АНАТОЛІЙ ЗБОРОВСЬКИЙ: Я ВИВЧАЮ ПОРТРЕТ НАРОДУ
Наш гість — Анатолій Зборовський, історик і краєзнавець, директор Ірпінського історично-краєзнавчого музею, автор шкільного підручника «Історія рідного краю. Приірпіння», статей в Енциклопедії сучасної України, понад чотирьох з половиною тисяч публікацій переважно краєзнавчої, військово-патріотичної, історичної, екологічної, культурологічної тематики у більш ніж півтори сотні газет.
Учасник всеукраїнських науково-практичних конференцій, співавтор документальних фільмів про художників М. Донцова і Б. Піаніду.
Співзасновник і отаман Ірпінського куреня Козацького товариства Київщини.
Від 2009 року — голова Ірпінського осередку «Просвіти».
— Анатолію Івановичу, Приірпіння — складова Давньої Київщини, тож це, певно, спонукало досліджувати рідний край комплексно?
— Саме так і сталося. Такий приклад. Під час походу армії Наполеона на Москву лікар Де Ла Фліз потрапив у полон. Його чомусь привезли до Києва. Підприємливий француз одружився на небозі військового діяча — графа Івана Гудовича, працював лікарем.
Як людина допитлива, зацікавився Україною, сформував кілька альбомів: описав (з малюнками) територію Київського округу, зокрема зазначив кількість жителів у селах, яку худобу тримають, у яких хатах живуть. Навіть є такий цікавий пункт: кількість п’яниць. Виявляється, не в кожному селі на Київщині були п’янички. Якщо і траплялися, то один-два. Де Ла Фліз описував річки, зазначав яка водиться риба, іноді зауважував: риби немає, тільки п’явки. Українців зображував як людей високої міцної статури, з яких виходять хороші солдати.
Де Ла Фліза цікавили звичаї. Корінні мешканці у повсякденному житті не звертають на них уваги. А іноземець на все дивиться іншими очима, фіксує. Минає сто-двісті років, все змінюється, а ми завдяки цим свідченням дізнаємося, яким було життя.
Очевидці давнини спонукали мене ширше займатися історичною тематикою. Я почав писати до всеукраїнських видань.
— Які нові факти перевертали ваше уявлення про «історичну правду»?
— З часу перебудови, коли відкрилися архіви, відпали політично-ідеологічні установки, які нам втовкмачували. Щоправда, я знав, що справжня історія не така, як нам викладали в радянських підручниках. Хоча б тому, що сам із села Скурати Малинського району на Житомирщині. І про голодомор, як і всі сільські діти, добре знав. Мої дві бабусі постійно поверталися до цієї «теми».
Особливість людської психіки: ми намагаємося забути погане і стараємося згадувати те, що було доброго. Але голодомор — це настільки страшно, що мої бабусі весь час поверталися до тих подій, зокрема, розповідали, як ходили «бригади» по хатах і вишукували хліб. Люди ховали не надлишки зерна, а останнє. Сталінці металевими прутами скрізь штиряли-шукали. Баба Софія їздила в Росію, обмінювала вишиті рушники на хліб, бо там такого голоду не було.
Ще деталь. Ми вивчали у школі роман Миколи Островського «Як гартувалася сталь». Там згадується банда жорстокого, хитрого і підступного отамана Орлика.
У шістдесятих роках, коли почали писати «Історію міст і сіл УРСР», пролунав заклик до старожилів: напишіть спогади. Відгукнулося багато людей. В Ірпені при центральній бібліотеці створили краєзнавчу комісію. Зібрані матеріали вилилися у певний літопис. У ньому теж згадувалася банда Орлика і навіть названо його справжнє ім’я — Федір Артеменко. Він родом із Гостомеля.
Ця постать мене зацікавила. Хто був цей Артеменко? За кого воював?
