ВІКТОР ГРАБОВСЬКИЙ: ВИРИВАЙМОСЯ З МОРОКУ!
Письменник Віктор Грабовський упродовж творчого життя поступово набував універсальності: філолог за фахом і поет за покликанням, він додавався як критик, літературознавець, публіцист, перекладач, романіст.
Пройшов шлях від кореспондента багатотиражки до головного редактора газети «Літературна Україна».
Співавтор сценарію документального художньо-публіцистичного фільму Ролана Сергієнка «Поріг» (1988 р.), де вперше було гостро викрито свавілля бюрократичної системи — атомників, медиків тощо.
Дослідник українського етносу, його епічних та лексикографічних пам'яток. Автор оригінальної гіпотези про походження «Слово о полку Ігоревім».
Перекладає зі слов'янських мов. Зокрема, його стараннями до приїзду Папи Римського Іоанна Павла II в Україну вийшов унікальний альбом перекладів Кароля Войтили «Святиня».
Приводом для бесіди послугував вихід тритомника письменника: «Економіка совісті» (літературознавство, критика, публіцистика), «Споглядання дерева» (поезія), «Ніхто не живе для себе» (роман).
— Вікторе Никаноровичу, в Україні праця письменника не винагороджується ні славою, ні коштами. Що ж змушує затято писати-творити?
— У час, коли світ ідей опускається у світ образів, наша свідомість активується, вилонюючи досі незнані відчуття й визначення. Такої пори якраз і потребує душевне споглядання — не як спосіб існування, а як час утвердження нової свідомості, здатної не тільки збагнути світ у його мінливих властивостях, а й запропонувати власну парадигму творення.
Тому кожен твір, як і кожна книжка, — своєрідна сповідь. Подеколи навіть неусвідомлена. Та наразі йдеться не так про бажання бути почутим, як саме про суто людську жагу мовлення. Адже за минуле століття ми настільки перепаскудили справді високі, святі слова, що почали сахатися гарної мови ніби нечистої сили. Але хіба можна виповісти себе і світ, якщо не відчуваєш серця ближнього? Того, кому належить відкинути чи привітати щиро мовлене слово? Зрештою, хіба до Бога звертаємося тією ж мовою, що на базарі?
Споконвічне спілкування з Господом і дане, ймовірно, саме для того, щоби збагнути, задля чого маєш відбути свій строк? Яким чином скоротити чи скрасити його? Бо ж тільки мертвіє душа людська, як сказано, збайдужіла до спорідненої, долею наданої справи. А мертві сорому не мають.
Отже — і про це так само відомо — слід пізнати себе, збагнути дане тобі завдання. Інакше марними будуть усі старання примножити власні духовні статки. Тому й пишемо тут, на Землі, лишень одну картину, ліпимо чи різьбимо взірець однієї жінки — матері, коханої...
— А ще творимо подобу самим собі в архітектурі, науці, хліборобстві, освіті, сім'ї тощо.
— Авжеж! Але якщо волею тієї ж долі опиняєшся раптом на роздоріжжі століть, немов катований раб на римському хресті? Якщо нині усвідомлюєш, через яке неймовірно криваве ідеологічне жлобство перейшла Україна і яким безпардонним політичним ошуканством огортає народ цинічне регіональне блазенство? Якщо бачиш, якої наруги зазнає не тільки мова твого народу, а й традиційні чесноти й гідність усього громадянства?! І вже не можеш більше того катування терпіти, бо разом з упокореним народом гинеш і ти сам?! Що залишається тоді?!
— Певно, хапатися за невмируще рідне слово, як потопельник за рятувальний круг.
— Саме так чинить герой мого роману «Ніхто не живе для себе» журналіст Андрій Колодій. Оскільки майже нічогісінько не міняється в країні, де він трудить душу на грані можливого! Здавалося б, усе дав Господь, аби очумався збідований народ, однак тисячоліттями осміяна безтарка й донині... у тій самій баюрі.
