ЄВГЕНІЙ ХАВТАН: У НАШИХ ПІСНЯХ ЗАВЖДИ ПОЗИТИВ
Ансамбль «Браво» ще на початку 80-х вибрав життєрадісний імідж «московських стиляг» і легку музику з нальотом ретро. У групі співали Жанна Агузарова, Євгеній Осін і Валерій Сюткін, які не загубилися на сцені й після того, як пішли з колективу.
«Браво» — унікальне явище. Перетерпівши рекордну кількість радикальних змін, вони, одначе, залишаються напрочуд цільною групою. Це засвідчив і київський концерт.
Надтерпіння й транснадійність — про це колись співав Петро Мамонов, і саме ці якості властиві Євгенію Хавтану.
З того часу, коли пролунав нічний дзвінок Івонни Андерс (більш відомої під іменем Жанни Агузарової), яка запропонувала гітаристові Хавтану свої послуги як вокалістка, минуло майже тридцять років...
— Пане Євгене, група «Браво» стартувала яскраво, елегантно, у власному стилі. Як Вам удалося протягом такого тривалого часу робити якісну музику, не втратити мотивацію до творчості, зберегти баланс між тим, що хочеться робити, і тим, що потрібно публіці?
— Я за знаком зодіаку Терези, тому намагаюся знаходити співвідношення. Мені подобається грань і баланс між тим, що ми і ні рок, і ні поп. Як балансувати? Це від відчуття міри залежить. Намагаюся зберігати внутрішню гармонію. І не кидаюся в якісь музичні напрями, в яких я нічого не розумію. Хоч як банально звучить, я займаюся тією музикою, яка мені подобається. А близькі мені 50-ті, 60-ті, 70-ті роки.
— Складається враження, що Вас постійно супроводжує ностальгія. Виконуєте ретро-музику, колекціонуєте вінтажні гітари, підсилювачі, платівки. Чому так?
— Почнемо з того, що в мене абсолютно ніякої ностальгії немає. Ностальгія — це бажання, потреба повернутися в той час, у якому ти колись жив. А я не жив у 50–60-ті. Точніше, я був занадто малим в 1960-му. Але я знаю про той час із книжок, фільмів. Ті тенденції, які спостерігалися в музиці, кіно, літературі, моді до 1968 року, мені дуже імпонують. Цей час яскравий, потужний, цікавий. Тоді ж з'явилося багато гарної музики для кінематографа. Можливо, інтерес до цього часу пов'язаний з післявоєнним підйомом, оптимізмом, який виникав по обидва боки океану — і в нас, у СРСР, і в США.
— Але в такому разі — чи є відчуття, що Ви не вписуєтеся в сьогодення?
— У мене відчуття, що в сьогодення з труднощами вписуються всі покоління шістдесятих – вісімдесятих. Це в принципі нормально, коли попередні генерації важко знаходять спільну мову з наступними. За всіх часів було так.
— Пробіжімо історією групи «Браво».
— Вона бере відлік від осені 1983 року, коли студент першого курсу Московського інституту інженерів залізничного транспорту Євгеній Хавтан приїхав на прослуховування до музикантів групи «Постскриптум», очолюваної тоді Гариком Сукачовим. Музиканти «Постскриптуму» не справили на мене ніякого враження, так само, як і я на них. Єдиний, хто сподобався,— це барабанщик Павло Кузін, який уже тоді стукав жваво і технічно.
Але «союз» все-таки відбувся, і, як з'ясувалося пізніше, не останню роль у цьому зіграли мої «фірмові» примочки й гітара. Я спробував повести команду від обраного музичного стилю, тобто від суміші арт- і хард-року, убік чогось, на мій погляд, більш прогресивного.