Якось до музею зайшов чоловік і запитав: «Чи є у вас матеріал про Орлика?» Виявляється, його тітка, яка прожила понад вісімдесят років, розповідала йому, що пам’ятає, як у Бородянці Орлик виступав у жовто-блакитному шарфі, закликав боротися за самостійну Україну. У мене виникло запитання: бандит — і раптом закликає боротися за самостійну Україну? Я вирішив підняти матеріали в архіві СБУ. Відповіли, що справу на отамана Орлика ще не закрито, тому дати не можуть. Це мене здивувало. Після проголошення незалежності України ведеться справа стосовно людини, якої давно немає серед живих. А не допускали тому, що Орлик був ще офіційно не реабілітований.
Реабілітували кого? Тих діячів культури, які, власне, зі зброєю в руках проти радянської влади не боролися, часто її підтримували, а потім їх просто перебили.
Я звернувся до обласного архіву, підняв справи. Зокрема, подивився матеріали відділів при радах по боротьбі з бандитизмом. Вони кожні два тижні доправляли довідки в область, звідти — вище. У спеціальних графах зазначено: чи є в районі банди, їхній склад, гасла, напрямки руху. Фігурують банди Орлика, Гонти, Струка, Хвостенка... Озброєні револьверами, гвинтівками, кулеметами, навіть мали автомати. Цю зброю винайшов російський офіцер ще під час першої світової війни. Нею була оснащена царська армія...
— Якими були основні гасла так званих банд?
— «За самостійну Україну!» і «Геть комуну і совіти!» Не зрозуміло, чого ж вони банди, якщо борються за незалежну Україну?! У тих довідках був ще такий пункт: «Отношение населения к бандам — Сочувственное, снабжает продовольствием». Як можуть люди ставитися до бандитів співчутливо, котрі їх грабують? Зрозуміло, що то були не банди.
Якось до рук мені потрапив ленінградський журнал «Былое» за 1925 рік зі статтею якогось Івана Деревенського про «банди» на території Київщини. Підозрюю, що то писав чекіст, засланий для їхньої ліквідації, бо надто був обізнаний. Він зазначав, що місцеве населення не називало бійців загонів бандитами, люди казали: «Козаки, повстанці, добродії».
— Тож виникає риторичне запитання: хто ж насправді був бандитом?
— Знову неупереджено почитаймо книжку Островського «Як гартувалася сталь». Там є такий епізод. Поїхали хлопці брати сіно у селян для червоної армії, тобто конфісковувати. Сільська праця — важка. І раптом приходять якісь люди, нічого не платять, просто грабують, можуть ще обкласти матюками і побити. Місцеве населення піднялося проти хлопчиків, затуманених революційною романтикою, яким хотілося показати свою владу.
Дядьки, які пройшли першу світову війну, у тих комсомольців позабирали револьвери, надавали по шиї і прогнали. Після того проти них було направлено регулярну червону армію. З архівних документів дізнаємося: населення нажахане, червона дивізія грабувала і мордувала... Навіть представники сільрад скаржилися, що червоноармійці на зауваження б’ють прикладами і навіть убивають.
Неупереджено аналізуючи раніше закриті історичні матеріали, я зробив висновок, що отаман Орлик — ніякий не бандит. Це повстанець. Я дізнався про життєвий шлях справді непересічної особистості. Батько Федора Артеменка помер одразу після народження сина. У чотирнадцять років хлопець пішов працювати у київську компанію з продажу американських грамофонів. Заробив гроші. На що підліток може їх витратити? На цукерки, розваги, одяг... Та Федір Артеменко найняв студента, який підготував його до здачі екзаменів екстерном за гімназичний курс. І він склав іспити.
Коли почалася світова війна, Артеменко пішов до армії. Оскільки мав гімназичну освіту, потрапив у школу прапорщиків. Згодом став поручиком. Воював мужньо. Коли генерал Скоропадський українізував один із корпусів, Федір Артеменко влився у нього.
