БЕЗМЕЖНІ РЕСУРСИ ВСЕСВІТУ
Не секрет, що проблемам пошуку інших планет, як, утім, і можливого позаземного життя на них, були присвячені споконвічні помисли діячів науки, починаючи від славнозвісних давньогрецьких філософів.
Але чомусь у наші дні чимало серйозних фахівців схильні якось приховувати свій жвавий інтерес до цих, без сумніву, злободенних питань. А за численними зізнаннями деяких співробітників американського інституту SЕТІ, подібна «явно нездорова зацікавленість» багатьом із них нібито у свій час навіть коштувала кар’єри.
Здебільшого, ці несправедливі закиди поширювалися з боку адептів класичної астрофізики, котрі при слові «малі тіла» чи навіть, скажімо, «планети», лише, зазвичай, поблажливо посміхались, адже порівняно з їхніми далекими й незбагненно загадковими чорними дірами, попередні космогонічні дослідження дійсно подекуди були дещо примітивні! Зокрема, на жодній з 28-ми минулих асамблей Міжнародного астросоюзу (які традиційно збираються раз на три роки) «інопланетарям» так і не було виділено ані секції, ані, принаймні, якогось фахового майстер-класу (якщо, звісно, не враховувати кількох поодиноких позапрограмних доповідей).
Але життя, одначе, за всіма існуючими канонами, аж ніяк не могло виникнути у надщільній або надто розжареній речовині. Та й подальша його карколомно стрімка (за вселенським відрізком часу) еволюція можлива була тільки в умовах помірного вологомісткого клімату. От чому за більш детальними поясненнями з цього, трохи ніби й «приниженого», але все ж таки вельми інтригуючого питання, ми вирішили звернутися до активного учасника останньої такої представницької асамблеї (яка відбулася, до речі, буквально кілька місяців тому в Пекіні) — члена-кореспондента НАНУ, директора столичного планетарію Клима Чурюмова.
— Спроби людини зрозуміти навколишній світ завжди починалися із зоряного неба над головою. І все, що вчені знають (а точніше — припускають) про виникнення життя, пов’язано лише з планетою Земля. Нині, коли накопичені сторіччями знання дозволили дати цілком вичерпні відповіді на безліч складних запитань, коли нові астрофізичні методи дозволяють досліджувати не тільки горизонти Всесвіту, а й, можливо, навіть горизонт часу, не менш значущим для науки наріжним каменем стало виявлення планетних систем довкола інших зірок. Майже сто років здавалося, що от-от така довгоочікувана усіма подія від дня на день відбудеться: публікувалися численні дослідження, проводилися спеціальні конференції, та однак сталося це тільки в 1995 році.
А взагалі станом на кінець червня достовірно підтвердженим вважається існування аж 89 екзопланет у 695-ти віддалених від нас системах. Причому слід зауважити, що загальна кількість цілком надійних кандидатур на цю роль значно більша. Зокрема, згідно з відомостями, переданими з детекторів американського орбітального супутника «Кеплер», усього зараз налічується 2740 екзопланет. Проте для отримання статусу «підтверджених» обов’язково ще потрібна повторна реєстрація таких об’єктів за допомогою наземної техніки.
— Цікаво! То чи означає це, що будь-який вітчизняний аматор, установивши на балконі (а ще краще — просто на даху своєї оселі) зручний портативний телескоп, теж міг би, в принципі, долучитися до цієї благородної справи?
— Ой, навряд чи... Адже левову частку наведених відкриттів зроблено завдяки використанню різних хитромудрих методик детекції, а не шляхом прямих візуальних спостережень. А ще, на превеликий жаль, майже всі екзопланети (ну, принаймні, здалеку) куди більше скидаються на газових гігантів, аніж на колиску рідної нам цивілізації. Очевидно, це пояснюється всього лиш теперішньою обмеженістю наявних способів моніторингу (не секрет, що значно простіше — порівняно із затишними ойкуменістичними обителями — виявити масивні юпітероподібні планети!)
Ось чому багатьом моїм колегам, зрозуміло, дуже кортить відкрити бодай пару-трійцю якомога «приземленіших» об’єктів, аби спробувати знайти там умови, більш-менш комфортні для білкової форми життя. Виникнення таких умов можливе здебільшого тоді, коли планета розташована одразу у двох сприятливих для життя зонах — і в навколозоряній, і галактичній.
