ГРИГОРІЙ ШТОНЬ: ЧИ ДЛЯ БОГА ВСЕ ЯСНО ЩОДО МАЙБУТНЬОГО УКРАЇНИ?
Наш співрозмовник — видатний український письменник і вчений-мовознавець, лауреат Шевченківської премії Григорій Штонь. За цим ще стоїть кілька спеціалізацій — літературознавець, поет, прозаїк, кінодраматург, професор.
У різних жанрах — критика, поезія, романістика, п'єси, есеї, оповідання, сценарії — принциповий (руба правду в очі) Григорій Максимович створює непересічні твори і вирізняється вражаючою стилістичною розмаїтістю в царинах лірики, документалістики, психологічно-філософського реалізму і фантасмагорій.
— Григорію Максимовичу, розкажіть про вашу творчу еволюцію.
— Колись я сказав щодо одного поета — він людина без хати, живе тільки у своїх віршах. Приблизно те саме у мене, якщо говорити про внутрішній стан. Попри благополучну сім'ю з двома синами, які мають пристойну роботу (дружина померла — Царство їй Небесне), попри хорошу хату, роботу і платню, відносно непогане здоров'я я самітник. До того ж скоро лягатиму «під ніж» — мені будуть оперувати коліно.
Даються взнаки й печалі, пов'язані з віком (усміхається). Скажімо, дівчата, які подобаються, на товариське зближення вже автоматично не йдуть. Сімдесят два роки — не жарт. Та все одно нема спасу від роботи. Вранці (якщо не йду на лекції) — сиджу з шостої за комп'ютером. Продовжую те, що писав допіру, розганяю нове. До одинадцятої встигаю виконати денну норму. Потім — відпочинок. І знов за старе. Отже, як поет, над яким колись іронізував, гибію в текстах. Втім, маю машину, «літаю» у бік Карпат чи на море. Але наїздив за чотири роки тільки 36 тисяч кілометрів. Моє життя кабінетне, я — дитина книжки.
Я завжди міняв заняття. Поезія. Драматургія. Романістика. Літературознавство. Критика. Жінки. Малював.
— А за кінематограф коли взялися?
— Коли захитався Радянський Союз. Я взяв у роботу кілька кіносценаріїв. За одним із них зняли фільм «Страчені світанки». Такий собі. Разом із тим це — одна з перших стрічок про УПА, без ура-патріотичних перехнябів.
Потім зняли «Чорну раду». Говорили, що з Кулішевого твору не можна зробити сценарій. Я з Миколою Мащенком навіть на пляшку коньяку посперечався. Перед новим роком (ще за радянського часу) приніс йому сценарій «Чорної ради». Його віддали чоловікові, який не знав вітчизняної історії, але скомпонував дев'ять серій, навіть вписав себе автором сценарію (я — другий), хоча насправді все це знято виключно на основі мого тексту.
Та попри все версію «Чорної ради» можна було б поставити у підмурівок нового українського історичного кіно. Проте так не сталося. А Галичина в той час почала знімати патріотичні бойовички про УПА.
— І де тепер вони?
— Мистецтво має бути мистецтвом. Не можна зловживати риторикою, там, де має постати твір, який входить у людину не через вуха і очі, а через єство, стає частиною крові. Твір мусить бути «заразливим». Таке кіно я збирався творити як сценарист. Посідав призові місця в усіляких конкурсах. А потім зрозумів, що роману з кіноіндустрією не вийде. І навіть жорстко пояснив кіношникам, чому. За це роль, яку мав у «Страчених світанках», порізали вщент. У всіх є самолюбство, режисери — не виняток.
— І Ви почали писати романи?
— Авжеж. Скажімо, роман «Форум вічно живих». Збираються люди, серед них два філософи, київський і львівський, разом училися. У філософії існує дві дороги: більш раціональна — від Аристотеля, більш одуховнена — від Платона. Мої герої радше платоністи. Розумні чоловіки. Виникає інтелектуальна дуель. Спроектована на життя як монаду...
