МЕТАМОРФОЗИ ПОЛІТИЧНОЇ ДОЦІЛЬНОСТІ,
або ЯК «ПРАВИЛЬНО» СТВОРИТИ НОВУ ДЕПУТАТСЬКУ ГРУПУ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ
Не встигла розпочатися третя сесія Верховної Ради, як законодавчий орган уже потрапив на перші шпальти. Але не за те, що народним депутатам підкорився якийсь доленосний законопроект, спрямований кардинально змінити ситуацію у вітчизняній економіці. І не за те, що обранці придумали новітній рецепт ефективного державотворення. На жаль, усе — значно прозаїчніше...
Позавчора голова регламентного комітету Верховної Ради, регіонал Володимир Макеєнко зареєстрував законопроект, покликаний у найближчій перспективі змінити існуючу розстановку політичних сил у приміщенні під куполом. Згаданий документ суттєво спрощує створення депутатських груп, котрі в майбутньому матимуть фактично однакові права з фракціями. Згідно із запропонованими правилами для формування депутатської групи достатньо 15 парламентських «багнетів».
Нове — лише призабуте старе...
На перший погляд у такому потенційному ноу-хау немає нічогісінько крамольного. Більше того, назвати його ноу-хау можна з великою натяжкою. Адже майже в усіх попередніх парламентських скликаннях існували депутатські групи. Виняток становить хіба що Верховна Рада п’ятого скликання. Та і то лише з причини дуже короткого терміну функціонування...
Парадокс полягає в іншому. Перед торішніми виборами та на початку роботи нинішнього парламенту проти створення депутатських груп виступала якраз саме провладна фракція. Тоді в ПР побоювалися, як би більш-менш незалежні мажоритарники не об’єдналися в групу, що зменшило би вплив провладної фракції на них.
За таких умов було вирішено законодавчо закріпити нову мінімальну кількість фракції. Якщо в попередньому скликанні це було 14 депутатів, то тепер у регламенті йдеться про те, що мінімальна кількість фракції має бути не меншою за найменшу фракцію тієї політичної сили, котра на виборах подолала п’ятивідсотковий Рубікон.
Нагадаємо, станом на сьогодні — це КПУ, котра налічує 32 обранця. Нині про це вже трішечки забулося, проте торік у грудні нова регламентна норма мало не зіграла з комуністами злого жарту. Бо якщо сліпо дотримуватися букви закону, то право формувати власну фракцію має та політична сила, котра подолала п’ятивідсотковий бар’єр і одночасно провела своїх протеже по мажоритарних округах.
Як відомо, комуністи не отримали жодної перемоги на мажоритарці — сестра віце-спікера Ігоря Калетника Оксана Калетник, що увійшла до фракції КПУ, балотувалася як самовисуванка. Відтак згідно з 58-ю статтею регламенту комуністи права на свою фракцію не мали, хоча вона й була сформована.
Тепер же, коли регіонали не тільки освоїлися у новому парламентському скликанні, а й добряче «потушкували» своїх політичних опонентів, їхній світогляд змінився. Звідси — й ініціатива Володимира Макеєнка стосовно нових правил для створення депутатських груп.
Зараз у парламентських стінах налічується 34 позафракційних народних депутати. Більшість із них — це не самовисуванці, а саме ті законотворці, що залишили лави «Батьківщини» під тим чи іншим приводом.
Як правило, голосують вони в унісон із провладними протеже. Утім, у кулуарах подейкують: щоб постійно їх до цього змушувати, регіоналам постійно доводиться тримати їх у полі зору. Іншими словами, окрема робота проводиться з кожним депутатом персонально.
Зрозуміло, що це — не надто зручно, значно простіше було би мати справу з представником потенційної парламентської групи. В минулому скликанні саме така й існувала — «Реформи заради майбутнього», куди входили здебільшого перебіжчики з опозиційного табору.
