У ВІННИЦІ ФОКУС «ФОКУСА» — НЕ ФОКУС, А РЕАЛІЇ
Наразі навряд чи хто згадає, коли Україну охопила пошесть влаштовувати на західний манер акції з приводу чогось найнезвичайнішого, найекзотичнішого, найграндіознішого, найміцнішого й тому подібного. Стало модним не лише витворяти чудеса, а й визначати.
Приміром, «7 чудес України». Узялися й за рейтинг міст. Вимогливий і прискіпливий часопис «Фокус» цим займається вже сім років. Наразі за це йому дуже вдячна: стимулював мене, як і численних туристів, «рвонути» з Києва в улюблену зі студентських часів Вінницю. Привід вагомий: за показниками вона — найкраще місто для життя. Щоправда, в нашій державі. Поки що...
Як живеться-можеться городянам, оцінила Рада Європи
— Пані, ось натисніть на кнопочку праворуч від дверей — і вони відчиняться, — почула підказку на трамвайній зупинці біля залізничного вокзалу.
Я, хоч і з «європейської столиці», але вперше побачила незвичну блакитну цяцьку з двох вагонів на вузькоколійці. Не брудна, не подряпана, не облізла, чистюсінька й гарнюсінька. То не екзотика, а звичний для вінничан вид транспорту, що під різними номерами та маршрутами регулярно «прочісує» місто. Не дивуйтеся, саме з кінцевої зупинки трамваю № 4 розпочалася несподівана пізнавальна екскурсія.
У вагоні зручно всім. Розпитувати, коли виходити,— не треба. Крім чіткого оголошення зупинок, можна прочитати електронне повідомлення про них та знову ж таки натиснути кнопку біля дверей, звісно, всередині вагона, й він зупиниться в потрібному місці. А ще знаєте, чим там можна зайнятися, та ще й безплатно? Інтернетом. Ті, хто, сидячи у вагоні, занурилися у Wi-Fi, з гордістю сказали, що подібного немає навіть у Лондоні! Я б додала: і трамваїв. Це швейцарські. Хоч і не останнє слово техніки, але якісні, надійні. Для мешканців інших міст України — ще й унікальні.
Отак із подругою-колегою крізь чисті, без реклами вікна, роздивлялися відреставровані будинки з ліпниною, храми, сквери, квітники, публіку, котра, коли треба, не боячись транспорту, спокійно по «зебрі» перетинала основну вулицю — Соборну. Трамвай не гуркотів, тож можна було почути, як такі ж приїжджі, як і ми, раптом із захватом загомоніли, побачивши величезний фонтан, що вигравав не де-небудь, а недалечко від мосту, яким ми їхали через Південний Буг...
— І ви потрапили в ауру нашої Вінниці? — під час зустрічі, щиро усміхаючись, поцікавився авторитетний подолянин з багаторічним туристичним досвідом Володимир Юр’єв. — Не одне десятиліття по роботі й за покликом душі я їздив світами. Мешкав і працював за Уралом, захоплювався Байкалом, тайгою, містами, островами Далекого Сходу. Утім, саме тут, де, як писала Леся Українка, «Краса України — Поділля», хочеться жити й творити. Одне з підтверджень — поліпшення якості життя земляків — міжнародні відзнаки.
Саме від Володимира Івановича дізналися, що у квітні Рада Європи поставила Вінницю на перше місце в номінації «Ефективне управління та надання громадських послуг». У червні міський голова Володимир Гройсман за свою роботу був відзначений дипломом у Страсбурзі, в штаб-квартирі РЄ. Букет нагород доповнює відзнака Програми розвитку ООН за активну роль у реалізації проекту «Муніципальна програма врядування та сталого розвитку». Як з’ясувалося, це оцінки нинішнього року. Сподіваюся, наступні будуть за туризм. Захоплюватися там є чим, бо туристичний потенціал — багатющий. Є чому й дивуватися.
Приймають подарунки не лише на колесах
— Вам відомо, що нашими археологічними, архітектурними, мистецькими принадами, історичними подіями цікавляться не тільки українці, а й у містах-побратимах — швейцарському Цюріху, польському Кєльце, американському Бірмінгемі, англійському Пітерборо, турецькій Бурсі, ізраїльському Бет-Ямі? — запитала досконалий екскурсознавець Лариса Десятко. — Про дружбу з ними можна довго говорити.
Раз вас дуже зацікавили трамваї, то про їхню адаптацію на наших коліях є що розповісти. До речі, незабаром вінницькому електричному трамваю виповниться 100 років. Тож приїжджайте на день народження, — запросила Лариса Іванівна. — Швейцарські вагони вперше як презент отримали із Цюріха в березні 2007-го, бо перед цим їхній муніципалітет і наша мерія розпочали співпрацю в галузі технічної та фінансової допомоги під промовистим гаслом: «Цюріхські трамваї — для Вінниці».