Є у світовій літературі кілька романних версій про Атлантиду. І є україномовна «Атлантида», перед вами — її автор.
Про Ісуса Христа написано не так уже й багато саме художніх творів. Я маю роман з Ісусом Христом, де він говорить від імені свого «Я». Спочатку на мене було накинулися. Один колега з Німеччини дорікнув: «Ну що ти себе ставиш на одну дошку з Христом?» Я йому щось пояснив. Але ж і пояснене треба тямити.
Був здивований дзвінком невідомої мені людини. «Ви — Григорій Штонь? Автор роману про Ісуса Христа?» — «Так». — «А можна з Вами зустрітися?» — «Можна». — «Де?» Домовилися — біля Університету імені Шевченка. Для чого був потрібен цій людині, я не знав. Приходжу. Такий собі невиразний чоловік. Стоїть, дивиться. Привіталися. Кількома словами обмовилися, і він уже збирається йти. Я дивуюся: «А нащо Ви мене викликали?» Я вже знав, що приїхав він додому після півторарічного перебування в Афінах. Прочитав мій «Суд», надрукований у журналі «Київ». Тоді пролунала дуже дивна фраза: «Хотів переконатися, чи справді існує жива людина, яка написала цю річ». Справді, не сам же Ісус Христос її нам подарував. Це дуже істотний зачерп для кожного, хто знає українську літературу, історію, наше мистецтво. У нас для такої теми просто не було ні стартової площини, ні традицій. А я це зробив.
Понад три роки написав роман «Всього лиш люди». Земна спільнота послала в іншу галактику гурт людей, якому належало започаткувати там цивілізацію. Цих людей упродовж багатьох років доводили до абсолютної взірцевості. Коли їх навідали через п'ятдесят років, виявили: попри те що це були бездоганні гомо сапієнс, вони все одно повернулися до традиційної земної моделі буття: хтось став богошукачем, хтось — п'яницею, хтось — добрим господарем. А дещиця жінок — повіями. На наш, правда, розмисел. Тобто всі зайняли ніші, звичні для людського гуртожитку. Один недурний кіношник від захвату і сміху просто підскакував, коли я пропонував цю колізію для ймовірного фільму. Проте коли я вже взявся до написання твору про нашу планету 2600-го якогось там року, то все вийшло трошки складніше, розумніше. Аж такого реготу це не викликає.
— Яким принципом Ви користуєтеся в оцінці людей?
— Він приблизно такий. Кажуть: «Я познайомлю тебе з гарною людиною» (виходить, що той, хто знайомить, теж гарний). Добре. Познайомив. Але я повинен знати: від чого в житті ця людина відмовилася. Від посади не відмовилася. Від хабара — ні. Від липових дипломів і організованих нагород і пільг теж. То в якій якості вона хоче зі мною розмовляти? Як діяч, котрий прийняв усі паскудства, що йшли до нього, котрому мерзотники казали: будь із нами! А він це прийняв і після цього ще хоче грати в моїх очах роль порядного.
Немає політики без жертовності. Чим жертвують наші офіційні патріоти? Навіть дисиденти, які вернулися з таборів. За те, що їм дали волю самовислову, вони, власне кажучи, подарували Кучмі і його челяді право бути такими, якими ті є. А треба було після таборів організувати партію, яка б крицево, активно протистояла несправедливості. Я знаю серед цих людей багатьох, які справді щось зробили. Це — Ірина Калинець, Мирослав Маринович... Одиниці. Але більше було балакунів. Вони виступають у Будинку вчителя, ходять у пророках, героях. Тоді як на місці партії Тягнибока давно мала бути могутня й непоступлива партія національного вибору.
Може, щось зміниться. Однак поки що вимогливої, безгрішної, жертовної потреби в Україні немає. Ця потреба не дебатується.