Якщо подібна група утвориться в нинішньому скликанні, це фактично стане остаточним цвяхом у домовину сподівань на зміни, котрі пов’язували з приходом нової Верховної Ради. І для політологів вона залишиться цікавою тільки в тому контексті, що методи у провладних політиків з плином часу не змінюються ні на йоту...
Небезпека похвали від опонента
Взагалі, проблема позафракційних депутатів у парламентських стінах справді існує. Оскільки нині народні обранці, що не входять до жодної фракції, не можуть очолювати комітети ВР. Більше того, їхні законодавчі ініціативи вносяться до порядку денного за остаточним принципом.
Усе це ніби ділить народних обранців на депутатів «першого» та «другого» сорту. Це видається несправедливим передусім щодо тих депутатів, котрі від самого початку роботи нової Верховної Ради не входили до жодної політичної сили і аж ніяк не були поміченими у потуранні владі.
Однак у тім-то й річ, що нова законодавча ініціатива Володимира Макеєнка навряд чи стосується Олеся Донія чи Сергія Міщенка, Віктора Балоги чи Петра Порошенка...
Згадані особи, звісно, можуть увійти до якоїсь депутатської групи у разі її потенційного формування. Але як би не сталося так, що суворі політичні реалії сьогодення не перетворили їх на антураж. А істинні завдання такої групи обмежуватимуться забезпеченням проходження потрібних для Віктора Януковича та Миколи Азарова законопроектів.
За сучасних умов для опозиційно налаштованих політиків найгірше — коли той чи інший їхній крок викликає захоплення з боку влади. Найпоказовішим прикладом тут є діяльність екс-нардепа Юрія Кармазіна. Парламентський «диригент» від ПР Михайло Чечетов уже в яких тільки компліментах не розтікався по відношенню до його судових подань із приводу позбавлення мандатів окремих обранців.
Найсвіжіший приклад — судовий вердикт стосовно Ігоря Маркова, тепер уже колишнього члена регіональної фракції. Так, Марков — фігура вельми одіозна. Проєвропейськи налаштовані громадяни мали б радіти з приводу того, що суд позбавив його депутатства (проте мандат і картку для голосування у нього поки що ніхто не вилучав).
Марков — один із тих представників ПР, котрі категорично не підтримують підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Утім, навіть цей приклад яскраво демонструє: «європейськість» Партії регіонів не має нічого спільного з істинно демократичними принципами.
Раз втримати Маркова «в узді» не вдалося, на його прикладі можна продемонструвати іншим депутатам ПР, що з ними може статися, якщо вони з якихось причин відхиляться від генеральної лінії. Причому можна не сумніватися: потенційне покарання за інші провини (скажімо, якісь свідомі чи несвідомі симпатії до опонентів або підтримка законодавчих ініціатив опозиції) буде ще більшим.
Кілька слів про опозицію
Ось так і розбивається міф про багаторічну монолітність Партії регіонів, котру вони от уже скоро чотири роки протиставляють своїм опонентам. Монолітність ця переважно тримається на залякуванні та страху. І якими б недосконалими не були теперішні опозиціонери, в їхніх лавах усе ж таки існують бодай елементарні демократичні цінності.
Цікаво, що саме такими думками поділилася цими днями з-за ґрат лідер опозиції Юлія Тимошенко. У своєму інтерв’ю «Українській правді» вона закликає мисляче суспільство не надто жорстко картати опозицію за вже допущені і потенційні прорахунки.
«Я не помилок опозиції побоююсь, помилки — це їхній досвід, це джерело їх майбутньої сили, — переконує Юлія Володимирівна. — Я боюся, що суворе громадянське суспільство, вимогливі журналісти, мудрі політологи, талановиті гумористи заб’ють цю опозицію ще в колисці за те, що вона народилася небездоганною. Так, вона народилася такою, якою змогла народитись у цьому форматі суспільства, в цих драконівських умовах, які їй запропонували. Але якщо накинутися на неї всією громадою — вона може не вижити.
