РЕАНІМАЦІЯ МИРНОГО ПРОЦЕСУ
Близькосхідний конфлікт багато років перебуває серед топових проблем, які мусить вирішувати американська адміністрація. США постійно тиснуть на представників Ізраїлю і Палестини, намагаючись забезпечити якнайкращі умови для досягнення бажаного остаточного врегулювання.
Розпочатий у 90-х роках ХХ століття мирний процес за своїм задумом мав завершити один із найдовших і найскладніших конфліктів у світі. Спочатку здавалося, що все йде в доброму напрямку, але подальші події показали — досягнення остаточного порозуміння є дуже нелегкою справою. І якщо початок переговорів у Мадриді у 1991 році, який закінчився домовленостями в Осло у 1993-му, означав завершення першої інтифади, то затягування переговорів викликало вибух другої інтифади у 2000-му.
Цей рік можна вважати датою, коли переговори «померли» і було «поховано» близькосхідний мирний процес. Чергові спроби його відновлення, окремі етапи переговорів, мирні конференції і документи, які створювалися за цей час, наприклад «Дорожня карта», були лише конвульсіями вмираючої надії на порозуміння. Сторони швидко віддалялися одна від одної, робили жорсткішою свою позицію і висували чергові вимоги, неможливі до виконання. Окремі жести доброї волі й запевнення про щире бажання порозуміння становили тільки димову завісу для твердої політики доконаних фактів. Ці жести мали заспокоїти громадську думку, створити враження стабілізації і поліпшення відносин між сторонами.
Виявляється, що як палестинці, котрі у 2006 році на демократичних виборах обрали ХАМАС, що відкидає можливість домовленості з Ізраїлем за нинішньою формулою, так і ізраїльтяни обирають усе більш радикальніші праві уряди, зовсім не зацікавлені у вирішенні конфлікту.
То ж що схиляє чергових американських політиків йти у глухий кут визнання двох держав? Чому вони намагаються створити сприятливі умови для переговорів ізраїльського уряду з ФАТХом, відкидаючи одночасно будь-які переговори з ХАМАСом, який контролює Зону Гази і має значну підтримку серед палестинців? Чому замість намагання змінити військову риторику цього ісламського угруповання і втягнути його у політичну гру, як це відбулося з ФАТХом, йому не залишають нічого іншого, як зробити свою позицію ще жорсткішою? Врешті-решт, чому Ізраїль і ФАТХ грають у цю дивну політичну гру?
Може здаватися, що американська наполегливість, палестинські жести доброї волі чи ізраїльські дискусії щодо затвердження на референдумі остаточних мирних порозумінь свідчать про близькість завершення переговорів. Більшої помилки не може бути. Незважаючи на інформацію в пресі і великий галас навколо всієї справи, фактично мирний процес залишається мертвим. Жодна зі сторін не веде серйозних переговорів, не висунула конкретних пропозицій вирішення проблеми, не відбулося навіть офіційної зустрічі, яка мусила б розпочати черговий раунд переговорів. Більше того, остаточне порозуміння не вдасться досягнути без участі ХАМАСу, який не тільки контролює частину палестинських територій, але й має велику підтримку в суспільстві.
Може виникнути враження, що всі учасники політичної гри грають на затримку часу. Обама, Нетаньяху і Аббас добре розуміють, що немає найменших шансів хоча б наблизитися до остаточного вирішення. Досі не з’явилося жодної ідеї вирішення питання поділу Єрусалима, виселення поселенців, повернення біженців, контролю над водними ресурсами і багатьох інших.
Усі учасники усвідомлюють, що без значних поступок і компромісу не вдасться досягти порозуміння. Ці поступки негайно будуть сприйняті як слабкість і навіть як поступливість партнеру на переговорах.
Тому кожна зі сторін приймає позу непоступливого спортсмена, який бореться за інтереси свого народу, що дозволяє хоча б частково заспокоїти свій електорат. З іншого боку, робляться жести, які мають свідчити про відкритість і гнучкість, що, у свою чергу, мусить заспокоїти світову громадську думку.
Але турбує: попри розуміння необхідності остаточного вирішення конфлікту, що може принести відчутну користь Ізраїлю та Палестині і привести, принаймні, до часткової стабілізації регіону, ніхто протягом останніх років не може наважитися на рішучі і сміливі кроки. Стагнація та імітація переговорного процесу ведуть лише до втрати віри у можливість досягнення компромісу. Це натомість штовхає частину осіб до радикальних рішень, які будують атмосферу взаємної недовіри і навіть ненависті, нищать усі попередні досягнення на шляху до миру.
Тому можна зробити висновок, що держсекретар Керрі, замість того щоб реанімувати мертвий мирний процес, повинен спробувати схилити сторони до початку переговорів з нуля на нових засадах і з новими концепціями, бо немає сенсу рятувати щось, що втратило сенс за останні роки.
також у паперовій версії читайте:
- ВЕЛИКА ГРА НАВКОЛО БІРМИ
- ЗГУБНА ЖАДІБНІСТЬ
назад »»»