— Ви пробували піти в політику?
— Мені колись пропонували від Тернопільщини балотуватися у Верховну Раду. Я пояснив, що це буде зрадою моєму дотеперішньому життю. Я не політик. Не хочу, навіть якби був молодший, засідати, не хочу бути людиною телевізора, не хочу за правилами зграї красти. Але що таке моє «не хочу»? Таких повинно бути дві третини.
Можна ігнорувати щось, можна чогось не купувати і на щось не купуватись. Можна повстати проти Інтернету, де половина новин і програм є російськими. Я не хочу їх читати і дивитися. От з'явився український «Євро-ньюс», його дивлюся. Більшістю своєю ми могли б керувати життям. Міська община, скажімо, в Сумах, Вінниці чи Луцьку спокійно здатна зреагувати на антинаціональні білборди, без крику їх прибрати.
А що маємо? Віддали найголовніше: всі монастирі українські — російській церкві. Я, син священика російської церкви (тоді іншої не було), не можу цього пробачити. Їздити в Почаїв у мій монастир як монастир російський — це мука.
— А уніати?
— Греко-католики здавна тримаються українськості в церкві, але для недалеких людей, які вважають, що вони знають, що таке віра, що вони є християнами, уніати заледве не вороги. Чому? Ворожа сила — це імперська Росія. Навіть її церква налаштована на боротьбу проти всього світу. Навіщо нам бути знаряддям цієї боротьби? От я був у містечку Вадовице недалеко від Кракова, де народився Папа Римський Павло Іоанн II, був у церкві, де його хрестили. Коли я переступив поріг католицького храму, мені стало напрочуд спокійно. Павло II для мене значуща фігура, чого не можу сказати про Філарета, хоч він ніби стоїть на українській позиції. Втім, мене не цікавлять міжконфесійні сварки, найприкріше, що церква у нас не є спільним храмом для нашого духу, а торжищем, де вирішуються якісь громадські проблеми, вирують пристрасті низового порядку.
У нас точиться боротьба не за душі, а за церкви. Якщо ми християни, то коли і де? Тоді, коли стелемо на могилах рушники і ставимо тарілку з крашанками? Чи щокрок і щодень? Моральні імперативи християнства надзвичайно місткі. Тривалий час людство було лякане гнівом Божим. Прочитайте Ветхий заповіт: «Біжи до них і скажи їм, якщо вони не зроблять того-то і того, то будуть вбиті». «Убий їх, убий їхніх жон, убий їхніх дітей, убий їхніх тварин...» і таке інше. Вбий, вбий, вбий... Страх Божий був для ветхозаповітного світу аналогом моралі. Христос прийшов і нагадав людям, що в них є зародки такої субстанції, як совість. І судити щодень людину повинна совість.
— Українське письменство дуже конфліктне. І в суспільстві, і між собою. Так склалося історично: раніше літератори творили під ковпаком КДБ. Нині молодь конфліктує на ґрунті піару: хто кого перекричить, хто кого перескандалить. На вашу думку, ця конфліктність руйнівна-деструктивна чи в ній є позитиви, викресання іскор істин?
— Ця конфліктність і не будує, і не руйнує, вона просто є станом письменницької свідомості на сьогодні. Тут треба зазирати в природу цієї свідомості. Вона орієнтована на народ і на владу. А якби вона була орієнтована на жанри, на Небо, тобто на поняття набагато ширші, і на попит, коли б такий існував, ми б не сварилися між собою. Я продавав би свої книжки на Полтавщині, а колега — на Сумщині. Потім помінялися б. Інколи говориш письменникам: «Друзі мої, місця в літературі, як у небі, вистачить усім».
Та наше життя письменницьке зациклене на частковостях: видатися можна тільки в державному видавництві. Або у приватному, яке реагує на піар. Коли ми зв'язані по руках і ногах, звичайно, ми — сварливі люди. У нас нема волі істинної, немає свободи творчості, в тому числі свободи від самих себе.
