ПАРАДОКСИ ВІДШКОДУВАННЯ
Цивільний кодекс України, ухвалений 2003 року, розширив права потерпілих від злочину. Згідно з його положеннями, якщо злочинця не знайдено або він неплатоспроможний, відшкодування їм збитків здійснює держава. Такого не було в кодексі 1963-го, ні, тим більше, 1920 року. Проте ця прогресивна норма залишилася декларативною, оскільки відсутній закон, який би визначав порядок таких дій.
Держава відповість за все
Кількість злочинів, які завдають шкоди життю, здоров'ю і майну особи, зростає — про це свідчить міліцейська статистика. Зростає і розмір заподіяних матеріальних збитків. Отож особливої гостроти набирає питання відшкодування потерпілим завданої при цьому шкоди. Звичайно, це має робити злочинець, однак не все так просто.
Спочатку його потрібно встановити, а якщо він ухиляється від слідства, оголосити в розшук (якщо таку особу виявили за кордоном, попереду — процедура екстрадиції). Наступна стадія — тривалий (попри всі реформи) судовий процес. Проте навіть якщо судовий марафон успішно дійде фінішу і цивільний позов потерпілого буде задоволений служителями Феміди, постане інше запитання: з яких джерел засуджений виплачуватиме компенсацію, коли все його майно — запальничка і мобілка часто ненова?
Якщо в установі, де він відбуває покарання, є робота, то з дуже скромною зарплатою, а з неї ще належить відмінусувати витрати на утримання ув'язненого. Тож суми, які переказуватимуть за виконавчим листом на рахунок потерпілого, будуть непропорційними заподіяній шкоді.
Чи стане легше від перелічених успішних кроків міліції і суддів потерпілому, котрому не через кілька років, а терміново потрібні кошти, наприклад на лікування?
Найґрунтовніше над цим задумалися в країні з не надто криміногенною ситуацією — Новій Зеландії і 50 років тому ухвалили закон, згідно з яким відшкодовувати заподіяні злочином збитки в таких випадках повинна держава. Адже це вона відповідає за все, що відбувається на її території, включно зі станом злочинності, захистом прав своїх громадян. Згодом аналогічні нормативні акти з'явилися в багатьох країнах Європи, США, Японії. Там були створені спеціальні фонди для надання допомоги жертвам злочинів, відпрацьовані відповідні схеми виплати. У більшості з цих держав компенсації підлягає лише шкода, завдана життю і здоров'ю. Що стосується майнових збитків, то їх значною мірою покривають за рахунок системи обов'язкового страхування.
Здавалося, прорив у цій сфері в Україні було зроблено з ухваленням 2003 року нового Цивільного кодексу. Дві його статті безпосередньо стосуються згаданої проблеми. Так, у ст. 1177 сказано: майнова шкода, завдана майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. У ст. 1207 йдеться про таке: шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або вона є неплатоспроможною. Умови і порядок відшкодування в обох випадках установлюються законом.
Ніби справедливість восторжествувала. Оскільки в ст. 3 Конституції проголошено: людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Це також підкріплено статтею 27, де встановлено обов'язок держави захищати життя людини, а в ст. 41 говориться про непорушність права власності громадян.
Відсутність закону як камінь спотикання
Утім, закону, який би регламентував порядок відшкодування, немає й досі. У державі, яка сповідує демократичні принципи, зокрема принцип верховенства права, десяти років виявилося недостатньо для його підготовки і ухвалення.
Певні кроки в цьому напрямку було зроблено. Так, Комітет із питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності ВРУ 2004 року схвалив Концепцію забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, що постраждали від злочину. На першому етапі її реалізації (2004–2006 роки) пропонували вивчити світовий досвід із цього питання і підготувати законодавство. Починаючи з 2006-го відшкодування слід було запровадити в практику, а також установити обсяги бюджетного призначення у загальному фонді держбюджету. На момент ухвалення даної концепції від злочинів постраждало 352 тисячі громадян. А сума завданих їм збитків становила майже 100 млн грн.
Спроби підготувати відповідний закон, де був би розписаний механізм відшкодування, виявилися неуспішними — Верховна Рада відхилила подані законопроекти. До речі, під час аналізу деяких з них складається враження, що їхні автори навіть не читали ст.1177 і 1207 Цивільного кодексу, на розвиток яких мали будувати свої нормативні акти.
На важливості цієї проблеми наголошувала Уповноважений з прав людини у поданні щодо прискорення ратифікації Європейської конвенції про компенсацію збитків жертвам насильницьких злочинів. Ратифікація цього документа є надзвичайно важливою для України з огляду на масову трудову міграцію наших громадян за кордон, тому що без неї вони потерпають там від правової незахищеності. До Конвенції вже приєдналося 25 держав. Наша країна підписала її 2005 року, але досі не ратифікувала.
Між іншим, за даними Омбудсмана, на початку 2011-го в Україні налічувалося півтора мільйона жертв злочинів, які не отримали компенсації. А в Європейському суді з прав людини накопичилося 30 справ за статтею 1177 Цивільного кодексу України.
Щодо закону, який би визначав порядок відшкодування, то гарні наміри так і не матеріалізувалися в нормативну базу, зазначає голова спілки «Абсолют права» Валентин Коломойченко. Про гармонізацію вітчизняного законодавства з європейським охоче говорять і політики, і урядовці, але на практиці цей процес виявляється невиправдано затягнутим і не завжди послідовним.
Нещодавно на декларативність права громадян на відшкодування державою шкоди, заподіяної злочином, звернула увагу у своїй щорічній доповіді чинний Уповноважений Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська. Відсутність закону, який визначає умови і порядок такої компенсації, є підставою для відмови у задоволенні судових позовів громадян.
Як довго триватиме парадоксальна ситуація, в якій неможливо реалізувати передбачене право у житті? Той факт, що десяти років не вистачило, аби ліквідувати прогалину в законодавстві, оптимізму не додає. Хоча, вочевидь, ухвалення такого потрібного закону підвищило б рівень довіри до судової системи і до держави.
Ніна КЛИМКОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:
- ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО
- ОСКАРЖИТИ «ПРАВОВУ СМЕРТЬ»
назад »»»