Навколозоряна зона, яку в літературі часто називають «екосфера», — уявна сферична оболонка, всередині якої тамтешня планетарна температура допускає наявність води. Тобто, чим вища температура материнської зірки, тим далі від неї така сфера. Зокрема, безпосередні сусіди нашої планети — Венера й Марс — розташовані якраз на межі цієї зони: Венера — із гарячого її боку, а Марс — із холодного. Хоча, щоправда, якісь первісні біоформи цілком можуть існувати й у величезних крижаних полях, виявлених на супутниках Юпітера та Сатурна.
У свою чергу, галактична «життєдайна зона» — це безпечна ділянка міжзоряного простору, розміщена досить близько до центру Галактики (аби містити значну кількість важких хімічних елементів, конче необхідних для формування планет з кам’яною поверхнею і гарячим ядром). Водночас ця ділянка повинна бути трохи віддалена від центру — задля уникнення шкідливих радіаційних спалахів, а також з метою суттєвого зменшення зіткнень із кометами (які, безперечно, тут численні внаслідок гравітаційного впливу блукаючих зірок). Тобто в межах Чумацького Шляху вона розташована на сферичній ділянці розміром 25 тисяч світлових років. Якраз тут і розташована наша Сонячна система.
— Та повернімося все ж на більш реальні і близькі до нас емпіреї. Адже, попри минулорічні невдачі з російським кораблем «ФОБОС-ГРУНТ» та інші образливі примхи долі щодо гуманізації навколишнього космічного простору, ці навдивовижу затяті земляни таки не здаються...
— На щастя, так! Зокрема, чи не найперший в історії людської цивілізації видобуток позаземних корисних копалин розпочнеться незабаром на Місяці. І, насамперед, це буде, вочевидь, пов’язано з освоєнням його водних запасів! Запитаєте, чому? Бо, як показали останні дослідження, наше нічне світило таки й справді може, виявляється, похвалитися чималими покладами Н2О. На обох полюсах Місяця протягом мільярдів років встигло накопичитись удосталь кришталево чистої криги. Тож тепер, коли людство починає гостро відчувати нестачу води, її незліченні місячні запаси дозволять подолати цей дефіцит.
Крім того, вода може бути розкладена на складові — водень і кисень, що є головними компонентами ракетного палива. Це дозволить космічним апаратам у майбутньому допідживлюватися на заправних станціях безпосередньо в космосі, що спричинить справжню революцію в ефективному завоюванні навколишнього простору.
Крім того, Місяць багатий на рідкоземельні метали: скандій, ітрій, лантан і лантаноїди. А саме ці елементи вкрай необхідні при виробництві комп’ютерної техніки, сучасних медико-біологічних мікроскопів, а також навіть у побутовій електроніці. Тому добування рідкоземельних металів на Місяці з подальшим транспортуванням їх «до рідної оселі» — одне з найактуальніших завдань майбутньої космічної промисловості.
Також великий інтерес викликає можливість добування на Місяці корисних копалин так званої платинової групи: іридію, осмію, паладію, платини — родію і рутенію, які мають унікальні фізико-хімічні характеристики,— електропровідність, стійкість до корозії та підвищені каталітичні властивості.
Виявилося також, що тутешній ґрунт реголіт буквально «кишить» інертними газами, серед котрих є воїстину чудодійний ізотоп гелію — Гелій-3, що практично не зустрічається на земній поверхні. Його можна ефективно використовувати в термоядерних реакторах, які працюють на принципах керованого термоядерного синтезу. Недарма більшість відомих науковців ледь не в один голос прозвали Гелій-3 «ідеальним паливом майбутнього». Навіть за найскромнішими підрахунками, цього диво-палива на Місяці аж 500 тисяч тонн, причому кожна з них у змозі замінити собою 15 млн т нафти! Це означає, що тутешніх його запасів вистачило б для забезпечення енергією всіх землян на кілька тисячоліть, тобто це чудова перспектива подолання в майбутньому паливної кризи на нашій планеті, та й, напевне, поліпшення екологічної обстановки в цілому.
— Климе Івановичу, не секрет, що Вам пощастило взяти повноцінну творчу участь, принаймні, у трьох генасамблеях Міжнародного астрономічного союзу. Тож розкажіть хоча б стисло про останню з них.
