У ПОЛОНІ ВЛАСНИХ ІЛЮЗІЙ
Молоді режисери продовжують завойовувати театральний простір України. Нерідко вони ставлять перед собою досить амбітні завдання. Деякі їхні постановки стають значними подіями у мистецькому житті держави, а інші залишаються просто цікавими творчими експериментами.
Проте всі ці роботи свідчать, що український театр не стоїть на місці, а активно розвивається. Чимало глядачів столиці вже встигли звернути увагу на виставу за п’єсою Теннессі Вільямса «Скляний звіринець», постановку якої на сцені Центру мистецтв «Новий український театр» нещодавно здійснили Тетяна Маринська та Олена Єлісєєва.
Молодих режисерів зацікавила творчість американського драматурга та прозаїка Теннессі Вільямса, твори якого переважно писалися про життя самотніх, обділених долею, але поетичних натур у прагматичному і навіть жорстокому оточенні, а світ людських відносин постає в усьому своєму драматизмі і навіть трагічності. Хоча від смерті митця вже минуло 30 років, однак його творчість ще довго буде актуальною, а кожен режисер і актор відкриватиме для себе драматурга по-новому.
«Вільямс — це американський Чехов. Якщо у чеховських героїв часто різко змінюються долі, коли вони п’ють чай, то в персонажів Вільямса долі руйнуються, коли ті вживають мартіні»,— зізналася Т. Маринська. А для О. Єлісєєвої творчість письменника цікава тим, що героїв у першу чергу характеризують не слова, а вчинки.
Прототипами п’єси «Скляний звіринець» стали члени сім’ї Т. Вільямса. Суворий прискіпливий батько дорікав синові у відсутності мужності, владна мати безпідставно пишалася начебто видатним становищем родини, а сестра Роуз страждала на депресію. «Скляний звіринець» — це, по суті, спогад. Том Уїнгфільд (актор Ігор Молошенко) розповідає про той час між двома війнами, коли він жив у Сент-Луїсі з матір’ю Амандою Уїнгфільд (Аліса Гур’єва) — жінкою, яка наділена величезним життєлюбством, але не вміє пристосовуватися до сьогодення і відчайдушно чіпляється за минуле, і сестрою Лаурою (Христина Микитин) — мрійницею, яка перенесла в дитинстві серйозну хворобу. На противагу цим персонажам, які живуть у світі власних ілюзій, Джим О’Коннор (Іван Вороний) — це людина з реальності, якій важко зрозуміти їхнє загадкове середовище.
Режисери та актори намагалися показати, що досить часто людина потрапляє у пастку, яку створює для себе сама, а потім не може з неї вибратися. І для того, аби досягти своєї мети, людині спочатку необхідно визначити, що є для неї пріоритетом у житті, а чим потрібно жертвувати. Проте далеко не всі спроможні йти на такі жертви.
Кожний персонаж має свій настрій, своє внутрішнє «я». Для одних вони більш яскраві та емоційні, для інших — спокійніші, але в той же час більш романтичні. Режисери та актори не прагнули достовірно зобразити на сцені епоху, в яку жив Вільямс. Для них важливим було точно і тонко передати внутрішній стан героїв. І цьому допомагають навіть деякі декорації. Дзеркало, глянцеві журнали та телефон заміняють Аманді Уїнгфільд реальний світ, а для Лаури справжнє життя підміняється маленьким звіринцем зі скляними тваринками.
Звичайно, вистава нова і потрібен час, аби дозріли образи та стали більш життєвими, дозріли актори і, нарешті, сама вистава. Однак уже зараз можна відзначити гру актриси театру Аліси Гур’євої, яка довела своїми попередніми ролями, що їй під силу втілювати на сцені досить широкий спектр персонажів — від глибоко трагічних до комедійних, вона завжди яскрава, а зіграні нею героїні надовго запам’ятовуються. Саме таким яскравим та неповторним став і створений нею образ Аманди. А лірична та романтична Лаура у виконанні Христини Микитин змусить до сліз розчулитися декого з чутливих пані.
Як вдало підмітив художній керівник Нового українського театру Віталій Кіно, щоб вино стало хорошим, йому треба вибродити. Те ж саме можна сказати й про гарну виставу. А в режисерів та акторів є всі можливості, аби зробити цю цікаву постановку ще більш досконалою.
Едуард ОВЧАРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- НАТХНЕННЕ ПОЄДНАННЯ ЖИВОПИСУ І СКУЛЬПТУРИ
- П’ЯТА МІЖНАРОДНА ПАСХАЛЬНА АСАМБЛЕЯ
назад »»»