Людина не є чимось взірцевим. Але коли сідає за стіл, коли розпишеться і творить цікавий роман, вона стає людиною хорошою. Проте ця людина нікому не потрібна. Вона виходить на вулицю, приходить на письменницьке зібрання і бачить: одному поталанило, другому — ні.
— А як за кордоном?
— У нас літератури, якою та побутує, скажімо, у Фінляндії, Швеції чи Британії, нема. Втім, думаєте, там усі читають? Ні. Просто багатші держави вважають, що кожен, хто довів своє право на письменницьку працю, має одержувати стипендію. Скажімо, тисячу доларів. Тоді літератор їде в Афіни і ці гроші пропиває. Це нікого не цікавить. Бо інший пише. І ніхто ні з ким не дереться за блага, славу. А у нас? Одним держава роздає звання і когось робить Героєм України, а інших тримає у чорному тілі.
Маємо тотальну одержавленість, загнузданість, безправність... Хоча свобода ніби є. За критику Януковича нас ніхто не заарештує. Чому? Тому що ми — раби, які своєю критикою нічого не можуть змінити.
А ще наша література опинилася в капкані недорозвинутості. Чижевський колись говорив, що у нас література неповна. Це значить, що вона не здатна відповідати на всі можливі запити читача. Ми тільки підгодовуємо його якимись патріотичними речами, історичні підручники заміняємо своїми романами і таке інше.
— Але по ваших очах я бачу, що Ви — великий хитрун, тобто не такий уже песиміст і скептик, як хочете здатися. Яким є ваше творче завтра?
— Кожен день треба написати кілька сторінок. Кожен день треба зробити те, про що вчора навіть не думалося. Кожен день повинен бути несподіванкою. Як і той невідомий я, з яким познайомлюся в процесі роботи.
Я — літератор, і, крім літератури, у мене більше нікого й нічого немає. Це — по-перше. По-друге, чому я песиміст? З якого дива? Всі бачили мене таким, яким хотіли бачити. Всім, всім — від друзів до ворогів — я всукав дулю: я був і залишився Штонем. Чого ж я песиміст? Інша річ, що певну суму духовних потреб я не розповсюдив на більше число людей. Хіба що на моїх синів. Вони ніякі не начальники, не хотіли їхати до Канади чи ще кудись. Виховувалися у гарних радянських традиціях, які не відповідали дійсності, але проголошувалися в школі, в літературі. У певному сенсі я зробив синів нещасними: вони не є багатими і успішними. Винен.
Та мене більше хвилює, чи для Бога (або для богів різноступеневих) все ясно щодо майбутнього не одної тільки України. Чи тим шляхом людство пішло? Довкола цікавляться лише тим, скільки люди купують. І б'ють на сполох, коли купують мало. А якщо вони зовсім не купуватимуть?.. Виходить, світ тримається на тому, що зосереджено в потребі тратити. А у тих, хто продає,— в умінні торгувати. І все ж є якась нездоланна частина людства, яка, заробивши достатньо грошей, їде знайомиться з Афінами чи Парижем, ходить в оперу...
— І вкладає гроші в екологію.
— Авжеж, є й такі люди. Ми ж зі своєю демократією в Україні досі товчемося на майдані, все за Тичиною: «На майдані коло церкви революція іде». Я ненавиджу майдан. Я ненавиджу колгосп. Я ненавиджу спільну ідею! Я хочу, щоб усі ми мали свою Божу ідею і в сумі своїй це буде та ідея, за якою наша земля, і не тільки наша, буде рухатися до світла. А нині — жах. Подивіться телевізор: без кінця убивають, убивають, убивають. Ну що це таке? Державники, політики говорять про якусь гуманізацію. Яка ж це гуманізація? Добро може бути добром тільки тоді, коли воно є диктатом добра. Чуєте — дик-та-том.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»