Так само неприкаяно почуваються у цьому світі й Андрієві друзі... Тобто: люди намагаються не стільки боротися, як боронити бодай щонайменший простір свободи — в сім'ї, у храмі, де спілкуються не з до себе подібними, а просто дуже щиро благають оборони у Самого Бога.
Ці ж обличчя, характери, — себто їхні художні фрагменти, — раз по раз виринають у рядках есеїв, статей, ліричних поезій вибраного, замішаних на гостропубліцистичному сприйнятті життя. Вони закономірно перегукуються з почуваннями героїв роману. Герої — різні, проте мета у них спільна. Злютована бажанням реального суверенітету, національної свободи, покликаної забезпечити розвій культури, науки, суспільного добробуту.
Зрештою, саме з есеїв, романних розвідок, статей читач дізнається не тільки про деякі таємниці рідної мови та історії, героїчні шляхи та звитяги наших легендарних володарів, а й зможе поцінувати свідчення найбільшого медичного авторитета в царині бальзамування щодо того, який експонат дотепер зберігається в Московському Кремлі та якими нитками, для чого і ким так поспішно зшивається вітчизняна історія.
Справді, чому наші діти мають вважати князя Рюрика — сина княжни Уміли, дочки великого князя Гостомисла — хижим зайдою, а не законним спадкоємцем русько-слов'янських звичаїв? Чому разом із сусідами маємо не довіряти полковникові Зорці, який згадав над могилою гетьмана Хмельницького славетного вождя русинів Одонацера (Когана Отка), тобто праукраїнця, який кільканадцять літ верховодив у Римі? Сказано ж бо про нього не тільки в «Історії Русів», а й на могильній плиті у церкві Святого Петра, що під Зальцбургом. І кожен, хто захоче знати правду, має змогу її пізнати.
Так само й щодо правди про наслідки Чорнобильського катаклізму. Чи про будь-яку іншу правду ще в недавню пору...
— А правда потребує твердого характеру.
— Для того щоб опублікувати в «Літературній Україні» статтю «Пропаща сила», мусив завізувати її у голови Спілки Юрія Мушкетика: довелося не один місяць походити з тавром метафізика (це тепер воно — комплімент, однак тридцять року тому...), аби донести правду про плідну практику безвідвального обробітку ґрунту, запроваджену на Полтавщині Федором Моргуном. А правда про сенс поетичних «відкриттів» колег у статті «Незглибимість поезії» («ЛУ», 1983 р.) потребувала фахової відповіді на цехових зборах СПУ, що могло мати зовсім не передбачувані наслідки...
Утім, мій київський період зовсім не найскладніший... Сотні статей і рецензій, десятки критичних оглядів — крапля в морі півстолітньої газетно-літературної праці, хоча саме їх вистачить на кілька томів.
«Стяга варягів» — розвідка, що побачила світ 2005 року, радше данина науковим візіям О. Знойка, О. Братка-Кутинського, В. Даниленка, М. Жмихова та іншим відважним, аніж нове слово в українознавстві, проте сприйнялася багатьма немов щось нечуване.
— Суспільна інерція мислення льодовикового періоду досі сковує поступ до відродження.
— Ваша правда. Безпам'ятство буяє. Попри те що знайдено десятки свідчень про подвиги славетних предків, онукам і досі все те якось байдужки...
Отож, коли серце болить, воно застерігає: придивися пильніше до себе й усього, що діється навколо! Чи десь не затаїлося, не кублиться лихо?! Бо для того, щоб не розрослося воно в горе-біду, мусиш насправжки любити рідний край: якнайсумлінніше вивчати секрети рідної мови, екологічні особливості своєї землі та й узагалі їхню історію. Аби стати Українцем.