Цю подію в місті обговорювали, про неї писали, 2-вагонні трамваї полюбили, а колишні чеські, відремонтувавши, продали Житомиру. «Швейцарці» ж не старіють, бо водії, кондуктори, пасажири дуже цінують їхні зручності та комфорт. До того ж їздять уже 116 вагонів так званою оксамитовою вузькоколійкою, тобто реконструйованою із застосуванням чеської безшпальної технології. Тому й гуркоту немає.
Ми з колегою, як школярі з Вінниччини, Хмельниччини, проїхавшись у зручних вагонах, не обминули пам’ятний камінь з написом: «На цьому місці почалася історія вінницького трамваю. 28 жовтня 1913».
Скориставшись зручним маршрутом, потрапили до вцілілих фортифікаційних споруд. Тепер там людно, мирно, бо це пам’ятка національного значення і є історико-архітектурним комплексом «Мури». Коли торкаєшся його 400-літніх цегляних стін і вежі, за якими переховувалися городяни, а вояки під час облог разом із монахами домініканського та єзуїтського монастирів тримали оборону, згадуєш і «Пана Володиєвського», і «Вогнем і мечем».
А ще згадуєш місто Ізяслав на Хмельниччині, бо там похований знаменитий італійський зодчий Паоло Фонтана, за проектами котрого збудовано вишукані палаци і храми на Поділлі. Нині головний православний храм Вінниці — Свято-Преображенський кафедральний собор (від «народження» Домініканський монастир), зведений у 1758 році, — теж творіння Паоло Фонтана.
Узагалі, цей собор має дивовижну біографію. Під його склепіннями таїнство хрещення та шлюбу приймав знаменитий вінничанин Михайло Коцюбинський. Приходив туди й лікар Микола Пирогов. Шкода, не всі парафіяни храму знають те, що там відбувалося навесні 1920-го, ввійшло в історію України і Польщі.
Наприкінці квітня до собору прибув Симон Петлюра, а згодом, 16 травня, православне духовенство приймало керівника Речі Посполитої Юзефа Пілсудського. Крім того, була його зустріч і з Петлюрою, що допомогло в боротьбі за УНР. Про це розповідають меморіальні дошки з портретами видатних діячів на одному з будинків на Соборній. Їх не обминають сусіди-поляки. Особливо часті гості — мешканці Кєльце. Так склалося, що певний час ми ніби спеціально ходили їхнім маршрутом.
Із кафедрального собору пішли в сусідній, найстаріший вінницький храм — капуцинський — Матері Божої Ангельської. Зараз він величний, «омолоджений» згідно з первісним проектом у стилі тосканського бароко. Служби й органна музика там — одне ціле. Акустика споруди, якість інструмента, бажання парафіян дали життя органному фестивалю, який збирає шанувальників класики з усього світу.
Біля центрального входу в цей костел побачили ще один подарунок вінничанам — пам’ятник Іоанну Павлу ІІ з написом двома мовами: «Нехай зійде дух твій і відновить обличчя землі...» Знаєте, від кого цей презент? Від польських байкерів, котрі гуртом з українцями подорожують нашими країнами.
Війна і мир не ворогують. У музеях
— Ви наші гості, бо ми вже звернули увагу на ваш інтерес до високого мистецтва,— повідомив Ілля Безбах, директор Вінницького художнього музею, приміщення якого вписалося в комплекс «Мурів». — Не хвалюся, а констатую факт: подивитися на наші 10 тисяч експонатів приїжджають як пересічні любителі образотворчості, так і видатні політичні діячі, представники посольств, ділових кіл, культури, мистецтва Франції, Німеччини, Польщі, Угорщини, Італії, Іспанії, Румунії, Ізраїлю. На знімках усіх їх побачите.
Справді, під стандартною офіційною назвою музею зберігаються й процвітають унікальні твори образотворчості. Переконаєтеся в цьому, коли не полінуєтеся та поїдете подивитися, як жили, що творили шляхтичі на Поділлі. Приміром, як виглядали, що носили, кого любили Потоцькі. Їхні, а також інших аристократів настрої, строї перфектно передали на полотнах знамениті живописці Й. Б. Лампі-старший, М. Бачареллі, Ян Сімон, Г. Гольпейн, митці кола Караваджо та багато-багато інших. Дня не вистачить, аби все охопити. Та ще й втомитеся, бо відпочити на унікальних кріслах і стільцях із рідкісним тисненням на шкірі, різьбленням та інкрустацією на дереві, — не можна. Ними ще в ХІХ ст. користувалися в маєтках. Тепер вони — оздоба експозиції і предмет заздрощів дизайнерів.
Я належу до тих, хто дуже хоче ще не раз пройтися тими залами, роздивитися полотна сакрального живопису В. Тропініна, роботи О. Новаківського, С. Світославського, С. Світлицького... Кожен твір пов’язаний з таємницею, пригодою, про які може розповісти, бо досліджувала, Наталя Безбах, заввідділу науково-просвітницької роботи музею. У неї є конкуренти, щоправда, в іншому кінці міста.
