БУДИНОК-ІНТЕРНАТ ЧИ «ДОМАШНЯ ОПІКА»?
До редакції надійшов сумний лист. Це, скоріше, сповідь самотньої людини при живих дітях. Вона відчуває себе непотрібною. Вона вислуховує крики й лайки на свою адресу. І так день у день, рік у рік. Отож жінка каже, що ладна була б піти до будинку-інтернату, до яких раніше ставилася негативно, але ж їй туди шлях закритий, бо в неї є діти.
Не краще становище й тих, у кого немає нащадків і які, власне, зачинені в чотирьох стінах. Вони чекають соціальних працівників, які принесуть хліб, молоко, або родичів, котрим уже давно відписали своє житло, і ті чекають, коли їх покличе Всевишній.
От і виходить: з нащадками часто погано і самому погано. А де ж вихід?
У нас завжди, коли з'являється та чи інша проблема, модно посилатися на зарубіжний досвід.
Так от, у багатьох країнах узагалі немає інституту будинків-інтернатів. Самотніх людей прилаштовують у сім'ях інших, чужих людей. Таким родинам сплачують гроші, бо це їх робота — доглядати дідусів і бабусь, спілкуватися з ними. І обидві сторони задоволені: одні — заробітком, інші тим, що живуть у сім'ї, доглянуті, мають з ким спілкуватися. Скажімо, в Італії працюють програми щодо активного спостереження за літніми людьми між 75–80 р. і більше, навколо них діє «мережа солідарності»: родичі, сусіди, продавці найближчих крамниць, лікарі, волонтери.
У Голландії є своєрідні «ясла» для літніх людей: вони приходять туди вранці й упродовж дня займаються улюбленою справою, спілкуються між собою. У Великій Британії теж існують центри денного перебування стареньких. У Данії ж замість спорудження закладів для проживання людей похилого віку зміцнили служби соціальної допомоги вдома. Європа відмовляється від будинків-інтернатів.
Чи знає про такий досвід Україна і чи використовується він?
В Україні проблемами літніх людей займається не тільки держава (будинки-інтернати, геріатричні лікарні, територіальні центри обслуговування самотніх громадян), а й громадські організації. Зокрема, на слуху проект «Домашня опіка» Міжнародного благодійного фонду «Карітас України». Його працівники багато років поспіль опікуються людьми похилого віку. Купують продукти та ліки, прибирають у квартирі, здійснюють медичний догляд — тобто роблять те, що соціальні працівники територіальних центрів та патронажні сестри Товариства Червоного Хреста.
Тривалий час проект фінансували спонсори з Німеччини, Франції, Австрії. Він діяв у 12 містах України, обслуговуючи понад дві тисячі осіб. Нині через брак фінансування на обслуговуванні залишилося близько вісім міст і 500–600 споживачів соціальних послуг (осередки центру є в основному в Західній Україні та містах Києві, Донецьку, Одесі).
Який же висновок? Може й справді проект «Домашня опіка» є перспективним, але, як на мене, маємо удосконалювати й те, що напрацювали за багато років, і обережно вивчати чуже, поєднуючи державну і громадську турботу про людей похилого віку. Бо всі ці послуги — «будинки опіки», «ясла», «всиновлення» стареньких тощо надаються, крім усього іншого, за плату. А рівень доходів громадян України (і працюючих, і пенсіонерів) не такий, щоб платити за послуги сім'ї, яка «всиновлює» їхнього старого.
Отож на нинішньому етапі слід поліпшувати якість роботи будинків-інтернатів, розширювати їх мережу, удосконалювати роботу територіальних центрів з обслуговування самотніх людей похилого віку і підвищувати престижність праці обслуговуючого персоналу і в будинках, і в терцентрах. Робота ця важка і фізично, і морально. Комфортність тих, кого обслуговують, залежить від комфортності життя, настрою тих, хто обслуговує.
Лідія РУТА
також у паперовій версії читайте:
- ПОТРІБНІ НОВІ ПІДХОДИ
- В УКРАЇНІ БУДЕ ОФІЦІЙНИЙ ПЕРЕЛІК РЕКРУТИНГОВИХ АГЕНЦІЙ
- ПЕРЕЙМАЄМО ДОСВІД У ПРИБАЛТІВ
назад »»»