В «Спогляданні дерева» — II томі — подано основи характеру ліричного героя, котрий і прагне дорівнятися подвигу прадідів, щоб протистояти як цинічній технократії, так і підлій облуді денаціоналізації. Сила гідної моральної рівноваги, мужнє споглядання та відкрите називання мерзоти спустошення національного ідеалу — достеменна дія духовного спротиву, котра дає змогу вирвати його з мороку вторинності й воскресити, відтворити у слові. Як це вдалося, судити читачам.
Саме зустрічі з мудрими людьми різних національностей за цілком відмінних обставин, перекладання їхніх творів, усвідомлення відмінностей культур і мов однозначно переконують у необхідності берегти й розвивати мистецтво слова, лексично-стилістичне багатство рідної мови. До цієї правди прийшли всі розвинені нації, то чи маємо цуратися їхньої мудрості?
Вельми повчальний і той факт, що екологічні й суспільно-політичні проблеми, які намагалося розв'язати наше суспільство ще до Чорнобильського катаклізму, нависли над Україною справді катастрофічною лавиною. Вона котиться! Гримить! Але ми й досі не чуємо біди... Кілька матеріалів, що увійшли до 1-го тому, як і низка подібних, досить відверто засвідчують оцю суспільну, злочинно сліпу інертність.
Адже хіба «Закон про мови...», прийнятий Верховною Радою ще до здобуття незалежності, не був злободенною суспільною вимогою? Хіба кричуща занедбаність екологічних проблем зарозумілої технократії не призвела до Чорнобильської трагедії?! А на яку ж альтернативу в енергетиці спромоглася наша економіка, щоби протистояти її нещадному атомному монстру?!
— Не спромоглося наше суспільство протиставити себе й українофобству.
— Геніальний наш земляк, академік Російської АН О. Потебня передбачав колапс, у який потрапить агресивне імперське суспільство, бо добре усвідомлював: «...для денаціоналізованого народу... створюються несприятливі умови існування, що виникають із розумової підлеглості, котра буде тим значущішою, чим менше пригноблюваний народ готовий до засвоєння мови гнобителя. За подібної ломки замість витіснюваних форм свідомості закономірно торжествує мерзота спустошення і займає це місце доти, доки мова гнобителя не стане своєю та... не пристосується до нового народу. Як правило, люди не відмовляються від рідної мови добровільно, між іншим — і внаслідок неусвідомлюваного страху перед опустошенням свідомості»!
Статистика захворювань і злочинності у зросійщених регіонах України якнайкрасномовніше засвідчує правоту Потебні. Повністю поділяють її герої роману «Ніхто не живе для себе»...
— Але чому такі несміливі у відстоюванні правди національного співжиття державні установи, теперішні науковці?
— Мабуть, саме тому, що парламент проголосував за держчиновника, якому необов'язково спілкуватися державною мовою... То кому ж тоді належить такий парламент? Який народ, яку націю він представляє?! І чи можлива за даних обставин Україна взагалі?
Життєпис народу — метрика походження й становлення характеру. Мова — його душа. Хіба можна легковажити святинями на порозі всесвітніх випробувань?! Оскільки позбавлений ієрогліфа власної долі, себто «безпаспортний», безрідний індивід надто ворожий світу — таких остерігаються скрізь. Як ошуканців чи злочинців. І це так само потрібно засвоїти кожному ще змалечку. Задля того й існує школа.
Надсадно трудять героїчні свої душі над яристими проблемами сьогодення газетяр Андрій Колодій, медик Людмила Саливон, професор Добош та їхні друзі — герої мого роману «Ніхто не живе для себе».
— До речі, чому саме така назва?
— З тих самих журналістських буднів, з яких виростав і незламний Василь Симоненко, заповівши нам цілком інтуїтивний постулат: «Живе лиш той, хто не живе для себе...» А водночас у ньому засвідчено і суто науковий факт, що ніхто взагалі не живе й не може, хоч як би кому захотілося, існувати тільки для себе. Такий Закон Його Величності Космосу: живемо заради Спільного Блага. Без будь-якого дешевого пафосу, що так усім обрид. І зовсім не заради примх сильних світу цього...
