ГАЗОВІ АЛЬТЕРНАТИВИ
Україна матиме гарні можливості для енергетичної безпеки, якщо скористається перевагами світової революції у сфері сланцевого та скрапленого природного газу (СПГ), зазначив екс-міністр енергетики США Білл Річардсон під час міжнародної конференції «Світова революція LNG: енергетична незалежність України», яку організувало Держагентство з інвестицій та управління національними проектами.
Через посилення енергонезалежності Україна зможе стимулювати економіку і наблизитися до Євроатлантичного співтовариства. Тому США підтримує всі її зусилля з диверсифікації джерел постачання газу. А проект LNG-терміналу під Одесою вважає ефективним способом досягнення енергонезалежності в найближчі роки.
Нині жодних технічних проблем для реалізації Нацпроекту «LNG-термінал» не залишилося, наголосив голова Держінвестпроекту В. Каськів. Згідно з угодою, підписаною 16 квітня в Х'юстоні, в Одеському порту «Южний» працюватиме технічна група фахівців американської компанії Excelerate Energy та польської ILF. Вона підготує технічний звіт про можливість розміщення FSRU платформи в акваторії порту.
Це відкриє шлях до підписання угоди про спорудження морського заводу потужністю до 5 млрд кубів у середині 2014 р. та отримання першої партії скрапленого газу. Єдиною перепоною на шляху реалізації проекту може стати лише політичне рішення, важає В. Каськів.
Світова торгівля СПГ зараз є потужною альтернативою трубопровідному постачанню газу. Вона дозволяє країнам-імпортерам розширити (диверсифікувати) коло постачальників й зміцнити національну енергобезпеку. І надає можливість країнам-експортерам постачати газ морськими шляхами, а відтак — збільшувати коло покупців їхньої продукції. Про позитивні перспективи СПГ свідчить постійне зростання його частки в обсягах світової торгівлі газом, а також наміри виробників і споживачів втілювати нові СПГ-проекти.
СПГ — природний газ, охолоджений до точки конденсації (скраплення), яка відбувається за температури –161°С. У результаті скраплення об'єм газу зменшується в 600 разів. 1000 т СПГ після регазифікації (відновлення газоподібного стану) дорівнює 1,36 млн кубів газу. СПГ складається з 95% метану і більш важких вуглеводнів (етану, пропану, бутану), азоту та інших елементів.
Оскільки СПГ доставляють морськими шляхами, то його виробниками є країни, що мають значні запаси газу та вихід до морів. Споживачами — приморські країни з дефіцитом енергоносіїв. Тож країни-виробники будують заводи з видобутку і скраплення газу, споживачі — комплекси з приймання, зберігання, регазифікації СПГ та постачання газу до трубопровідної мережі.
Тенденції
Значних обсягів і темпів зростання світова торгівля СПГ набула з початку 1970-х. Упродовж десятиліття загальний обсяг торгівлі збільшився майже у 12 разів — з 2,7 млрд кубів у 1970-му до 32 млрд у 1980 р. А у 1990-му становив 65 млрд, у 2000 р. зріс до 136 млрд, 2010 р. — до майже 298 млрд. Зокрема, у 2010 р. у результаті посткризового відновлення світової економіки зростання торгівлі СПГ відбувалося дуже високими темпами: обсяги експорту порівняно з 2009-м збільшилися на 23%, тоді як експорт трубопровідного газу — лише на 7%. При цьому частка СПГ досягла 31% загального обсягу продажів газу, який дорівнював 976 млрд кубів. Частка трубопровідного газу — 69%, або 678 млрд.
Ці тенденції свідчать про те, що СПГ відіграє все суттєвішу роль у світовій торгівлі. Експерти припускають, що з кожним роком його частка у загальному обсязі продаж збільшуватиметься. Уперше СПГ транспортували в 1958 р. експериментальним судном Methane Pioner з м. Лейк-Чарльз (штат Луїзіана, США) до острова Кенвей-Айленд (Британія). Перший комерційний контракт укладено в 1964 р. на постачання СПГ з Алжиру до Франції і Британії. До 1969 р. оформляються торговельні операції на поставки СПГ з Лівії до Італії й Іспанії та з Аляски до Японії. У 1972 р. започатковано поставки з Алжиру до США і з Брунею до Японії.
До 1970 р. торгівля СПГ мала невеликі обсяги — 0,05–0,1 млрд кубів на рік, бо транспортування газу трубопроводами обходилося значно дешевше, а реалізація СПГ-проектів потребувала великих інвестицій. Але вони робилися насамперед задля підвищення надійності енергозабезпечення шляхом диверсифікації поставок. Головним результатом початкового етапу впровадження СПГ-проектів (1964–1972 рр.) стало підтвердження можливості транспортування газу морем за допомогою метановозів. З'явилася реальна альтернатива трубопровідному транспорту, а з тим — перспектива технологічно необмеженої глобальної торгівлі газом.