Якщо взяти біографії повстанських отаманів, котрих радянська ідеологія змальовувала, як озвірілих куркульських малограмотних бандитів, то насправді постають освічені, національно свідомі люди. Часто це вчителі й офіцери царської армії, які пройшли першу світову війну, набувши військового досвіду. І коли Україна проголосила незалежність, вони опинилися серед тих, хто її відстоював. Тобто з початком експансії червоної Москви вони піднялися на боротьбу, організовували партизанські загони. Серед них був і Артеменко.
Служив в Українській армії. Захворів на тиф. Потім його мобілізували в денікінську армію, в якій він служити не захотів. Переселився з Гостомеля до Бучі, побудував там хату. Коли прийшли червоні, то зацікавилися ним як колишнім офіцером. Почали викликати на допити. Артеменко побачив, чим це закінчиться, зібрав гурт відчайдушних хлопців і пішов у ліси. Невдовзі загриміла слава про отамана Орлика.
У 1998-му вийшла моя книжка — підручник з історії рідного краю для ірпінських шкіл. Там, зокрема, я пишу і про отамана Орлика. По суті, це перша дійсно об’єктивна, політично незаангажована історія Приірпіння.
— З ким із відомих людей Ви контактували, були знайомі, дружні?
— Письменник Юрій Бедзик був на відкритті музею, звісно, залишив свої книжки. Олесь Гончар вельми люб’язно приймав мене у себе вдома, теж даруючи книжки з автографами.
Павло Загребельний запросив на свою дачу в Конча-Заспі. Був спекотливий серпень. Я приїхав автобусом надто втомлений. Він це побачив і перше, що зробив, почастував мене соком.
Я пишаюся тим, що був знайомий із письменником-фантастом Олесем Бердником. Дружу з видатним подружжям — письменником, правозахисником, істориком, екологом Данилом Кулиняком та письменницею і науковцем Наталією Околітенко. Це дуже глибокі особистості.
— Відомо, що ірпінська земля, наче магнітом, притягує також художників.
— Їхні долі здебільшого драматичні і навіть трагічні. Певно, це і породжує силу творів. От, скажімо, заслужений художник України Володимир Федорович Сидорук. Він помер при вході в музей (узимку). Я тоді був у редакції однієї з газет. Вертаюся. Двері не зачинені, бачу ноги — хтось лежить у коридорчику. Найперша думка: якийсь бідолаха напився, впав і заснув при вході до музею. Протискуюсь. Обличчя у чоловіка прикрите хустиною, на якій розпливається кривава пляма. Стало не по собі. Що це? Невже, поки мене не було, сталася перестрілка, когось убили просто при вході до музею... Зауважу, це був 1997-й рік, у країні — розгул свавілля.
Перелякана доглядач говорить: «Це — художник Володимир Сидорук. Він помер при вході». Виявляється, Володимир Федорович прийшов до музею, щоб вирішити організаційні питання персональної виставки. А перед тим у нього вже було три інфаркти, два інсульти. Переступаючи поріг музею, Сидорук отримав третій інсульт, упав і моментально помер.
Далі почалася фантасмагорія. Син, невістка, які знали, що він дуже хворий, подалися його шукати. Прийшли до музею. Викликані лікарі швидкої допомоги констатували смерть. Коли постало питання завести в морг, вони сказали: «Без розтину довідку про смерть не дамо». А без довідки не можна поховати, тому що на кладовищі не приймуть. Колізія виникла через те, що у Сидорука на лобі була хусточка з кривавою плямою. Коли у нього трапився черговий інсульт чи інфаркт, він, падаючи, розбив собі лоба, тож приклав хустинку. І з кривавою плямою пішов до музею. Лікарі подумали: хто його знає, може, не сам помер, може, його вбили...
Зателефонували до міліції. Прибулі міліціянти констатували смерть, сказали, що померлого треба відвезти до моргу. Лікарі швидкої відмовилися: «Не повеземо. Ми їздимо до живих і рятуємо живих. Нема часу возити покійників». Міліція згодилася відвезти, однак десь подалася.