— Чим викликане таке різке падіння культури українського мовлення серед урядовців, народних депутатів, на радіо і телеканалах?
— Очевидно, лишень тим, що серед вищеперелічених осіб значно побільшало громадян, які не вважають, що рівень культури має визначати їхнє місце під сонцем. Отже, й народ поступово схиляється на криву стежку. Адже більшість бачить, що пробивність, хабарництво значно перспективніші, аніж вихованість, національна свідомість. І доки суспільство не переконається в тому, що національні пріоритети змінилися, що бути культурним українцем — вигідно, що не вдосконалювати знання рідної мови, не любити її — соромно, доти воно й залишатиметься незалежним від... національної культури. А значить, аутсайдером Європи, де патріотизм цінується над усе.
«Не словом, а ділом!» — записали на партійному прапорі, мавпуючи більшовиків, наші демократи. А саме: протиставити слово (причину, ідею, Бога) і діло (наслідок, дію, людину), протиставити мислення — мовленню, культурі — політику. Тому людям інтелектуальної творчої праці, тобто митцям, аж ніяк не просто було знову вибирати «менше зло», стаючи під штандарти «добрих намірів».
Така вже людська натура: обіцянка — цяцянка. Проте радості з того трудящому люду годі було дочекатися, тому що тільки той, хто обрав своїм принципом дію перевірити мисленням, а мислення — дією, не зможе збитися з обраної путі, — застерігав Гете. А він знав, «що в інших, вищих сферах, від нас... вимагається ще й всебічного і досконалого володіння мовою».
— Один із ваших есеїв називається «Творчість — основа свободи».
— Ось уже добру пригорщу літ Україна ніяк не спроможеться дати раду громадянам, котрі — з останніх копійок! — творять у приватних майстернях авто й аеромобілі, продукують електроенергію з повітря, знімають унікальні кінофільми, вирощують нові високоврожайні сорти зернових... Якщо бодай найменшою мірою заохотити, підтримати цих відчайдухів, надати їм елементарну змогу реалізувати свій творчий потенціал, держава мала б неабиякий зиск від унікального внеску до піднесення народного господарства. Мізки полишають вітчизну й підносять економіку інших країн.
Здобути свободу означає навчитися творити. Речі, духовні цінності, відносини між людьми й державами... Однак переважно наші сучасники увірували, що суть життя полягає у володінні. Виходить, і володіння свободою немислиме без володіння речами, почуттями, духовними цінностями, тому й присвоюємо їх унаслідок споживацьких переконань. І що з того, що миттєве оволодіння задля особистого користування — найпримітивніший спосіб наших взаємин із жаданою річчю? Психологія вчорашніх будівників комунізму, перехняблена капіталізмом без людського обличчя, не сприймає вічних істин, бо не керується ними й держава. Хіба що тільки Церква українська стоїть в обороні сплюндрованої тоталітаризмом гідності громади й громадянина.
Не дбаючи про творчу натуру, дієву духовність громадян, держава тим самим заохочує натуру хижого споживача, котрий, молячись на хабар, не тільки везе блакитний граніт із далекої Австралії для своєї розкішної вбиральні, а й приторговує на здоров'ї недужих земляків, обкрадаючи навіть сиріт...
Який вихід? Усвідомити: так далі жити не можна.
Розвиваючи вчення Сковороди про нерозривну творчу єдність Космосу й людини — макросвіт і мікросвіт, — велети духу й українства Вернадський, Пулюй, Юркевич доводили, що кожен громадянин має стати мірою справедливості у громаді, а отже, й у державі. І таке бачення суспільних стосунків кореспондується зі Святим Письмом: «Хіба не знаєте, що ви храм Божий, і Дух Божий живе у нас?» Без ідеї справедливості і без Божого наповнення людей поглине морок. Вириваймося!
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»