Певний час колектив грав музику в стилі new wave, пісні з репертуару групи Secret Service, Police і композиції Сукачова. Оскільки виступали на танцях у клубі заводу «Мосенерготехпром», де в нас була репетиційна база, доводилося розбавляти програму піснями італійської естради. Така ситуація не влаштовувала нікого, і після одного з концертів троє з квартету вирішили, що із Сукачовим нам не по дорозі. Водночас Гарик дійшов аналогічного висновку, тож за обопільною згодою ми розійшлися.
— І які кроки були далі?
— Процес створення нової команди почався з пошуків саксофоніста, тому що виконувати new wave без саксофона, на мій погляд, було неможливо. Знайшли Олександра Степаненка, який грав у банкетному залі в підмосковному містечку. Потім з'явилася Жанна Агузарова.
Пролунав нічний дзвінок, і дівчина на іншому кінці дроту сказала, що хоче співати і шукає ансамбль. Раніше про неї мені розповіли альтернативники «Мухомори», яких КДБ намагався посадити у в'язницю, і вони дивом ще не сіли на той час. Я вже був готовий до цього дзвінка. Вона приїхала й підкорила всіх нас. До речі, назву групи придумала подруга Жанни. Після одного з відвідувань Большого театру дівчина подумала, що традиційні театральні вигуки «Браво» — непогана назва для колективу. Ми погодилися, що її пропозиція краща, ніж придумані нами варіанти — «Твіст», «Шейк» або «КВН».
Першою піснею ансамблю стала композиція «Кішки», яку я награв Жанні на гітарі, а за кілька днів Агузарова принесла для неї вірш Вільяма Сміта. Жанна мала рідкісний дар знаходити вдалі вірші для пісень. Принесена нею поезія й моя музика лягли в основу першого 20-хвилинного запису, який з'явився на касетах у 1984 році.
— Слава задихала в спину?
— Дехто інший дихав. Ми грали концерти, і я вже відчував, що за нами стежать. Щоб увічнити нашу творчість (хто знає, що з нами трапиться), ми саме й зробили запис, який донині є для мене еталонним за енергетикою, настроєм, за кількістю щирості і кількістю лажі — там усе відповідає уяві про те, яким має бути перший запис групи. Ця сесія знаменита тим, що бас-гітарист Андрій Конусов, якому під час домашньої сварки дружина прищемила палець, відіграв фактично трьома пальцями.
За кілька тижнів після запису, 18 березня 1984 року (цю дату «Браво» вважає своїм офіційним днем народження), у Будинку культури відбувся сумнозвісний концерт групи, де головними дійовими особами стали співробітники правоохоронних органів. Фінальна кода пролунала в місцевому відділенні міліції, де ми писали пояснювальні записки з приводу того, хто організовував виступ, як і де поширювалися квитки. Посадити всіх учасників ансамблю не змогли, оскільки був відсутній склад злочину. Більше, ніж усім іншим, дісталося Жанні Агузаровій. Оскільки у неї були проблеми з московською пропискою і паспортом, її заарештували. Кілька місяців вона провела в слідчому ізоляторі. А «Браво» потрапило до «чорного списку» заборонених команд, у якому посіло третій рядок після «Акваріума» з «Алісою».
Згодом, у 1988 році, після кількох скандалів і уходів, Агузарова остаточно пішла з групи, щоб зайнятися сольною кар'єрою. У нас переспівала купа солістів. Урешті, взяли Євгенія Осіна. У 1990 році його замінив Валерій Сюткін. Пісня «Вася» дала старт черговому виткові популярності «Браво» — це був другий ренесанс ансамблю.
Через рік вийшов альбом «Стиляги із Москви», і була записана платівка «Московський біт». Ці два диски плюс видана пізніше «Дорога в хмари» стали найпродаванішими альбомами в історії «Браво». Колектив мав колосальну кількість концертів. Ми збирали стадіони, об'їздили всю країну уздовж і поперек. Та у 1994-му стало ясно, що Валерій Сюткін залишить команду заради сольної кар'єри, оскільки в «Браво» з'явилися творчі розбіжності з приводу того, якою надалі має бути група.
