопака?! У запальному і пристрасному, завихреному і відчайдушному, із складними фізичними прийомами козацькому гопаку і тепер помітна його першооснова: бойовитість духу, наступальність і оборонний характер дій та торжество перемоги. Навчали чотирнадцяти «па» цього віртуозного танцю. «Фігури» були важкі, а їх же виконували часом на столі, посеред напоїв і страв, не зрушивши жодної чарчини чи тарілки.
У святкові дні запорожці часто розважали себе кулачними боями, в яких активну участь брали і молодики. Для кулачного бою збирались увечері на січовій площі, розділялись на дві лави (партії): одна складалась із верхніх, друга — із нижніх куренів, і вступали в бій. У цих боях часто розлючувалися до того, що завдавали один одному страшних каліцтв і навіть убивали.
У Січі існував культ фізичного розвитку особистості. Тому навіть тоді, коли молодика приймали до запорозького товариства, він не припиняв занять фізичними вправами. Тільки сильний був у повазі і тільки сильний міг бути обраний у старшини. Згадаймо, яким могутнім вождем був гетьман низового козацтва Іван Підкова, який гнув підкови (тому за ним і закріпилося це прізвисько). Фізично сильно розвинутими були Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний, Іван Богун, Іван Свірчевський та інші козацькі вожді.
Успішно пройшовши семирічний курс навчання військовій справі і фізичних тренувань (для окремих обдарованих молодиків цей курс міг бути три роки), молодик допускався до іспитів на звання козака-запорожця. При здачі першого іспиту він мусив з’їсти страшенно пекучий від перцю борщ і випити кварту «оковитої». Після цього пройти по перекинутій між скелями на березі Дніпра колоді і не зірватися у воду. Другий іспит полягав у тому, що молодик мусив, сівши на необ’їждженого коня (дикого лошака) обличчям до хвоста без сідла й вуздечки, проскакати полем і повернутися, не впавши на землю. Наступний іспит був одним із найважчих: перепливти човном усі пороги на Дніпрі проти течії, що становило велику загрозу життю. А ризикувати життям для запорожців було звичною справою, оскільки війна була їхньою професією. І готуючись до наступних боїв, вони хотіли знати, чи можна в скрутну хвилину покластися на нового воїна.
Після успішної здачі цих іспитів молодик допускався до участі в морському поході на турків. І лише той, хто проявив себе під час походу, показав військову зрілість, здатність зносити всі негаразди бойового життя, одержував право називатися запорожцем і направлявся до одного із січових куренів.
Новий запорожець, у супроводі кого-небудь із товаришів цього куреня, з’являвся до курінного отамана. Хрестився, кланявся до образів і просив прийняти його в товариство. Отаман, після церемонії привітання, просив обрядової згоди в кухаря куреня на прийняття новачка. Після одержання згоди новий козак «вкуплявся» до куреня, сплачуючи певну суму грошей кухарю. Для прийняття в січове товариство за новачка мали поручитися кілька козаків. Остаточно затверджував його прийом і посвячення в козаки кошовий отаман.
Посвячення в козаки охоплювало також ритуальне перейменування, переодягання та стрижку. Прізвище посвячуваного з’являлося як результ підсміювань над ним під час «молодикування» (про що сказано вище). Тепер уже він мав право одягти і костюм запорожця: червоні, як жар, і широкі, як море, шаровари, жупан (обшитий позументами із золотими шнурами і китицями), черкеску з вильотами, чоботи-сап’янці, шапку, яка мала особливе значення, оскільки курені різнилися кольором шапки, барвистий шалевий пояс, з-за якого стирчало кілька пістонів. При боці — шабля та ще й люлька з мідним ланцюжком до п’ят. Змінювали й зачіску — голову брили, залишивши лише пасмо волосся — оселедець, який звисав із маківки й намотувався на вухо.
При посвяченні в запорожці новий козак відрікався від сімейного життя і зобов’язувався свято дотримуватися безшлюбності, оскільки, як вважали січовики, щоб досконало виконати обов’язок козацького життя, необхідно було відмовитися від усіх обов’язків сімейних.
І аж тепер, пройшовши всі зазначені випробування і відрікшись від сімейного життя, хлопець ставав справжнім запорозьким козаком-січовиком.
Едуард ПРИШУТОВ
також у паперовій версії читайте:
- «ЧЕСНІША ВІД ХЕРУВИМІВ І НЕЗРІВНЯННО СЛАВНІША ВІД СЕРАФИМІВ»
назад »»»