У садибі «Вишня» розташований єдиний у світі (!) музейний комплекс, що складається з меморіальної садиби, головного корпусу, музею-аптеки, церкви-некрополя, саду і парку площею 20 га. Це — Національний музей-садиба М. Пирогова, занесений до Державного реєстру пам’яток історії та культури України.
Видатний лікар, творець воєнно-польової хірургії, педагог, громадський діяч, науковець, якому російська академія наук чотири рази присуджувала Демидівську премію, подавши у відставку з посади попечителя Київського навчального округу, в 1861-му переїхав до Вишні, де жив і працював до самої смерті в 1881 році.
Хоч і минуло півтора століття від тих часів, однак там навдивовижу все мальовниче і ціле. Навіть ялини, посаджені лікарем Пироговим навесні 1862-го, буяють. Романтично виглядає будинок, де він мешкав із сім’єю та приймав гостей, довкілля із незвичними спорудами.
— Не дивуйтеся, що саме в аптеку особливо полюбляють заходити діти,— каже невтомний гід і знавець до деталей кожного об’єкта пані Лариса Десятко. — Де вони ще зможуть подивитися на воскових фармацевтів, котрі готують ліки, і селян, які їх купують? Між іншим, Микола Іванович власним коштом збудував першу на Поділлі сільську лікарню та аптеку, в якій за рецептом із позначкою «для бідного» ліки відпускалися безплатно.
Про те, як Пирогов урятував від гангрени уславленого італійця Гарібальді, як у маєтку лікаря в 1918–1920 рр. містилася колонія Джона Ріда, автора твору «10 днів, що вразили світ», як і про інші численні події, варто знімати кіно. Для початку треба побачити все на власні очі, як це вже зробили понад сім мільйонів екскурсантів із 169 країн світу.
А от у «Вовче лігво» до «озброєного вовка», «перевертня», «вовкулаки», що оселився за 8 км на північ від Вінниці, восени 1941-го, тобто у ставку Гітлера «Вервольф», ще стільки не їздять. У сезон за тиждень, часто-густо самостійно, приїжджає приблизно 50 іноземців. Найактивніші вояжери — німці та євреї. Перед нами було три автобуси. Як і ми, прибульці все роздивлялися, знімали, розпитували гіда й записували інформацію. Навіть витирали сльози. Наймолодший, 65-річний пан із Дюссельдорфа, біля братської могили військовополонених просив пробачення.
На величезній території, де відбувалися страхіття Другої світової війни й де, кажуть, тричі перебував фюрер, уже два роки працює Історико-меморіальний комплекс пам’яті жертв фашизму. На жаль, подивитися, якими були будинки Гітлера, Бормана, бункери для них і офіцерів, казино, їдальня «Чайний будинок», готель можна лише у вигляді залізобетонних решток, знімків і схем. На початку березня 1944-го, готуючись до відступу, фашисти всі споруди ставки знищили. Утім, там все одно стільки цікавого, що обминати об’єкт не варто.
Фантастичний фонтан гіпнотизує всіх
Ой, як не хотілося завершувати день хоч і з колосальними, але, на жаль, гіркими враженнями. І все ж, хвалити Бога, життя вирує! Красиве, казкове, солодке у всіх, хто пройдеться 700-метровою новою набережною Рошен і «кине якір» на зручних трибунах на березі Південного Бугу. Там малі і старі спостерігають за дивовижними фокусами й чудесами води, що кольорово виграє в повітрі.
Не кожен соліст може похвалитися такою кількістю концертних номерів, їхньою якістю й визнанням публіки, як оцей вінницький фонтан. Його програма різноманітна, фантастична. Особливо заворожує ввечері, коли стемніє. Тоді починається шоу з лазерними, світловими ефектами та чарівною музикою. Забуваєш про кризу, проблеми та незгоди: ти в мальовничому куточку європейського міста. В одне ціле зливаються світло, музика, вода. Вони гіпнотизують глядачів, викликають бажання жити і творити, а не витворяти. Була приємно здивована, коли дівчата, котрі сиділи поряд, розповіли, чиїх рук діло набережна, дитячі атракціони, фонтан, що затьмарив славу барселонського.
Це подарунок 4 вересня 2011-го до дня улюбленого міста мецената Петра Порошенка. Він через свій благодійний фонд замовив інженеру-розробнику Ральфу Доу створити не одноразову, а стабільну феєрію води. Для цього в річці прокладено спеціальне устаткування довжиною 97 і шириною 63 м, центральний струмінь якого б’є на 63 м увись. Розліт води по фронту — 140 м. Усе підсвічують 560 підводних ліхтарів, згодом додали ще три лазерні системи.
Р. S. Знаєте, чого не побачили у Вінниці? Жодної людини, котра б смоктала пиво з пляшки й курила одночасно. Їй-Богу!
Олена СЕДИК
також у паперовій версії читайте:
назад »»»