Упродовж 1960–1970 рр. СПГ виробляли Алжир, Бруней, Лівія, США та ОАЕ. У 1980-х — Індонезія, Малайзія, Австралія. Подією для світової торгівлі СПГ стало започаткування в 1997 р. експорту з Катару, який посідає третє місце у світі за запасами природного газу (після Росії та Ірану). У 1999 р. до числа експортерів приєднуються Трінідад і Тобаго, у 2000-му — Нігерія та Оман, 2005-му — Єгипет, 2007-му — Норвегія та Екваторіальна Гвінея, 2009-му — Росія. Перше місце у світі серед постачальників СПГ з 2006 р. належить Катару. Лише у 2010-му його продажі порівняно з 2009-м зросли на 30 млрд кубів (+55%).
Перспективи
У світі діє понад 80 технологічних ліній на 27 заводах зі скраплення газу сумарною потужністю 370 млрд кубів. Зокрема, у 1965—2009 рр. в Індонезії, Малайзії, Алжирі, Австралії, Єгипті, Катарі збудовано 25 техноліній зі скраплення загальною потужністю понад 250 млрд кубів. Потужність діючих 68 СПГ-терміналів — понад 630 млрд кубів. Коефіцієнт завантаження заводів зі скраплення — 80%, а СПГ-терміналів — лише 47%. Експерти кажуть, що така ситуація вказує на ризик розгортання конкурентної боротьби споживачів за вільні ресурси на ринках СПГ. До середини 1970-х найбільшим ринком збуту СПГ були країни Атлантичного басейну (Північної Америки та Європи) — їхня частка імпорту перевищувала 50%.
Але у 1975–1996 рр. основними споживачами стали країни Північно-Східної Азії (Японія, Південна Корея, Тайвань), які збільшували закупівлі в середньому на 3,31 млрд кубів на рік. У підсумку їхня частка на світовому ринку СПГ зросла із 40% до 76%, лише на Японію припадало понад 55% імпорту. Тож СПГ став оптимальним енергоресурсом для швидко зростаючих економік Японії, Південної Кореї, Тайваню в умовах критичного дефіциту власних енергоносіїв, нестабільності на нафтових ринках і неможливості імпорту трубопровідним транспортом.
Попит у США і Європі зростав у цей період тільки на 0,76 млрд кубів на рік. Це пояснюється нарощуванням видобутку газу в Північному морі, збільшенням вартості алжирського газу і складністю поєднання ліберальної моделі ціноутворення на газ, яка почала формуватися наприкінці 1970-х у США, із системою довгострокових контрактів. У 1978 р. уряд Алжиру заявив про запровадження нової системи ціноутворення на газ на основі встановлення цінового паритету з нафтою через перерахунок теплотворної здатності. Проте з таким підходом не погодилася більшість країн Атлантичного басейну.
Однак із 1997 р. спостерігається відновлення динаміки зростання попиту США і європейських країн на СПГ. У 1997–2008 рр. середньорічні темпи збільшення імпорту — близько 8%, тоді як упродовж попередніх 14 років не перевищували 4,7%. Серед чинників суттєвої зміни попиту експерти називають започаткування масштабного будівництва газових електростанцій в Іспанії у другій половині 1990-х — у результаті ця країна в 2002 р. вийшла на перше місце з імпорту СПГ у Європі, його вона утримує й дотепер.
Інші чинники — виникнення відчутного дефіциту газу у США на початку 2000-х, перетворення у 2006-му Британії з нетто-імпортера на нетто-експортера (з того часу країна є великим споживачем СПГ). Крім того, намагання Росії використати газову залежність країн ЄС для здобуття невиправданих економічних преференцій і посилення політичного впливу.
Загалом СПГ імпортують із 23 країн. Найбільшим регіоном його реалізації залишилися країни Північно-Східної Азії — 166 млрд кубів (56%), до Європи йде 88 млрд (29%), до інших регіонів — 44 млрд (15%). Серед найбільших імпортерів — Японія (93 млрд), Південна Корея (44 млрд), Іспанія (28 млрд), Британія (19 млрд), Тайвань (15 млрд) і Франція (14 млрд). Найсуттєвіше зріс попит на СПГ у Південній Кореї (понад 10 млрд кубів).
Великий потенціал нарощування імпорту мають країни ЄС, які визначили одним із пріоритетів своєї енергетичної політики збільшення потужностей СПГ-терміналів. Так, у 2009–2010 рр. вони зросли на 60 млрд кубів (+40%), а у 2001–2011 рр. — більш ніж удвічі. Частка СПГ у газовому балансі Європи (крім країн СНД) за цей час підвищилася з 7 до 18%. З початку ХХІ ст. за темпами зростання реалізації СПГ впевнено лідирує в конкуренції з усіма видами палива, що належать до первинної енергії. До речі, СПГ не вважається окремим видом первинної енергії, бо відрізняється від трубопровідного газу тільки способом доставки.