— Після чехарди із солістами, напевно, виникла необхідність самому заспівати?
— Уявіть, що так. Альбом «Євгеніка» (2001) виявився для групи у певному сенсі переломним. Сім із дванадцяти пісень я проспівав сам.
— Після цього почався третій зліт популярності гурту?
— Соліст у нас все-таки з'явився — Роберт Ленц. Помалу з'ясувалося, що «Браво» знову став одним із найзатребуваніших ансамблів країни.
Двадцятиліття група відзначила концертами в Кремлі й Льодовому палаці Санкт-Петербурга. На сцену вийшли також і колишні солісти — Жанна Агузарова, Євгеній Осін, Валерій Сюткін.
Чвертьвіковий ювілей у 2008-му ми відзначили також у Кремлі, з Юрієм Башметом і камерним оркестром «Солісти Москви».
Потім знову період затишшя. Але у 2012 році наш альбом «Мода» був визнаний кращим за результатами голосування в найбільшому російському рок-хіт-параді «Чартова Дюжина».
— Це означало, що творчий потенціал групи не вичерпався?
— Слава Богові, так. От і киянам наш концерт сподобався.
— Що привезли в Україну?
— Для тих, хто колись танцював степ, концерт «Браво» — це наче машина часу в екстремальну добу стиляг. Заборонені твісти, яскраві кричущі одяганки, вечірки в стилі 80-х — у спадкоємців тих часів особливе ставлення до музики. Утім, прийшла дуже різна публіка — багато меломанів були молодшими від нас удвічі. Крім обойми хітів, ми презентували й нову «соковиту» концертну програму.
— «Браво» виповнюється 30 років. Склад змінювався багато разів. Однак вас не сплутаєш ні з ким за звучанням. Яка основа залишається?
— У час, коли ми починали, ВІА і неофіційна сцена вважалися андеграундом. Нас зарахували до груп московського андеграунду — їхні виступи не були дозволені. Більшість із них співала пісні протесту. Ми ж ніколи не співали про ковбасу й що нам погано. У наших піснях завжди був позитив. Цей настрій і залишається донині — ми прагнемо дарувати людям радість.
— Але не завжди самі музиканти вільні визначати слухацьке сприйняття. Приміром, із часом Віктора Цоя й групу «Кіно» почали зараховувати до активної музики протесту, хоча музиканти такими себе не вважали...
— У цьому парадокс історії. Цой казав, що «Кіно» — розважальна група. Він чітко відслідковував модні тенденції, прагнув існувати з тими ж законами, що й популярна естрадна група. Ви маєте слушність, музикант сприймає себе інакше, ніж публіка.
— А чи не сприймають «Браво» тепер більш полегшено, ніж вам би хотілося,— як суто розважальну, танцювальну групу?
— Якщо в людини є голова, вона завжди почує щось інше, крім тільки розважальності. Гадаю, нерозумно нас вважати ансамблем, який тільки й домагається того, щоб усі реготали й кидалися у танок, зачувши нашу музику.
— За всю історію «Браво» у Вас є улюблений період, рік, місяць?
— Напевно, найчудовіший період нині. У мене вже є досвід. Я досить зріла людина зі смаками, які склалися. Хоча мене теж штормить, пристрасті змінюються, особливо музичні. Мене на вулицях часто запитують: «А коли до вас повернеться Агузарова?» У нас був доволі тривалий період, коли ми з нею спілкувалися — у студії, на репетиціях. І я подумав: якби вона повернулася тепер, напевно, уже нічого й не вийшло б. Знаю, що в одну й ту саму музику, як і в річку, двічі не увійти. Просто кожний із періодів був чудовим по-своєму. Того безладу, що був у нас із Жанною, тієї «раздолбайської» музики вже не повернути, як не повернути й того, що ми робили із Сюткіним,— його стильності, чіткості. Тому я постійно шукаю якісь способи самореалізуватися.