— У Пекіні я загалом виступив з трьома стендовими доповідями, дві з яких стосувалися кульових блискавок, а третя була трохи, так би мовити, філософського характеру (про що більш ніж красномовно може засвідчити й сама її назва: «Формування океанів, вільних від атмосферного кисню, та походження життя на планетах Сонячної системи»)
А от серед спеціально запрошених гостей чи не найочікуванішим став виступ лауреата Нобелівської премії австралійця Брайана Шмідта «Наднові зірки, прискорюваний космос і темна енергія». Як відомо, про відкриття прискореного розширення Всесвіту раніше привселюдно доповідав інший його колега — американець Сол Перлмуттер. Але лекція Шмідта відрізнялася як надзвичайно чітким і змістовним викладенням поставлених перед ним космологічних проблем, так і закцентованістю на численних методах обрахунку самої швидкості розльоту.
— А з приводу теперішніх наших «заморочок» теж, либонь, дещо цікавеньке вдалося почути?..
— Так, про поточний стан пошуку екзопланет за програмою «Кеплер» присутнім розповіла американка Наталі Баталья. Причому, з її слів наразі виявлено «свіжу порцію» чергових потенційних кандидатів у «позаземних братів по розуму» й, зокрема, знайдено екзопланету Сатурнового класу довкола подвійної зірки. У тому ж приблизно руслі пролунала доповідь «Прогрес фізики космічних відстаней» — про цільові високоточні спостереження з борту літальних апаратів.
А ще у моїй пам’яті добре закарбувалися кілька не зовсім звичайних екскурсій визначними місцями Піднебесної. Розповім докладніше хоча б про дві з них: до обсерваторії Синлун, де розташований чи не найпотужніший у світі спектроскоп LAMOST (за своєю висотою він дорівнює, між іншим, 16-поверховому будинку!) та підніжжя Великої китайської стіни.
До речі, як виявилося, старовинна частина цієї вражаючої уяву європейців прикордонної стіни була збудована ще в VII ст. до н. е. Загальна її протяжність, згідно з останніми результатами вимірювання, становить 21196,18 кілометра. Уздовж неї майже всюди височіють вартові вежі та каземати для солдатів-охоронців, а в головних гірських проходах — навіть цілі фортеці. Причому старовинна китайська легенда оповідає, що доісторичні будівничі замішували розчин для скріплення каміння на рисовому відварі. Та однак уже іншу, не менш поширену сучасну легенду про те, що обриси стіни буцімто проглядаються прямо з вікон штучних супутників Землі, мушу, на жаль, спростувати, позаяк нікому ще ні з-поміж наших реальних космонавтів, ні навіть з якихось потойбічних НЛОнавтів (усміхається.— Авт.) насправді ще не вдавалося досі його запримітити...
Що ж до так званого царського спектроскопа, то він споруджений усього лише за 170 км від Пекіна. За своїми зовнішніми формами LAMOST зовсім не схожий на решту відомих нам приладів небесної механіки, чимось згори нагадуючи грецьку букву «пі». Діаметр його об’єктива — чотири метри. Він здатний одночасно реєструвати спектри понад чотирьох тисяч об’єктів (причому з мінімальним блиском), а головне — дозволяє отримувати тривимірне зображення галактик, що неодмінно має стати вченим у пригоді при з’ясовуванні походження Всесвіту.
І наостанок — про деякі суто організаційні зміни та нововведення. Зокрема, учасниками асамблеї було затверджено три надзвичайно важливі наукові резолюції, найсуттєвіша з яких уточнює визначення астрономічної одиниці довжини. Тобто відтепер, незалежно навіть від використовуваної шкали часу, вона завжди дорівнюватиме 149597870700 метрам.
А ще на головному пленарному засіданні обов’язки президента Міжнародного астросоюзу на поточне триріччя урочисто було передано добре знаному й шанованому японському професорові Норіо Кайфу (нагадаю, що передував йому в цій іпостасі Роберт Вільямс зі США). Що ж до наступної, ХХIX Генеральної асамблеї МАС, то її вирішено провести в Гонолулу — на базі славнозвісної американської обсерваторії Мауна-Кеа з її найбільшим і найдорожчим у світі телескопом (наразі ще, правда, не повністю добудованим).
Едуард ЩУР
також у паперовій версії читайте:
назад »»»