Упродовж 2001–2011 рр. світове споживання СПГ зросло на 108%, вугілля — лише на 58%, трубопровідного газу — на 65%, гідроенергії — на 30%, нафти — на 15%, ядерної енергії — на 4%. Експерти стверджують, що ринки СПГ мають позитивні перспективи розвитку, що стимулює інтенсивний розвиток будівництва заводів зі скраплення та СПГ-терміналів. Проте є ризик наростання конкуренції споживачів за вільні обсяги СПГ.
Відповідь сусідці
Проект будівництва СПГ-терміналу виник в Україні як певна відповідь на невигідні газові контракти з Росією. І протягом трьох років залежав від постійних газових переговорів, у яких ми займали досить слабкі позиції. Будь-яка позитивна новина про те, що майже домовилися про зниження ціни на блакитне паливо, майже вбивала цей проект, негативно впливала на його інвестиційну привабливість.
Тож перший варіант завдяки переговорному процесу Україна втратила. Зараз йдеться про його другу версію. Нещодавно заговорили, що найближчим часом наша влада може добитися від північної сусідки суттєвого зниження ціни на газ. Тому будівництво СПГ-терміналу може стати неактуальним.
Його споруджувати треба якнайскоріше, кажуть експерти. Інакше Україна ризикує не отримати доступу до найбільш оптимального для неї джерела постачання — азербайджанського газу. Якщо Україна побудує СПГ-термінал, то долучиться до світового ринку газу. Це серйозно підірве вплив на неї «Газпрому». Росії доведеться шукати нові ринки збуту для свого енергоресурсу, зокрема в Китаї, й будувати інфраструктуру для цього. Але чи зможе Піднебесна проковтнути вивільнені обсяги російського газу та чи здатна Росія фізично постачати цей газ до Китаю?
Аналітики зауважують, що у нашої країни немає державної енергетичної стратегії, акцентованої на диверсифікацію джерел енергопостачання. Якби діяв закон чи нормативно-правовий акт щодо неможливості угод з одним постачальником енергоносіїв на 40% їх потреб, це заохотило б інвесторів до проекту СПГ-терміналу.
Деякі експерти схиляються до того, що найбільш оптимальним для України є диверсифікація джерел постачання газу з використанням існуючої інфраструктури, яка могла б працювати у реверсному режимі. Приміром, словацький реверс по одній трубі, за офіційними технічними даними, може давати 8 млн кубів газу на добу. 15 травня Україна почала імпортувати газ зі Словаччини. Спочатку в тестовому режимі, аби встановити, чи зможе український системний оператор за необхідності виконувати стандартні процедури, здійснювати комерційне управління віртуальними потоками газу.
Початок імпорту газу зі Словаччини важливий не лише тому, що допоможе Україні диверсифікувати поставки блакитного палива, до того ж за нижчими за російські цінами. А й тому, що продовжить диверсифікаційну тенденцію — поставки з Польщі, Угорщини і тепер зі Словаччини. А ще це має змусити Росію замислитися над тим, що вона втрачає український ринок.
Реверсні поставки газу до України викликали передбачувану реакцію «Газпрому» — може йтися лише про якісь паперові непрозорі операції, із законністю яких треба розбиратися. Якщо для віртуального реверсу використовувався російський транзитний газ, це пряме порушення, за яке доведеться відповідати, заявили в «Газпромі».
Однак Україна не збирається припиняти поставки газу з Європи за умов сприятливої цінової кон'юнктури, яка зазвичай створюється на європейських газових біржах. Улітку українські покупці можуть суттєво зекономити, споживаючи дешевий ресурс з Європи на відміну від дорожчого російського палива. Про схему реверсу газу до України в «Газпромі» не могли не знати. Як і про те, як ведеться облік експортного російського газу на прикордонних газовимірювальних станціях.
Цю процедуру чітко прописано у технічній угоді, підписаній між «Газпромом» і «Нафтогазом» у січні 2009 р., із зазначенням необхідних техрежимів. Після перетину газом вимірювальної станції право власності на нього переходить від «Газпрому» до отримувача газу. І він може відправити свій газ реверсом іншому споживачу, бо це паливо вже не належить відправнику-«Газпрому». Вимірювання кількості та якості реверсного газу, що надходить у ГТС України, здійснюється на газовимірювальних станціях в Угорщині та Польщі. Тож усі звинувачення від «Газпрому» є необгрунтованими.
Нині наша ГТС отримує від Німеччини через Польщу до 5 млн кубів газу на добу, від Угорщини — 50 тис. (технічні можливості — 3 млн). У 2014 р. після проведення необхідних техзаходів, пов'язаних у тому числі й з синхронізацією газопотоків і підписанням постійної технічної угоди, через угорську ГТС «Укртрансгаз» може приймати до 15 млн кубів газу на добу. Загалом по українській ГТС від Угорщини щорічно можна отримувати 5,4 млрд кубів газу.
Олена КОСЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»