Ігор, син художника, в якого теж був інфаркт, не міг сам сісти за кермо. Врешті зупинив якусь машину, попрохав відвезти. Шофер погодився, та коли дізнався, що треба везти покійника, навідріз відмовився. Мовляв, ситуація незрозуміла, може, ви когось убили, а тепер хочете десь завезти і заодно мене поховати разом із ним.
Картина була не для слабкодухих. Лежить тіло заслуженого художника України при вході до музею. Добре, що через сильний мороз ніхто з відвідувачів не забажав до закладу навідатися. Телефоную в міліцію. Відповідають: «У нас дві машини на Ірпінь і всі селища, так що чекайте, ми приїдемо, заберемо». Згодом знову дзвоню — теж саме. Пішов до заступника міського голови Петра Зброжека. Тільки після того о п’ятій годині вечора, коли стемніло, приїхали міліціонери, забрали тіло, відвезли в морг.
Згодом Ігор Сидорук, до речі, архітектор, який спроектував будинок, де міститься музей, влаштував серію виставок свого батька.
Не можу не згадати ім’я Федора Захаровича Колесниченка. Він трошки не дожив до свого дев’яносторіччя і до присвоєння йому звання «Заслужений художник України». Народився в 1917 році, коли не було Радянського Союзу, а помер, коли вже не було СРСР. Отже, його життя, по суті, вмістило всю історію країни, яка розпалася.
В Ірпені жили художники — Матвій Донцов і його учень Борис Піаніда. Багато їхніх творів зберігається в нашому музеї.
У когорті славетних і славних — нині сущі художники Олег Огнівець, Валентин Негреско, до речі, син священика.
Недавно у нас була виставка Валентини Бірюкович. Вона більше відома за кордоном, ніж в Україні. Її ікони експонувалися в Італії на міжнародній релігійній виставці. У Франції, Данії були її персональні виставки. Вона оформлювала церкви у Франції, Польщі.
В Ірпені живе фотохудожник Юрій Косін. У нього було понад сорок виставок у двадцяти країнах світу, безліч — в Україні.
— Ще одна видатна постать Ірпеня — цехмайстер Кобзарського цеху Микола Будник.
— Він перейняв кобзарську традицію від Георгія Кириловича Ткаченка, який добре знав дореволюційних кобзарів і врятувався від сталінських репресій, виїхавши до Москви. Там нікому не спадало на думку шукати українських буржуазних націоналістів. Молодь, яка цікавилася українськими традиціями, зокрема кобзарськими, гуртувалася в домівці Будника. Тут училися виготовляти кобзарські музичні інструменти, влаштовували вечорниці, йшли до річки відзначати Купальське свято.
Із підручників ми знаємо, що кобзарі були старими немічними людьми, сліпими. А кобзарство в наш час відродила молодь — студенти, старшокласники. Я пам’ятаю ще зовсім юними відомих нині сучасних кобзарів Тараса Силенка, Тараса Компаніченка, Едуарда Драча та інших.
Микола Будник (Царство йому Небесне) був спокійною, навіть лагідною людиною, але я пригадую, як одного разу він спалахнув, коли мова зайшла про засадничі питання мистецтва.
— Ви маєте стосунок до теперішнього козацтва?
— 4 квітня 1991 року я з однодумцями заснував у приміщенні музею Ірпінський курінь Українського козацтва. Було здійснено чимало мандрівок Україною, кінний похід по Кубані. Потім я вивчав історію цих країв і публікував дорожні нотатки в пресі.
У пошуках історичних знань я постійно відвідую історичну бібліотеку, Національну бібліотеку України ім. В. Вернадського, парламентську, архіви. Так створювалася «Історія рідного краю. Приірпіння».
Музей є одним із осередків культури, а своїми публікаціями в пресі я докладаю зусиль для формування й підтримки українського інформаційного середовища в масштабах усієї країни. Власне, це середовище формує сучасну українську націю.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»