Я тільки прошу громадянське суспільство, журналістів, політологів та аналітиків критикувати опозицію, але не забивати її до смерті. Дайте їй шанс. Бо ви б’єте не по них, а по собі. Своє майбутнє публічно розстрілюєте. Якщо диктатура буде встановлена остаточно, у вас більше не буде тієї різниці потенціалів, на якій більшість фахівців від політики сьогодні заробляє гроші. Я вже не говорю про інші незручності, які всім принесе диктатура. Дуже прикро іноді читати в незалежних ЗМІ приблизно таке формулювання: «так, влада погана, ми це знаємо, до цього немає що додати, а ось опозиція, за яку ми голосували...» і далі бруду на трьох сторінках».
Звичайно, з подібними висновками можна сперечатися. Бо ж багатьом українцям не менше, ніж Юлії Тимошенко, прикро за те, що в чинному парламенті, котрий, за результатами виборів 28 жовтня, мав би бути на дві третини опозиційним до президента, нині з острахом говорять про загрозу отримання Януковичем конституційної більшості. І згаданий проект Володимира Макеєнка — ще один щабель до такого отримання, це має усвідомити кожен народний обранець.
Хто за зменшення?
Утім, повернімося до запропонованої Володимиром Макеєнком законодавчої ініціативи. Безумовно, нині ще не можна бути на всі сто упевненим, що вона набуде законних рис. Причина — різка критика проекту з боку комуністів. Хтозна, можливо, послідовники вічно живого Ілліча пригадали, як регіонали мало не позбавили їх власної фракції. Але депутат-комуніст Спиридон Кілінкаров уже встиг публічно не залишити на проекті Макеєнка каменя на камені. Він прогнозує, що документ ухваленим не буде, оскільки він невигідний для представників опозиції.
Треба так розуміти, Кілінкаров до її числа зарахував і фракцію КПУ, що в даному питанні десь якось виправдано. Тому що без голосів трьох істинно опозиційних фракцій («Батьківщини», «УДАРу» та «Свободи») та КПУ регіоналам не вдасться протягнути ініціативу свого колеги Макеєнка.
Інша справа, що нинішні висловлювання Кілінкарова ще можуть, як це вже нерідко бувало, модернізуватися у діаметрально протилежну позицію. Лідер КПУ Петро Симоненко чудово вміє переконливо пояснювати подібні метаморфози... принциповістю та послідовністю комуністів. Причому сила таких переконань настільки велика, що комуністи як політична сила ще жодного парламентського скликання не пропустили. Якими б відвертими не були їхні загравання та співпраця з Партією регіонів.
Політологи схильні вважати, що при узаконенні норми про новий порядок створення депутатських груп опозиція ризикує отримати додатковий удар. Мовляв, з тієї-таки «Батьківщини» може вийти ще ціла низка нардепів, і тоді її вплив ще більше зменшиться.
Крім того, спокуса спробувати створити якусь власну групу впливу може спонукати до відцентрових тенденцій і деяких депутатів з «УДАРу». Поки Віталій Кличко вирішує дилему: за яке крісло — столичного голови чи президентське — йому краще боротися найближчим часом, його колеги з парламенту мають і значно приземленіші мотиви.
* * *
Парламент — доволі складний політичний організм у будь-якій державі. Власне, чим більше в ньому створюється якихось течій, тим краще. Це унеможливлює застій і сприяє розвитку демократії. Однак політичні течії мають виникати об’єктивно, а не під тиском партії влади, що ми спостерігаємо уже не перший рік на вітчизняних теренах. Коли інтереси позафракційних депутатів починає відстоювати Володимир Макеєнко, це чимось нагадує уже згадувані похвали від Михайла Чечетова на адресу Юрія Кармазіна...
Вочевидь, представникам опозиції не слід про це забувати ні на секунду. Лише тоді наведені вище слова Юлії Тимошенко про її колег-опозиціонерів і, що дуже важливо, передані з-за ґрат, справді матимуть сенс.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»