«УКРАЇНЦЯ З МЕНЕ ЗРОБИЛИ: ГОГОЛЬ, ШЕВЧЕНКО, КУЛІШ...»
Щоразу вранці своїм уважним поглядом Дмитро Донцов вдивляється з портрета на нове покоління репортерів Укрінформу, які завжди поспішають, щоб повідомити людям новину чи вдарити на сполох; для яких головне завдання — інформувати, щоб країна була в курсі всіх справ, а у світі цінували Україну. А гостям, які уперше прийшли до агентства і зупинилися біля портрета Дмитра Івановича, працівники агентства пояснюють: «Це — наш директор». Так, наш директор. Адже він із червня по листопад 1918 року очолював Українське телеграфне агентство (УТА), яке є попередником нинішнього Укрінформу.
10 ВЕРЕСНЯ — 130 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА ІВАНОВИЧА ДОНЦОВА (1883–1973), УКРАЇНСЬКОГО ПУБЛІЦИСТА, ПОЛІТИЧНОГО ДІЯЧА, ЛІТЕРАТУРНОГО КРИТИКА
Як він опинився і як проявився на цій складній, відповідальній посаді у той далекий, буремний 1918 рік, з його, як писав Донцов, «цікавими постатями, з його блискавичними змінами; з боротьбою за життя і смерть різних національних і політичних сил, з напружено-тривожним, повним несподіванок повітрям тодішнього Києва, столиці зненацька збудженої в вогні революції і війни до самодержавного життя зі свого столітнього сну України». Варто нагадати й те, що на той час Київ був окупований австро-німецькими військами.
Із публікацій різних авторів про життя і діяльність Д. Донцова можна зробити різні висновки — часом зовсім протилежні. Тому я прислухалася до поради скористатися матеріалом «для самостійного думання, для самостійного вирішення», а саме записами, які робив у часи керівництва УТА Дмитро Донцов.
Свій прихід на цю посаду він пояснив так: «Коли хутко по перевороті 29 квітня покликав мене гетьман до співпраці, я зразу відгукнувся на це.
Що мене до цього спонукало? Передусім сама особа гетьмана Павла. На тлі сірої штандартности і безбарвности демо-соціялістичного провідництва — П. Скоропадський був індивідуальністю... Мав фах, що найбільше тоді був потрібний для правителя України: був військовиком. Нарешті, мав політичну відвагу, бо, стаючи гетьманом самостійної України, він зраджував собі всю ту, російсько-монархічну, касту, до якої належав...» А це підтверджує, що на той час для Донцова вже було головним йти пліч-о-пліч із тими, хто проявляє волю, силу, політичну відвагу для унезалежнення України.
За досягнення цієї мети керівник УТА боровся не тільки словом журналіста, критика, а й як розробник важливих документів, як державний діяч, від думки якого залежало прийняття рішень. Про це свідчать такі записи: «Доручили мені виробити реферат про політичні границі України... Мав реферат на Політичній комісії нашої мирової делегації — про політичні границі України. Головні напрями: старатися відділити від Росії і визнати як самостійні держави — всі її «окраїни». Жодної федерації». «Пропонують мені зорганізувати товариство охорони Криму як інтегральної частини української держави».
Проте якщо, на його погляд, якесь завдання згори може погіршити становище людей, він відмовлявся його виконувати. Читаю про такий випадок: «Міністерство Внутрішніх Справ бажає від мене кооперації з Союзом Земельних Власників. Тим самим, який в недавніх своїх постановах висловився за повну реставрацію земельних відносин без жодних уступок селянству. Кооперувати з Союзом не буду».
Із багатьох записів напрошується висновок, що Дмитро Іванович справляв величезний вплив на сучасників, часом диктував свою волю урядовцям і навіть гетьману. До нього звертаються з важливих питань державотворення щодо призначень на високі посади, йому вірять. Взяти хоча б такі рядки: «Приходила до мене делегація Кубанської Національної Ради. Їх мета — добиватися з'єднання з Україною...» «Мав я страшну сварку з державним секретарем І. Кістяковським. Він не може мені дарувати права входу до гетьмана, оминаючи «начальство». «...Говорив з ним про Крим, про нові кроки, конечні, щоби змусити кримський уряд числитися з Україною — економічний бойкот, в разі потреби — бльокада півострова з нашої сторони... Гетьман обіцяв прийняти кримську делегацію, яку я мушу щойно намовляти піти до гетьмана...» «На цій нараді, коли я почав говорити по-українськи, зараз же перейшли на цю мову і гетьман, і Вишневський, і Лінгнау».
Як керівник УТА Д. Донцов, вочевидь, спрямовував колег на відображення реальної ситуації, що викликало невдоволення німців. Він пише, що генерал Гренер прислав листа, в якім скаржився на УТА за те, що «забагато пише про розрухи на провінції». «В Бюрі довідався про правдиву причину німецького гніву. З властивою їм «плюмпгайт» присилають вони масу телеграм до УТА з широкою реклямою для німців. Багато з того матеріялу йшло до коша. Звідси їх гнів. Звідси їх кампанія проти УТА і мене».