— У Вас світлі, позитивні пісні. Ви і в житті такий самий — позитивний. Звідки це береться?
— Не можу пояснити. Не обов'язково ж, якщо пишеш життєрадісні пісні, ти мусиш і сам бути таким. Але якби це була тільки робота, а не самовираження, вона закінчилася б ще років десять тому. Я просто одержую задоволення. Мені подобається цей процес.
— Ви потрапляли в серйозні халепи?
— Мене нічого нині не дивує. Абсолютно! Тільки різниця в тому, що у вісімдесяті всі скандали, які відбувалися в рок- і поп-музиці, були не заплановані. Нині дев'яносто відсотків цих історій — просто піар. Це все я бачив, усе це нудно. Артист ікс набив морду артистові ігрик — дивно? Це докучливо.
— А Ви брали участь у бійках?
— Сам іще й як одержував на горіхи! І колеги мої одержували. Якось приїхали до Махачкали за запрошенням концертної агенції. Відіграли чудовий концерт у БК. Знаєте, там усі їздять на джипах, і в кожному — ящик червоного вина і зброя. Неспокійне місто. Після концерту наш барабанщик Паша Кузін захотів купити морозива. Пішов, і згодом ми чуємо, як щось бабахнуло, потім ще. Виявилося — справжні постріли. Барабанщика переплутали з людиною, яка в когось щось забрала. Наш водій, опинившись поблизу, вискочив і вибив пістолет із рук того, хто стріляв. Напевно, урятував Павлові життя. Міліції там і близько не було. Коли Пашу привели назад, ми йому сказали: «Пашо, ти забув здачу забрати».
— Від чого Ви найбільше потерпаєте: від преси, піратства чи шанувальників?
— Від шанувальників я взагалі не страждаю. У нас немає божевільних шанувальниць, як колись у групи «На-на». Це для мене найстрашніше: я не хочу бачити п'яних верескливих дівиць, з погано нафарбованими губами й таким самим волоссям. У нас шанувальниці виховані й інтелігентні, багато студенток. Я дорожу своєю аудиторією. Від журналістів я не дуже потерпаю, бо останнім часом мені однаково що про мене пишуть. Може зачепити об'єктивне висловлення опонента в музичній розмові. А щодо піратства — так від нього всі артисти не в захваті. Держава має якось діяти. Не будемо ж ми по одному їх відловлювати. У мене, слава Богові, є благородніші завдання в цьому житті.
— Ви не шкодуєте про якісь втрачені можливості?
— Нерозумно про щось жалкувати. Хоча, напевно, я можу шкодувати про те, що відмовилися у 80-х від контракту в Скандинавії,— мали випустити там платівку й для цього рік провести не у своїй країні. Ми злякалися, що можемо втратити все, чого вже досягли тут, а там нічого не добитися.
— Це те, що трапилося з Жанною Агузаровою. Виїхавши в 90-ті до Америки, вона там загубилася, а тут втратила колишні позиції.
— Це так, але головне все ж, що вона не втратила свою аудиторію. Незважаючи на те, що нових пісень у неї нема, та й на сцену виходить дуже рідко, однак на концертах Жанна збирає повні зали. Люди, як і колись, хочуть слухати цей голос.
— Чи обов'язково ходити на телешоу, миготіти на екрані? Хіба це не спосіб нагадати про себе?
— Я не хочу туди ходити, мені нецікаво. Я не можу переступити через себе. Хтось — може, піти і мати вигляд ідіота, сидячи в компанії таких же ідіотів... Я так не можу і не хочу. Я для себе так вирішив років, може, з десять тому. Я не беру участі у програмах про город або НЛО. Мені здається, що це навіть відштовхне від мене тих шанувальників, які мене поважають. Я музикант. Якщо виходить диск, ми ходимо на такі програми, де можна живцем зіграти. Нікого не засуджую — я свій вибір зробив.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»