Дмитро Іванович пише й про те, що його критикували, бо «не робить належної реклями гетьманові». Та він на такі закиди не реагував, навпаки, вважав своїм обов'язком застерегти Павла Скоропадського від фатальних помилок. Звичайно, Д. Донцов був категорично проти федерації з Росією. Тому відходить від Скоропадського, коли гетьман пішов на такий крок, а в записках пише: «...З тим моментом я особисто зірвав з гетьманським режимом. Демо-соціялістичні круги ненавиділи гетьмана за те, що він став гетьманом самостійної України, я ж — відійшов від нього з жалем за те, що (по тій грамоті) він перестав ним бути... З Директорією Винниченка я не міг, очевидно, знайти спільної мови. По кількох невдалих спробах нашої партії привернути хоч тінь гетьманщини у формі військової диктатури я виїхав за кордон...»
...Тут ідеться про невеликий проміжок довгого життєвого шляху Дмитра Івановича Донцова. Тож хоча б коротко — про попередні і наступні роки. Д. Донцов народився 1883 року в Мелітополі у заможній дворянській родині. Мелітополь він називав «нашою Америкою», оскільки там жили люди різних національностей. Більшість спілкувалася російською мовою. Про себе писав: «Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці)». Здобував освіту у Санкт-Петербурзькому, Віденському та Львівському університетах, де став доктором права, вивчив кілька іноземних мов (вільно читав німецькою, англійською, французькою, іспанською та італійською мовами). Свої матеріали писав також німецькою та англійською.
Працював як літературний критик, журналіст, видавець, активний громадський і політичний діяч. Інтелектуальна спадщина Д. Донцова, за деякими підрахунками, як зазначають дослідники, могла б становити 50 томів; його праці публікувалися у 73 виданнях. Серед відомих його творів — «Націоналізм», «Модерне москвофільство», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Туга за героїчним».
У своїх працях він, зокрема, обґрунтував принципи українського інтегрального націоналізму, намагався прищепити українській суспільності волю до влади, фанатизм на шляху боротьби за власну ідею, тверду віру у власні сили. Націю, писав він, може порятувати лише народження нової психології переможців, а не рабів, «не вічний стогін покараних рабів і сльози...» «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути...» «Кожна нація має свій власний закон, свою власну правду й повинна лише їм коритися».
Д. Донцов гостро виступав проти удаваного патріотизму: «Знайдете «патріотів», обсипаних гонорами, але яким найкраще пристала би назва, дана їх предкам Шевченком, — назва «донощиків і фарисеїв». Які не соромляться, подібно євангельським фарисеям, очорнювати своїх противників як «ворогів кесаря», щоби, ховаючись за лаштунками, нищити їх чужими руками. Яким рідний край є черговим бізнесом, а народна справа дійною коровою».
На запитання, якою має бути самостійна Україна, він відповів так: «Київська держава, що вийде з революції, мусить, з одного боку, звузити обсяг діяння держави, позбавити її тоталітарного характеру, характеру всесильної бюрократії, всесильного опікуна безправної одиниці, а з другої сторони — привернути авторитет держави в її властивих завданнях: хоронити націю назовні і охороняти повагу права всередині, караючи суворо злочин і зраду... Щоб була сильною держава, ті, що її виборють, мусять правити нею в дусі національних традицій, не в службі чужих ідей, не в службі Москви...»
Зоряним часом Д. Донцова називають 1922–1939 роки — у Львові, який тоді входив до складу Польщі. Тут він був головним редактором українського часопису «Літературно-науковий вісник» (ЛНВ), видання якого наприкінці 1932 року продовжив як своє приватне підприємство; редактором журналу «Заграва». Як пише науковець, керівник громадської організації Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова Олег Баган, «Дмитро Донцов створив тут «цілу «фабрику» з продукування ідей націоналізму і традиціоналізму».
За даними, що містять окремі публікації, Д. Донцов змінив не менше 30 місць проживання. Найчастіше переїзди були вимушеними — порятунок від арештів. За антиурядову діяльність двічі був заарештований царською охранкою, за українську патріотичну діяльність переслідувався більшовиками, за неї ж 1939 року його кинула до концтабору польська влада.
Вийшовши з концтабору, Донцов через Данціг прибув до Берліна, де перебував до літа 1940 року. У роки Другої світової війни жив і працював у Бухаресті, Берліні, Празі, Парижі. З 1946 року — у Великобританії. У 1947 році переїхав до Канади, де викладав у Монреальському університеті. За кордоном випускає ряд концептуальних праць, зокрема «Хрестом і мечем».
Помер Д. Донцов 30 березня 1973 року в Канаді. Йому було 90 років. Похований в Америці на кладовищі Бавнд-Брук.
...До кінця життя він залишався вірним святій справі визволення України. І його мрія збулася. А про проголошення України незалежною першим — 24 серпня 1991 року — повідомило Українське інформаційне агентство — Укрінформ, попередником якого в далекому 1918 році було УТА, агентство, яке очолював Дмитро Донцов.
Людмила ШЕРШЕЛЬ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- ПЕТЛЯ НЕСТЕРОВА
назад »»»